Обіцянки без гарантій: якою має бути позиція України в переговорах про "Північний потік-2"

25 травня в Брюсселі прем’єр-міністр Володимир Гройсман має взяти участь у конференції про потенційні можливості ГТС України для енергетичної безпеки Європи.

Це буде ще одна спроба довести потрібність України, необхідність диверсифікації газового ринку, а також наявність загроз від "Північного потоку-2".

Аргументи будуть традиційними і, на жаль, все менш дієвими.

Бо поки ми говоримо про переваги нашої ГТС і загрози від "Північного потоку-2", ми втрачаємо основоположні гарантії з боку ЄС.

Такою гарантією мала би бути інтеграція України до енергетичних ринків ЄС на основі Угоди про асоціацію, яка містить цілих два розділи про енергетику. Попри те, що Угода вже майже рік як на 100% чинна, вона лишається малореалізованою обіцянкою.

Нереалізованою саме з боку ЄС, оскільки ЄС постійно уникає взяття чітких зобов’язань реалізувати потенціал повною мірою. Таке ухиляння ЄС – результат інфантильності євроінтеграційної політики України. Уряд, на жаль, не може нав’язати Брюсселю і столицям держав-членів серйозну розмову про інтеграцію.

Відтак розмови про гарантії для України на ринку газу нагадують більше переговори про Будапештський меморандум, ніж про статтю 5 Вашингтонського договору.

Це виглядає як парадокс. На ринку газу Україна зробила дуже багато: новий закон, підзаконні нормативні акти, закон про незалежний регулятор, реформований "Нафтогаз"...

Прогрес у реформі є таким, що можна створити вичерпний перелік того, що залишилося зробити:

- Формування незалежного регулятора. Конкурс повільно, але рухається вперед.

- Спеціальні обов’язки суб’єктів ринку природного газу (PSO), тобто механізм втручання Уряду в ринок газу, для того щоб забезпечити загальносуспільні інтереси. Урядова постанова № 187, яка регулює ці питання, не лише створює проблему ціни на газ (про що йде мова з МВФ), але і блокує конкуренцію на великій частці газового ринку.

- Анбандлінг (поділ) "Нафтогазу". Тут є певні обмеження, пов’язані з виконанням контракту з "Газпромом" після рішення Стокгольмського арбітражу, але сам процес анбандлінгу може розвиватись у позитивній динаміці.

- Залучення європейського партнера до управління ГТС для того, щоб посилити ефективність співпраці ГТС з операторами ринку з ЄС.

Ось, мабуть, і все, що треба, аби реалізувати повною мірою реформу ринку газу. Навіть якщо зовсім критично поставитись до спроможності влади щось робити, завершити реформу ринку газу і повністю інтегрувати України до ринку газу ЄС – осяжна ціль.

І в нашому випадку інтеграція – не самоціль. Ми і так купуємо газ в ЄС.

Натомість інтеграція до ринку ЄС має зрівняти нас у правах з усіма іншими газопроводами в Євроосоюзі.

А ще - зробити так, аби держави-члени мали такі ж гарантії щодо української ГТС, як і до своїх власних мереж. Тоді питання енергетичної безпеки буде де-юре і де-факто нашим спільним питанням.

Час, до якого треба досягти такої інтеграції, теж зрозумілий - у 2019 році, після завершення чинного договору про транзит між "Газпромом" і "Нафтогазом". Тоді має зникнути сама категорія "транзит газу з РФ до ЄС через Україну".

Далі має йтися лише про "транспортування і постачання газу з РФ на єдиний ринок газу ЄС і України". Причому цей ринок починатиметься на східному кордоні України.

Якщо наш уряд цього не зробить, це буде найбільша геополітична катастрофа XXI століття. Якщо ми не інтегруємо ринок газу до ринку ЄС, використовуючи можливості Угоди про асоціацію, Росія зробить все, аби не було "транзиту" через Україну.

Це катастрофа безпекова, бо відкриває Росії можливість агресії без шкоди для своїх енергетичних інтересів. Це катастрофа бізнесова, бо позбавляє надходжень за транспортування газу. Це катастрофа інтеграційна – бо якщо Угода з ЄС не реалізується в такій важливій сфері, то кому вона буде потрібна взагалі.

Дивує те, що запропонований сценарій повної інтеграції до 2019 року виглядає технічним і навіть буденним з перспективи бюрократичної мови Угоди про асоціацію.

Однак на сьогодні його реалізація виглядає мало реальною. Попри те, що діалог між Україною та ЄС і його державами-членами щодо енергетики є одним з найінтенсивніших. Єврокомісія і Секретаріат Енергетичного Співтовариства розуміються на всіх деталях нашого газового ринку, знають, що не так і що можна зробити і навіть чому це щось не робиться. Європейські політичні лідери роблять компетентні заяви щодо українського ринку газу.

