Євроінтеграція і вибори: про що уникають говорити кандидати у президенти
Присутність євроінтеграційної тематики обіцяє бути досить суттєвою під час президентської виборчої кампанії.
Символічним введенням її в експлуатацію стало ініційоване президентом голосування за зміни до Конституції щодо закріплення там курсу на членство в Євросоюзі та НАТО - так само з передвиборчих міркувань охоче підтримане переважною більшістю політикуму та потенційними кандидатами на президента. Щоправда, це аж ніяк не зупинило запеклі суперечки про те, хто з них справжній євроінтегратор і прихильник вступу в ЄС - а хто ганебний агент Кремля.
В українському політикумі справді посилюється спротив проєвропейським реформам, навіть у середовищі ніби проєвропейських політичних сил.
Тим більше нагальною є потреба в тому, аби тему євроінтеграції під час передвиборчих дискусій не було зведено до примітивного "за" чи "проти" ЄС, або - хто більше "за", а хто менше.
Для президента України, чиєю відповідальністю є зовнішня політика, критично важливим є глибоке бачення міжнародних процесів, здатність дивитися далеко вперед та розуміти виклики. Для кандидатів на посаду президента - засвідчити ці якості під час кампанії.
Інший Євросоюз
Зовнішніх викликів зараз дуже багато. Київ уже тепер має коригувати свої традиційні підходи.
Зокрема, втрачає сенс або стає другорядною багаторічна мантра про те, що ЄС мусить якнайшвидше дати нам перспективи членства. Ще безглуздішими та популістичнішими будуть передвиборчі обіцянки вступу до Євросоюзу "протягом років, а не десятиліть".
З одного боку, у Євросоюзі досі бракує єдності щодо можливого членства України, й жодних ознак близьких змін в цьому немає. З боку іншого, складні процеси в самому ЄС підказують, що Україні слід думати про нові й значно більші виклики, аніж неотримання перспектив членства.
Усім очевидно, що Євросоюз сьогодні - ланцюг із низкою слабких ланок. Кілька держав-членів активно демонструють свою здатність якщо не підірвати, то суттєво загрожувати справді видатним напрацюванням і результатам, яких ЄС досяг протягом попередніх 60 років його існування.
Кожна із цих слабких ланок по-своєму розхитує загальноєвропейську конструкцію.
Польща та Угорщина загрожують спільним цінностям. Італія потопає в популізмі й нехтує правилами, які забезпечують стабільність євро. Австрія, до владної коаліції якої входять ультраправі, вже заслужила імідж "друга Путіна" й залишається лише гадати, до якої межі дійде ця дружба і чим обернеться для Євросоюзу. Вона в симпатіях до Кремля далеко не самотня - в ЄС вже фактично сформувалася австрійсько-італійсько-угорська пропутінська вісь, і прихильники Москви так чи інакше є в інших країнах.
Зараз ніхто не може сказати, яким буде ЄС за десять чи двадцять років.
Зміни в сучасному світі мають властивість відбуватися дедалі швидше, в тому числі в Європі. Так, ще донедавна навряд чи можна було передбачити загрозу аж такої деградації Ради Європи, яка є сьогодні.
Тому цілком можливо, що згодом мірилом успіхів у європейській інтеграції стане не отримання перспектив членства в ЄС або й вищих статусів на шляху до союзу.
Більше того, формальна участь у загальноєвропейському інтеграційному утворенні, може, й не буде основоположною для того, аби стати повноправним та вагомим учасником об’єднаної Європи - як би парадоксально це не звучало.
Скажімо, та ж Туреччина є кандидатом і навіть пройшла частину переговорів про вступ до ЄС - та за теперішніх внутрішніх тенденцій країна позбавляє себе перспектив європейського майбутнього. Натомість Британія після виходу з ЄС безумовно залишиться органічною частиною загальноєвропейського простору - як Швейцарія чи Норвегія.
Або змоделювати ситуацію з Україною: ми можемо провести блискучі реформи й відповідати всім вимогам щодо початку переговорів про вступ до Євросоюзу, однак умовна Угорщина це заблокує, і як чинний член ЄС матиме на це право. При цьому будучи, знову ж умовно, на той час менш європейською за Україну.
План "Б" для України
Отже, все це мало би спонукати український політикум до відповідної реакції та перегляду підходів.
Звісно, варто прагнути членства в ЄС і мати це офіційною стратегічною метою - та водночас враховувати реалії та виклики й міркувати над планом "Б". Тобто успішною реалізацією свого євроінтеграційного вибору та відповідного напрямку зовнішньої політики в умовах, якщо стандартний шлях - отримання перспектив членства, заявка на вступ, переговори і т.д. - з тих чи інших причин стане нераціональним, непевним чи зовсім нереальним.
Як і що робити в цьому випадкові, якими можуть бути інші євроінтеграційні алгоритми? Політикам, кандидатам на посаду президента та їхнім командам є тут про що думати і дискутувати.
Приблизно рік тому президент Порошенко заявив, що метою України є приєднання до Шенгенської зони, енергетичного та митного союзів ЄС, а також інтеграція до Єдиного цифрового ринку. Ті його ініціативи були переважно розкритиковані експертним середовищем та без ентузіазму сприйняті Євросоюзом - однак це не означає, що слід відмовлятися від вироблення українського бачення можливих нестандартних шляхів чи каналів євроінтеграції або коригування поточної ситуації.
Насамперед виглядає, що теперішні проблеми Євросоюзу означають для України ще більший тиск часу й необхідність пришвидшення євроінтеграційних перетворень.
Станом на сьогодні ЄС для України - великий орієнтир, головний донор і важливий рушій для проведення змін та модернізації країни. Та чи збереже або як надовго збереже він свої привабливі риси, чи стане в нього й надалі інтересу, єдності чи спроможності до теперішньої підтримки України?
Цілком можливо, що нічого суттєво не зміниться протягом кількох наступних років - однак враховуючи теперішні тривожні сигнали, варто дивитися максимально наперед і якнайповніше використовувати нинішні можливості співпраці. Зокрема, й задекларований самим Євросоюзом принцип "більше за більше" - тобто суттєвішу підтримку як результат швидшого просування шляхом реформ. Потрібно поспішати.
Або інше. Якщо ЄС так і не спроможеться надати нам перспективи членства протягом найближчих 5-8 років, а Україна водночас завершить виконання Угоди про асоціацію та буде готова до глибшої інтеграції - як діяти в цьому випадкові, з чого починати вже тепер, яким має бути алгоритм подальшої європеїзації країни?
Це питання і для внутрішньої дискусії та вироблення стратегій - і для дипломатичного діалогу з Європейським союзом.
Адже в практичній площині воно може постати саме під час наступної президентської каденції.
Або ще інше. Україні з багатьох міркувань - від інтеграції до геополітики - дуже важливо, аби Євросоюз залишався монолітним.
Весь європейський напрямок зовнішньої політики розрахований, виходячи з цього. Водночас є ймовірність, що ЄС може перейти згодом на модель "різношвидкісної Європи", і про це вже давно говорять - коли різні групи країн перебуватимуть на різних євроінтеграційних глибинах. Що можуть означати для України та її європейських прагнень подальші розбіжності всередині ЄС та різне бачення державами-членами їхніх вигод від участі в союзі?
Є багато аспектів та речей, які разом мали би складати євроінтеграційний контекст передвиборчих дискусій кандидатів у президенти.
Це було би набагато продуктивніше та предметніше, аніж взаємні звинувачення в небажанні просувати Україну до Європи чи безперервний популізм із називанням тих чи інших дат приєднання до ЄС.
Зрозуміло, що предметом передвиборчих дискусій має стати й теперішній стан виконання Україною євроінтеграційних зобов’язань - в рамках Угоди про асоціацію та інших форматів.
Важливо розуміти: у нас немає іншої програми модернізації, а водночас і порятунку. Тому хоча б із елементарного почуття самозбереження Україна не може собі дозволити гальмувати чи саботувати цей процес незалежно від того, план "А" вона реалізовуватиме в майбутньому чи план "Б". Без успішних внутрішніх перетворень будь-які подальші євроінтеграційні розрахунки не матимуть сенсу.
В ідеалі, у майбутньому Україна має стати міцною ланкою об’єднаної Європи незалежно від того, буде вона членом Євросоюзу чи ні. А кандидати в президенти повинні представити своє бачення, як до цього прийти.