Від одностатевих союзів до полігамії: дві сторони рішення Страсбурзького суду

Дмитро Вовк, для Європейської правди _ П'ятниця, 24 липня 2015, 13:00
Версія для друку Коментарі

Рішення Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) у справі про одностатеві союзи – "Oliari and others v. Italy" – стало і очікуваним, і несподіваним водночас.

Очікуваним – тому що обов'язок держави врегулювати право ЛГБТ-людей на сім'ю обговорюється дуже давно, тож рано чи пізно це не могло не стати предметом розгляду в Страсбурзі.

Несподіваним – тому що градус цього обговорення поки що дуже високий, а ЄСПЛ відомий тим, що намагається уникати у своїх рішеннях надто спірних моральних суджень.

Навіть якщо вони послідовно випливають з його попередньої практики та розуміння прав людини.

Чому ЄСПЛ має рацію

Доводи противників ЛГБТ-союзів зводяться до двох основних тез:

1) про "аморальність" гомосексуальних стосунків;

2) про те, що визнання одностатевих союзів заподіює "суспільну шкоду".

Основний аргумент – принаймні, в широких верствах населення – стосується моральності. Або аморальності.

Як правило, його підкріплюють посиланнями на релігійні заборони і традиційні уявлення про сім'ю. Церкви і близькі до них громадські рухи посилаються на Біблію і особливо – на апостола Павла, який називав гомосексуальні контакти "розпустою".

Менш релігійні громадяни говорять про те, що гомосексуальність – це хвороба, наслідок морального падіння, якому держава не повинна потурати.

Можна довго дискутувати на цю тему. Багато вчених говорять про те, що теза про аморальність, зовні раціональна, є виявом ірраціонального неприйняття гомосексуальних відносин як неприродних, що суперечать природі людини.

Американський філософ Марта Нуссбаум пише, що гетеросексуальні люди схильні впадати в сексуальну паніку, стикаючись із сексуальною поведінкою, відмінною від їхньої. Свідомість раціоналізує цю паніку (або відчуття неприродності) в набір етичних чи релігійних аргументів...

Хоча вони, насправді, вторинні щодо вже сформованого почуття неприязні і неприйняття ЛГБТ-людей.

Але якщо відійти від філософії й оцінити проблему з точки зору права, вона виявиться більш простою і поверхневою.

Сексуальна поведінка – частина уявлень людини про кращий для неї спосіб життя.

Держава у співпраці з церквою тривалий час примусово регулювала секс, обмежуючи певні небажані контакти (і йдеться не лише про одностатеві контакти – обмеження стосувалися, наприклад, зв'язку між особами різного віросповідання).

Однак в умовах демократії сексуальні стосунки – майже завжди предмет виключно етичного або етико-релігійного вибору індивіда, але не правових заборон.

Один з найбільш значних філософів права ХХ століття Рональд Дворкін писав, що обмежуючи або забороняючи гомосексуальні практики, держава втручається у право людини вирішити, який спосіб життя їй підходить, а який є принизливим.

Держава не має права не тільки "лізти до людини в ліжко", але й обмежувати людей у публічному просторі, позбавляючи їх можливості, в тому числі, зробити свої відносини офіційними. Йдеться про будь-які добровільні сексуальні контакти між дорослими людьми, де немає порушення прав одного з партнерів (наприклад, насильства).

Звісно, це не стосується педофілії, зоофілії тощо, про які часто згадують противники ЛГБТ-союзів. Адже в таких стосунках немає добровільності та усвідомленості вибору, вони порушують права людини і публічний порядок, у зв'язку з чим заборонені.

А офіційний статус союзу ЛГБТ-людей потрібен насамперед для вирішення побутових проблем.

Це і спадкування після смерті одного з партнерів, і можливість бути присутнім у лікарні у випадку важкої хвороби, і право бути законним представником...

Окремо зупинимося на тезі про наявність "суспільної шкоди" від визнання ЛГБТ-союзів.

Серед аргументів на її користь, наприклад, твердження про те, що ці союзи не спрямовані на народження дітей.

Але незрозуміло, чому тоді не потрібно заборонити реєстрацію шлюбу людьми, що вже вийшли з дітородного віку, або чому органи РАГС не вимагають від усіх інших довідку про готовність мати дітей і здатність до зачаття.

Кажуть також про те, що одностатеві союзи є менш стабільними, частіше розпадаються, шкодять дітям, яких виховують батьки однієї статі, тощо. Однак цей аргумент не підкріплений жодними серйозними емпіричними дослідженнями ані в країнах, де узаконено одностатеві союзи, ані там, де вони юридично не визнані.

Таким чином, у демократичної держави немає розумних цілей, заради досягнення яких треба забороняти одностатеві союзи.

Питання для держави – не в тому, погані ці союзи чи хороші. Держава в принципі не може підходити до них з такою міркою. Це просто не її справа.

А це означає, що, не даючи можливості ЛГБТ-парам узаконити свої стосунки, держава їх дискримінує. ЄСПЛ вже вказував на те, що немає підстав виводити одностатеві пари з-під дії законодавства про громадянські союзи, у справі "Валліанатос та інші проти Греції".

Все це, безумовно, не означає, що інші громадяни не можуть засуджувати, в тому числі й публічно, такі союзи як неприпустимі з моральних або релігійних причин.

Так само ці громадяни можуть засуджувати людей, які їдять неприйнятну для них їжу або слухають музику, яку інші вважають какофонією та виявом поганого смаку.

І в цьому сенсі Страсбурзький суд не зробив перевороту в ідеї прав людини і розумінні Конвенції про захист прав людини і основних свобод або своїй практиці. Він просто сказав, що приватне і сімейне життя ЛГБТ-людей має поважатися на рівних з приватним і сімейним життям гетеросексуальних пар.

Але не все так просто – є і зворотний бік...

Чому ЄСПЛ помилився

Помилка ЄСПЛ не в тому, що він неправильно розуміє права людини або занадто вільно інтерпретує Конвенцію.

ЄСПЛ, схоже, переоцінив свої можливості у цій справі.

Щоб рішення суду було ефективним, воно має виконуватися. У широкому сенсі виконання рішення суду – це питання його легітимності. Суб'єкти, щодо яких винесено рішення, повинні сприймати його як обов'язкове і правильне. Обов'язковість – наслідок повноважень суду виносити обов'язкові до виконання рішення, а правильність означає, що суб'єкти, на яких рішення поширюється, розуміють і приймають необхідність його виконання.

Верховний суд США нещодавно також виніс рішення (у справі "Обергефелл проти Ходжеса"), де визнав право одностатевих пар на шлюб.

У Штатах консенсусу також не було: четверо суддів з дев'яти голосували проти. Але наявність у Верховного суду повноважень приймати обов'язкові рішення і забезпечувати їх виконання, його авторитет, а також відносна однорідність базових цінностей в американському суспільстві не залишають сумнівів, що це рішення буде реалізовано.

З ЄСПЛ усе складніше.

Країни Ради Європи – тобто ті, що визнають юрисдикцію Страсбурга – досить різні, й у багатьох питаннях не мають єдиного уявлення про права людини.

У разі абсолютних прав (право на життя, заборона катувань і т. д.) ЄСПЛ ігнорує цей момент і наполягає на обов'язковості загальноєвропейського підходу.

Але коли йдеться про права, втручання в які з боку держави тією чи іншою мірою припустиме, суд часто виносить навіть дуже обережні рішення.

Приміром, у європейських суспільствах немає чіткого консенсусу щодо абортів або прийнятної моделі державно-церковних відносин. Як наслідок, ЄСПЛ не бере на себе роль арбітра, коли скарги стосуються таких ситуацій.

Можна провести й іншу паралель.

Чи готовий ЄСПЛ, скажімо, визнати інститут полігамії, тобто багатоженства і багатомужжя? Адже, за великим рахунком, це теж питання етичного вибору.

Тим більше, що в європейських суспільствах адюльтер (тобто фактична полігамія) вже давно не вважається надто серйозним порушенням. Чи має тоді держава заперечувати полігамні шлюби між людьми, чиї традиції та релігія допускають такого роду сімейні відносини?

Та й у деяких європейських країнах можуть визнаватися деякі юридичні наслідки полігамії.

І все ж я практично впевнений, що полігамія, яка міцно асоціюється з ісламом, накладається на ісламофобію та моногамне розуміння європейцями шлюбу, шансів на визнання ЄСПЛ не має.

Справа про ЛГБТ-союзи, здавалося б, з того ж "кошика".

Аргументація першої частини цієї статті про те, чому ЛГБТ-союзи повинні визнаватися, добре працює в умовах абстрактного суспільства, де питання неприязні до ЛГБТ-людей винесено за дужки. Але в реальному житті вона навряд чи влаштує, скажімо, українське суспільство, де до 70% населення вважає одностатеві шлюби неприйнятними.

Я не стверджую, що держава зобов'язана бути рабом усіх, навіть найконсервативніших суспільних настроїв. Я лише вважаю, що гомофобія – соціальна проблема, де право мало чим може допомогти, поки суспільство не пройде певний шлях.

Той шлях, який подолало англійське суспільство від тюремного ув'язнення Оскара Уальда або гормонального лікування Алана Тьюрінга до нинішньої ситуації з партнерством Елтона Джона з Девідом Фернішем або Стівена Фрая з Еліотом Спенсером.

Той шлях, в рамках якого еволюціонувала американська судова система – від рішень, де визнавалося, що пропозиція вступити в гомосексуальний контакт пом'якшує відповідальність за вбивство, до сьогоднішніх реалій з вищезазначеною справою Обергефелла.

Рішення Верховного суду США про визнання одностатевих шлюбів стало наслідком тривалої дискусії всередині американського суспільства, де було місце і філософським дебатам, і намаганню зрозуміти проблему на рівні масової культури на зразок серіалу "Boston Legal".

Всього цього, звичайно, немає в українському, вірменському, російському, турецькому і навіть польському суспільстві, які, підозрюю, вважатимуть помилковими рішення ЄСПЛ в "італійській" і "грецькій" справах.

У Страсбурзі, схоже, переоцінили рух Ради Європи до визнання одностатевих шлюбів. Особливо – в країнах Східної Європи та географічної Азії.

А оскільки у ЄСПЛ немає механізму примусового виконання рішень, його вердикт ризикує залишитися текстом на папері.

Згадані країни (можливо, за винятком Росії) виплачуватимуть компенсації в аналогічних справах, однак законодавство, швидше за все, не змінюватимуть.

Точніше, якщо і змінюватимуть, то не зараз, а лише коли зміниться суспільна думка. І ось у цьому напрямку систематичні зусилля Ради Європи, пов'язані з подоланням дискримінації ЛГБТ, могли б у тривалій перспективі виявитися дієвішими, ніж конкретні рішення ЄСПЛ.

А до того неблизького дня рішення в "італійській" справі ("Oliari and others v. Italy") додасть олії у вогонь критики ЄСПЛ, яка лунає з боку Сполученого Королівства, Росії, Туреччини тощо (різницю в причинах критики ми тут не обговорюємо).

І, як наслідок – негативно позначиться на авторитеті суду в цих та інших країнах і в інших справах.

Так чи інакше, історію зі справою "Oliari and others v. Italy", здається, ще не завершено.

Ймовірно, вибір між абстрактним ідеалом і практичною необхідністю ще належить зробити Великій палаті Європейського суду з прав людини. Беручи до уваги згадану справу "Валліанатос та інші проти Греції", Велика палата може погодитися з рішенням проти Італії – в "грецькому випадку" у Великій палаті ЄСПЛ переважна більшість проголосувала за.

Чи правильно це? Питання лишається відкритим.

 

Автор:

Дмитро Вовк,

юрист, кандидат юридичних наук,
Харків

powered by lun.ua






Олена Бабакова, журналіст (Варшава)

Педагогіка "чорного списку": чому дії Польщі ослаблять її позиції в ЄС

Польське МЗС справ вирішило використати інструмент SIS, створений для захисту європейців, для покарання ідейних супротивників. Забороною на в’їзд до ЄС були покарані люди, "злочином" яких є незгода з польським баченням подій часів Другої світової війни.

Юрій Панченко, Європейська правда

Вікно можливостей для Києва: чи вдасться заморозити конфлікт із Польщею

Після гучного скандалу з праворадикалами на марші у Варшаві польській владі більше не потрібні нові проблеми на етнічному ґрунті. І це дає Києву шанс на конструктивнішу позицію Польщі в історичному діалозі. Але наскільки тривалим буде це "вікно можливостей"?


АВТОРИЗАЦІЯ


УВІЙТИВІДМІНИТИ
Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах:
Facebook   Twitter