Більш очевидною проблема стає у світлі дискусії щодо "Північного потоку-2". В уряді Німеччини говорять про готовність бути посередниками між РФ і Україною в питаннях поставок газу - виглядає так, ніби Берлін - на нашому боці. Але насправді це і далі трикутник ЄС–Україна–Росія. І кожен захищає свій інтерес.

Навіть коли ЄС говорить про гарантії для України, він все одно думає окремо про свої інтереси.

Успіхом для нас є те, що ЄС усвідомив, що Угода про асоціацію створює якісь зобов’язання перед Україною у сфері енергетики. Але панівна логіка ЄС щодо України і газу – це посередництво між Україною та РФ. Посередництво заради урахування своїх інтересів.

Зробимо невеликий відступ і подивимось на цю ж проблему суто з позиції "виконання Угоди про асоціацію". Це словосполучення стало маргінальною мантрою в більшості промов на тему відносин України з ЄС, бо зазвичай воно ні до чого не прив'язане. Просто виконуйте - і буде вам щастя. З цієї перспективи ситуація стає ще гіршою.

Більшість роботи у сфері класичної євроінтеграції зосереджена на моніторингу впровадження реформ і проектах фінансової та технічної допомоги з боку ЄС. Моніторинг став річчю в собі, де різні експерти міряються відсотками впровадження з мінімальним практичним результатом.

Розмови про фінансову допомогу здебільшого зводяться до постійного перетасовування того, що вже багато років і так вважається наданим Україні. Найгірше, що це не мова інтеграції, а мова відносин з третьою країною. А власне серйозних інтеграційних проектів у порядку денному Україна ЄС – немає.

Зверніть увагу на майстерність, з якою ЄС зволікає з Угодою про оцінку відповідності та прийнятність промислової продукції  (АСАА), аргументуючи, що Україна знову і знову щось має змінити у власному законодавстві. І на неможливість уряду вирішити це технічне питання, яке є рушієм саме промислової, а не сировинної інтеграції до ЄС.

Тому поки Угода не наповниться серйозними взаємними юридичними зобов’язаннями, з нами можна говорити мовою домовленостей. А ще - домовлятися з Росією за нашою спиною.

Це навіть не аналогія, а точне відтворення сюжету з Будапештським меморандумом.

ЄС переконує нас погодитись із "Північним потоком-2", пообіцявши щось, але не забезпечивши це серйозними правовими гарантіями.

До речі, Німеччині легко нехтувати безпековими питаннями у дискусії щодо "Північного потоку-2". Бо вона має чіткі гарантії НАТО, прописані в статті 5 Вашингтонського договору, і гарантії держав-членів ЄС надавати допомогу у випадку агресії, що зафіксовані в статті 42 Договору про Європейський Союз.

Ніхто ж не каже: ось вам членство в НАТО, щоб ви не боялися загрози від РФ, і давайте думати про транспортування газу з РФ лише як про бізнес.

Якщо нам не пропонують таких гарантій, то варто хоча би витиснути максимум з Угоди про асоціацію і інтеграції до європейського правового середовища. В угоді, яка містить багато зобов’язань у сфері енергетики, бракує одного – чіткого зобов’язання трактувати Україну так само, як держави-члени ЄС.

Така модель для нас не нова. ЄС погоджується надати нам такі самі права, як і державам-членам ЄС, в Угоді про спільний авіаційний простір, узгодженій багато років тому, і в розділі Угоди про асоціацію щодо послуг. Така модель вже давно відпрацьована у відносинах з Норвегією і Швейцарією.

Тому Єврокомісії не треба пояснювати, як це працює. В разі, якщо якийсь фахівець з ЄС дивується, коли чує таке – вона або він прикидаються.

Юридичний обов’язок ЄС і держав-членів читати в директивах і регламентах, що регулюють ринок газу, термін "держави-члени" як "держави-члени і Україна", змусить їх трактувати нашу ГТС як повноправну частину ринку ЄС, з усіма правовими наслідками щодо врахування інтересів України в усіх аспектах розвитку газової інфраструктури.

Виникає питання: чому цих гарантій немає в Угоді зараз?

Тому що під час переговорів, невдовзі після газової кризи 2009 року, рівень довіри до України у сфері енергетики був надзвичайно низьким. І те, що було можливе у сфері послуг, не було реальним в енергетиці. Вдалося лише закласти основи для подальшої інтеграції.

Але тепер, після всіх наших зусиль – саме час для того, щоб відповідним чином посилити Угоду.

Для цього не треба міняти її текст. Достатньо лише поміняти текст додатку XXVII. Це можна зробити вже восени на засіданнях Комітету чи Ради асоціації. Така технічна правка стане game changer у розмовах про "Північний потік-2" і про інтеграцію України до енергетичного союзу ЄС.

Тут з’являється головна перепона – рівня впливовості нашої армії євроінтеграторів не вистачає, аби забезпечити такі зміни без прямої заангажованості президента та прем’єр-міністра.

Залишається вірити, що вони зможуть вмовити своїх колег з ЄС серйозно поставитись до Угоди про асоціацію.

Публікації в рубриці "Експертна думка" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора