Наприкінці минулого тижня міністр закордонних справ Павло Клімкін взяв участь у Львівському безпековому форумі, але після цього – провів відкриту лекцію для студентів Українського католицького університету. Година відповідей на запитання лишилася поза увагою ЗМІ, а дарма, адже там пролунало чимало цікавого.

Міністр коментував і війну з Росією; і відносини з Польщею, з якою, як він наголосив, "немає конфлікту"; і, звісно ж, одну з найгарячіших міжнародних суперечок України – з Угорщиною.

"Європейська правда" наводить ключові тези з виступу Клімкіна у Львові.

Українсько-угорські відносини

Угорський уряд має структуровану політику, і те, що відбувається у нас на Закарпатті – це частина мозаїки. Раніше Угорщина мала схожі суперечки і зі Словаччиною, і з Румунією. А те, що у нас ніколи раніше не було проблем із угорцями – це лише свідчення того, що на них на Закарпатті закривали очі.

Зараз наше завдання на роки – перехопити ініціативу і показати, що ми здатні на більше.

Наше існування – не предмет компромісів.

Так само не може бути компромісів щодо сепаратистських рухів, адже це – питання національної безпеки.

Ми не можемо дозволити зробити на Закарпатті закритий анклав, де ніхто не розуміє українську. Наша мета – не змусити представників тамтешніх національних меншин відмовитися від свого громадянства, а допомогти їм усвідомити, що вони живуть не в Угорщині. Для цього ми прагнемо навчити їх української мови, права та історії. І ці зміни тільки розширюють можливості для жителів цього регіону.

Тут і далі – Фото Лесика Урбана

Однак потрібно розуміти, що дипломатія – це завжди компроміс, тому ми готові до обговорень у сфері освіти.

Інше проблемне питання у відносинах з Угорщиною – подвійне громадянство.

Подвійне громадянство дійсно практикують у деяких країнах Європи. Натомість у нас його носії порушують законодавство, хоча це ще не означає, що вони – злочинці. В АТО загинули щонайменше 11 громадян Угорщини (мешканців Закарпаття з подвійним громадянством. – ЄП).

Зараз ми в Україні маємо почати суспільну дискусію щодо можливості бути громадянином декількох країн, потрібно чесно це сказати. Проте ми не можемо навіть говорити про подвійне громадянство з Росією під час де-факто війни з нею. Ті, хто має російські паспорти, хай їх здають, всі інші – давайте розмовляти.

Подвійне громадянство може бути лише за чітких умов. Його не зможуть мати військові командири, воно не дає можливості обіймати певні посади. 

Історичні суперечності з Польщею

Насправді в України і Польщі доволі добрі відносини.

У нас немає конфлікту, але є емоційний контекст. Часто ця емоційність ґрунтується на історичних подіях. Польські політики прагнуть розставити всі крапки над "і", лише ґрунтуючись на своєму баченні історичних подій.

Історія – складна штука. Спільна історія – ще складніша.

Проте до вирішення історичних питань потрібно підходити виважено і спокійно. Там, де йдеться про історію, немає місця емоціям. Я намагаюся донести польським колегам, що держава не може відповідати за злочини окремих воєнізованих загонів, непідконтрольних державі. Ставити знак рівності між окремими загонами – це маразм, це не відповідає ані історичній правді, ані реальності.

Політики не мають спекулювати історією. Політика – це для сучасності і майбутнього, а історію потрібно залишити для науковців. Для держави важливо дивитися вперед, а не у минуле.

"Північний потік" та розвиток Європи

Питання газопроводу "Північний потік" є непересічним для національної безпеки України. Річ не тільки у двох з половиною мільярдах доларів, які ми отримуємо за транзит російського газу.

Наразі європейські правила для нашої газотранспортної системи дуже імперативні: газ має продаватися на східному кордоні за чіткими європейськими формулами. Проте вони не хочуть розповсюджувати ці правила на "Північний потік".

У Європі хочуть купити квиток у безпечне майбутнє, тому європейські країни долучаються до фінансування "Північного потоку".

Ще десять років тому панувала усталена думка, що країни Європи досягли свого сталого розвитку і більше ніколи не зміняться. Проте через популістів потужна загальноєвропейська лінія слабне. Однак їхній прихід не став спонтанним. А те, що сталося в Італії, є тривожним знаком і для інших країн.

Європейська спільнота є різною. Серед неї в України є як друзі, так і ті, хто прагне процвітати за рахунок співпраці із Росією. Ми намагаємося переконувати їх емоційними історіями про пересічних людей, які на власному досвіді пережили українсько-російське протистояння. Доволі часто це спрацьовує.

Війна з Росією

Війна відбувається не просто за частину території. Це агонія останньої імперії у світі. Такі утворення йдуть із політичної арени не тому, що добрі чи погані – для них просто немає місця у сучасності.

Дивитися записи Навального на Facebook – це одне, але варто виїхати за межі Москви – і почнеться тоталітарна Росія. Тому я рішуче закликаю громадських діячів, волонтерів, ветеранів та журналістів ні в якому разі не перетинати кордон із Росією – якщо вас затримають, то Міністерство закордонних справ України зможе надати лише дуже обмежену допомогу.

Помилково вважати, що можна перемогти Росію тільки дипломатичними методами.

Важливо залучати всі інструменти впливу – дипломатичні, політичні та юридичні. Одночасно і посилювати боєздатність нашої армії, і залучати закордонних партнерів.

Одним із питань, де Україна наразі докладає максимум зусиль, є вирішення проблеми Азовського моря. Київ у минулому припустився помилки, коли підписав договір, де визнав Азовське море внутрішнім морем України та Росії. Зараз, використовуючи можливості, надані цим договором, Росія затримує судна, які йдуть у Бердянськ та Маріуполь. Середня тривалість затримки судна – 33 години. Це впливає на настрої судновласників і на економічну ситуацію у країні.

Наразі ми на юридичному рівні намагаємося довести, що це море є напівзамкненим, територіальним. Це дасть можливість керуватися міжнародною конвенцією про морське право. В іншому разі Росія буде постійно зазіхати і на Азов, і на наші ресурси.  

Проте дипломатія продовжує бути корисною навіть під час війни.

Ми одночасно не розірвали всі стосунки із Росією, бо це б дало їй можливість творити повне беззаконня. Багато договорів фігурують у справах міжнародних арбітражів, і ми апелюємо до них у судах. І хоча питання стратегічного характеру наразі вирішити неможливо, проте інколи вдається покращити умови для наших політв’язнів завдяки спілкуванню з російськими дипломатами.

Українці воліють, щоб ми ввели візовий режим із Росією, але я обстоюю думку, що це неефективно. У Росії наразі продовжують перебувати понад 3 мільйони українців, які спілкуються із сім’ями в Україні. Натомість набагато дієвішим було б введення передавторизації та біометричного контролю.

Про премію Сахарова для Олега Сенцова

Міжнародні премії надзвичайно важливі для Олега Сенцова та інших політв’язнів.

Я вважаю, що Олег зіграє для Росії таку ж важливу роль, як свого часу відіграв академік Сахаров.

Росія сподівалася, що після закінчення голодування Олегом вдасться збити емоційну хвилю у світі, проте у Кремлі помилилися. Те, що Олег Сенцов отримав премію Сахарова, – це вже системність.

Окрім цього, польське МЗС нещодавно відзначило його своєю нагородою. Цими відзнаками світова спільнота засвідчує, що не забула про Сенцова попри те, що він змушений був припинити голодування.

Застереження про відвідини Білорусі

Нещодавно я розповів польській газеті Rzeczpospolita про потенційну небезпеку перебування у Білорусі. Хоча білоруське МЗС мене розкритикувало, проте я чітко аргументую свою позицію і наголошую, що у країні діють російські спецслужби. Білоруські і російські спецслужби мають спільний чорний список громадян інших держав.

У Білорусі вже мали місце випадки викрадення наших громадян, були затримання журналістів.

Українські журналісти перед поїздкою туди попереджають МЗС і попередньо просять допомоги. Затримують навіть митців, зокрема такий випадок траплявся і з Сергієм Жаданом. Хоч мандрівка у Білорусь не є потенційно небезпечною для кожного із наших громадян, проте вони мають зважати на ризики.

Співпраця з українською діаспорою

Всі хочуть дружити з українською закордонною громадою, але ніхто не хоче систематично займатися стратегією розвитку відносин. Міністерство закордонних справ виділяє гранти на підтримку українських шкіл, але це аж ніяк не можна назвати системною стратегічною роботою.  

Ми намагаємося відкрити Український університет, який би став потужним репрезентативним українським брендом і дозволив би комунікувати з діаспорянами на якісно новому рівні.

Коли я відкривав українське генеральне консульство у Едмонтоні, то безліч канадських українців, які прийшли на відкриття, зголошувалися повертатися розбудовувати Батьківщину. Проте, як не парадоксально, отримати дозвіл на роботу в Україні дуже важко. Навіть якщо ти етнічний українець, це не спрощує бюрократичну процедуру.

На жаль, наразі Міністерство закордонних справ може видавати лише короткотермінові візи. Ми намагаємося спростити отримання довготермінових робочих віз, та процеси у Державній міграційній службі проходять дуже поволі. Нам доводиться роками пояснювати, що це лише шкодить бізнесу та державі.

Підготував Роман Тищенко,

студент Школи журналістики УКУ,
зі Львова для "Європейської правди"