Не лузери, але й не переможці: чого досягла та що втратила Україна за рік після перемоги Трампа

Альона Гетьманчук, директор Центру "Нова Європа" _ Четвер, 09 листопада 2017, 13:22
Версія для друку Коментарі
Фото: npr.org

Рівно рік тому на виборах у США переміг Дональд Трамп, а колишній посол США в Росії Майкл Макфол написав свій знаменитий твіт, що "найбільшим лузером" у світі від результатів голосування стала Україна.

Ця думка вже тоді викликала питання: було зрозуміло, що якщо якійсь країні і судилось найбільше програти від перемоги Трампа, то це, в першу чергу, самі Сполучені Штати.

Через рік можемо констатувати:

Україна не стала "найбільшим лузером" від президентства Трампа. Хоча й найбільшим переможцем – також ні.

Відсутність "програшу" України особливо помітна на тлі деяких інших держав, лідерів яких господар Білого дому фактично вписав до чорного списку.

Але так само було б не дуже мудро вважати, що у нас із Трампом – чудові стосунки.

Рік тому в цей день, щойно стало відомо про перемогу Дональда Трампа, авторка цих рядків на сторінках "Європейської правди" поставила низку питань, відповідей на які в той момент не було. На деякі з них за рік з’явилися відповіді. Деякі – досі лишаються під знаком запитання.

Важливо повернутись до цих питань, щоб реалістично оцінити, де ми є і де ми можемо бути у відносинах з Америкою Трампа.

Хто кого здолає: система Трампа чи Трамп систему?

Схоже, що Дональд Трамп не подолав систему, але й не злився з нею, досі залишаючись у ній чужорідним тілом. "Є Трамп, а є політичний істеблішмент", – таку думку досі доводиться чути від американських посадовців у відповідь на зауваження про непередбачуваність деяких позицій США.

Таке враження, наче існують два паралельних уряди. І в цьому полягають реалії зразка листопада 2017 року.

Конгрес виявився дійсно стримуючим фактором для нового президента США.

Погодьтесь, ще рік тому здавався нереальним сценарій, за якого санкції щодо Росії будуть не тільки збережені, але й посилені та закріплені законодавчо. До того ж – підтримані майже одноголосно і в Палаті представників, і в Сенаті. А те, що Трамп все це підпише, видавалося так само неймовірним, як летальна зброя за президентства Обами.

Не будемо лукавити: така одностайність має кілька пояснень, і головне з них пов’язане не стільки з військовою агресією Росії проти України, як з передвиборчою агресією Росії проти США. Але результат від цього не змінюється.

Наскільки Трамп здатний навчатись і змінювати свої уявлення?

Сьогодні вже складно повірити, що на початку президентства Трампа його радником з нацбезпеки був такий персонаж, як любитель виступати на Russia Today і вести телефонні розмови з російським послом Майк Флінн.

Або у те, що в Білому домі працював підбурювач до послаблення санкцій щодо Росії, одіозний Стів Беннон.

Натомість сьогодні деякі американські інсайдери кажуть, що в контексті нашого регіону "праве вухо Трампа завоював генерал Меттіс" – політик, якого від початку вважали однією з небагатьох позитивних фігур у новій адміністрації. Однак варто пам’ятати: навіть якщо він та йому подібні представники адміністрації завоювали вухо президента, є велике питання, чи здатні вони завоювати його мозок.

Відразу після обрання Трампа президентом авторові цих рядків доводилося мати серйозні дискусії з багатьма американськими колегами-експертами, які доводили, що Україна не має бути наївною: Трамп не здатний міняти свої погляди. Не афішувати їх у потрібній ситуації – так, але змінювати – ні.

Вони стійко дотримуються цієї думки і сьогодні. Це означає, що українські сподівання на вплив оточення Дональда Трампа і його трансформацію під впливом тих чи інших порад можуть бути часом дещо завищені.

Трамп досі не визнав і навряд чи визнає Росію загрозою.

Він як захоплювався, так, швидше за все, й далі (просто вже непублічно) захоплюватиметься Путіним як лідером. Слово "Україна" як викликало, так, швидше за все, і далі викликатиме у нього не найприємнішу емоцію (із серії: це ті, хто підтримував Гілларі, і там, де безлад на кордоні?). Недаремно Трамп був дуже здивований, коли дізнався на переговорах з Порошенком у Нью-Йорку, що українці будують літаки...

Президент Порошенко, натомість, дечого навчився за роки взаємодії з Білим домом.

Наприклад, з Трампом він уникнув помилки, яку зробив при Обамі і котра заклала підвалини недовіри до нього з боку американського президента. Він вже публічно не закликає президента США надати Україні летальну зброю, як просив у Конгресі за попередньої адміністрації.

Цього разу він не заганяє в кут президента США своїми проханнями і щоразу повторює, що Україна цілком задоволена нинішнім рівнем співпраці в безпековій та оборонній сфері.

Тим паче, що питання надання летальної зброї нинішня адміністрація вдало розіграла і без України. Американцям вдалось примусити росіян повірити, що позитивне рішення про зброю може бути прийняте в будь-який момент. А це – дійсно важіль у діалозі з Путіним.

Якою є роль Америки Трампа у врегулюванні конфлікту на Донбасі?

Є чимало підстав вважати, що Трампу завжди імпонувала і, найімовірніше, досі імпонує ідея "віддати" вирішення проблеми України на аутсорс Європі. Ідея, яка була досить популярною у Вашингтоні і без Трампа (як і питання "нахлібників у НАТО", яких треба примусити витрачати 2% ВВП на оборону).

Просто стиль Білого дому раніше був іншим.

Нічого дивного в тому, що й зараз американські співрозмовники кажуть: наше завдання – відвести Росію з України, а далі ви вже з Європою реінтегруйте і відбудовуйте.

Нам пощастило, що Трамп, зв’язаний нині по рукам і ногам звинуваченнями в змові з Росією, не може залишити поза увагою питання України і за всього бажання не може діяти відверто супроти волі України. У цьому плані в Обами було набагато ширше поле для маневру щодо перезавантаження з Росією: жодного серйозного внутрішнього опору.

Тому якщо й буде чинитись якийсь тиск на Україну в плані виконання Мінська – то тільки через осіб, які в прихильності до Росії особливо помічені не були і вважаються друзями України в адміністрації.

Такий тиск можливий вже до кінця року.

У Вашингтоні чомусь багато хто вважає, що Путін дійсно готовий приємно здивувати світ у питанні Донбасу.

Як би там не було, обличчям американської політики щодо України потрохи стає Курт Волкер. На питання, хто генерує українську політику у Вашингтоні, всі як один американські співрозмовники називають саме його.

Але виникає інше запитання. Якщо українська політика у Вашингтоні – це Волкер, чи не означає це, що американська політика на українському напрямку – це політика щодо вирішення конфлікту з Росією, а не повноцінні двосторонні відносини двох стратегічних партнерів?

Крім того, досі немає відповіді на питання, ким є сам Трамп в українсько-російському конфлікті: союзником України чи відстороненим рефері? Як, до речі, і держсекретар Тіллерсон.

Чи мають реформи в Україні значення для адміністрації Трампа?

Фраза Рекса Тіллерсона "немає сенсу боротись за тіло України на Сході, якщо її душу загубить корупція" є, можливо, найвлучнішим та найсильнішим висловлюванням американського політика щодо корупції в Україні.

Попри це, українські реформи нині є питанням сумнівної ваги для Білого дому. Складно уявити, що посадовець рівня віце-президента США за Трампа телефонуватиме Порошенку, вимагаючи звільнити конкретного посадовця, як було з вимогою Байдена звільнити генпрокурора.

Було б вкрай наївно думати, що Трамп відданий успіху України.

Можемо прогнозувати, що за Трампа відносини між Києвом та Вашингтоном і надалі розвиватимуться з прицілом передусім на безпеку та торгівлю.

Але важливий нюанс: навіть якщо особисто для Трампа питання реформ другорядне, то для тих людей у Вашингтоні, для кого Україна є важливою і які роблять все для її утримання на порядку денному, реформування України є зазвичай важливим.

Але для того, щоб вони й надалі утримували Україну в порядку денному, наша держава має демонструвати результати.

Символічне вугілля

З трьох можливих тактик – зобов’язати, зацікавити, задобрити – Україна на американському напрямку акцент зробила на останній.

Багато лестощів, порівняння Трампа з Рональдом Рейганом і навіть купівля вугілля з Пенсильванії – безперечно ефектний і ефективний крок для налагоджування контакту з Білим домом Трампа. І це – крок швидше з розряду швидко "задобрити", аніж стратегічно "зацікавити."

Трамп, очевидно, оцінив те, що Порошенко свого слова дотримався: обіцяв купити – купив. І, як символічний доказ, навіть привіз шматок того самого вугілля з України на зустріч у Нью-Йорку.

Не виключено, що швидка та несподівано позитивна готовність Трампа зустрітись у вересні в Нью-Йорку була не лише черговим прикриттям на тлі розслідувань по Росії, але й таким собі знаком вдячності за вугілля, куплене в електорально важливому штаті Іржавого поясу.

Вугілля для Порошенка стало таким самим символічним елементом в налагодженні мостів з Трампом, як свого часу для налагодження контакту з президентом Обамою став збагачений уран, який Янукович повіз урочисто "здавати" на саміт у Вашингтон. Це був теж ефектний і ефективний жест, але, на жаль, короткострокової дії.

Варто було Януковичу зробити одну серйозну помилку (посадити Тимошенко) – і ефект чарівним способом розвіявся…

* * * * *

Підсумовуючи, нам дійсно варто усвідомити: Україна не дуже обходить Трампа-президента. Меттіса – можливо. Волкера – цілком ймовірно. Трампа – ні. Наша держава не входить до списку ключових пріоритетів господаря Білого дому.

Але, як не парадоксально, в цьому є і певний плюс.

Відсутність в топі пріоритетів першої особи дозволяє тим людям, які дійсно переймаються Україною, продовжувати курс попередньої адміністрації навіть за рік після зміни президента США.

І не просто продовжувати, але й робити нові правильні кроки, які не вимагають схвалення першої особи. Тим паче в ситуації, коли внутрішня політика у США працює на Україну. Чого не завжди скажеш про внутрішню політику в самій Україні.

 

Автор: Альона Гетьманчук,

директор Центру "Нова Європа"

powered by lun.ua






Леся Михаленко, "Вчасно"

Рік на підготовку: чи запрацюють в Україні європейські норми довірчих послуг

Необхідність вирішити питання взаємного визнання довірчих послуг у ЄС призвела до прийняття Регламенту щодо eIDAS-регулювання. Настав час проводити такі зміни й Україні – якщо ми хочемо бути активним учасником європейського ринку.

Юрій Панченко, Європейська правда

Війна навколо могил: що заважає Києву в діалозі з Варшавою

Остання спроба залагодити конфлікт із Польщею показала: тактика "малих поступок" вже не працює, адже польський уряд сприймає їх як щось самоочевидне. Якщо найближчим часом Київ не зможе сформувати свою стратегію у діалозі із сусідом, то цим займуться українські праворадикали.


АВТОРИЗАЦІЯ


УВІЙТИВІДМІНИТИ
Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах:
Facebook   Twitter