Захистити нацменшини, посилити єдність: що підказує Україні досвід країн-сусідок з ЄС
Теплий прийом президента України Володимира Зеленського на Кіпрі, який розпочав піврічне головування в Раді ЄС, дає підстави для стриманого оптимізму в справі української євроінтеграції цього року.
Проте у контексті повноцінного відкриття переговорних кластерів між Україною та ЄС актуальним залишається питання угорського вето (а точніше, необхідність його подолання).
Віцепрем'єр Тарас Качка, який відповідає за нашу євроінтеграцію, стверджує, що нам вдалося обійти угорське вето через процедуру "frontloading". Утім питання офіційного відкриття та закриття кластерів залишається відкритим, і без згоди Угорщини це наразі зробити неможливо.
Чимало експертів та політологів мають стриманий оптимізм, покладаючись на квітневі вибори в Угорщині, які можуть кардинально або суттєво змінити владу в Будапешті, а відтак і ставлення цієї держави до України та перспектив нашої євроінтеграції.
Втім, з точки зору стратегічних інтересів, а вступ до ЄС є нашою ключовою геополітичною метою на наступне десятиліття, покладатися винятково на мінливий фактор зміни влади в Угорщині було б недалекоглядно.
По-перше, не факт, що влада в цій країні справді докорінно зміниться. По-друге, не факт, що гіпотетична нова угорська влада в той чи інший спосіб не продовжуватиме висувати до України ті ж самі вимоги у сфері дотримання прав національних меншин.
А по-третє, не факт, що тільки Угорщина може виставляти жорсткі вимоги в цій сфері і накладати вето на нашу євроінтеграцію.
Не тільки угорське вето
Останні на сьогодні парламентські вибори в Румунії пройшли в умовах безпрецедентної політичної кризи. Сьогоднішня коаліція без ультраправих хоч і зберігається, але є хиткою. Відтак загроза дочасних виборів є перманентною. На жаль, після казусу Джорджеску рейтинги ультраправих надвисокі.
За даними соціологічних досліджень, нині рейтинг електоральних симпатій у Румунії з великим відривом очолює праворадикальна партія AUR, що підтверджує довгострокову тенденцію зростання в цій країні праворадикальних та ізоляціоністських настроїв, яскраво продемонстровану під час президентської кампанії минулого року.
Падіння рейтингу підтримки до румунської урядової коаліції якщо й не призведе до зміни уряду і дострокових парламентських виборів, може суттєво вплинути на зміну риторики чинної влади, яка також спробує поборотися за симпатії правого електорату.
У цьому випадку можна чекати на скорочення підтримки України з боку Румунії.
А також на висування нових і більш різких вимог до України, зокрема у справі дотримання прав румунської меншини в нашій країні.
Зрештою, запеклі політичні дебати та блокування вступу до ЄС чи НАТО – це не тільки українсько-угорський прецедент.
Не так давно та ж Угорщина блокувала вступ Швеції до НАТО, посилаючись на дуже неординарні причини, а в далекому вже 2012 році офіційний Будапешт мав умови для надання статусу кандидата в члени ЄС для здавалося б дружньої Сербії, і це було повʼязано з компенсаціями за втрату власності угорцями в Сербії протягом 1945-65 років.
Ще один приклад: протягом усіх років рух Північної Македонії до ЄС встелений жорсткими дебатами і блокуваннями – то Греції щодо назви держави, то Болгарії щодо офіційної історії та мови. Північна Македонія отримала статус кандидата у 2005 році, і тільки у 2022-му змогла офіційно відкрити переговори.
Усім пощастило, що Угорщина, Словаччина та Румунія були в одному євроінтеграційному кошику при вступі до ЄС, хоча румунам і довелося чекати на три роки довше. Це стримало запал до взаємних блокувань, адже питання прав угорської нацменшини між цими трьома країнами – це український контекст помножений на 10 або навіть на 100, з огляду на історію та сучасність, коли в Румунії проживає близько мільйона етнічних угорців, а в Словаччині – пів мільйона.
Коротше кажучи, навіть здолавши угорське вето, вже невдовзі Україна може зіткнутися з перепонами на шляху до євроінтеграції з боку інших сусідів.
І Румунія, і Словаччина під орудою популістичного уряду Фіцо, і Польща, де системно зростають антиукраїнські настрої, уже в короткостроковій перспективі можуть висувати до Києва схожі до угорських претензії і вимоги.
Це означає, що державницьким інтересом України у сфері дотримання прав нацменшин є не тільки відбивати атаки й ситуативно задовільняти вимоги тих чи інших урядів, що можуть досить швидко змінюватися, а вибудувати власну комплексну політику, яка відповідатиме найкращим практикам Європейського Союзу і водночас стане опорою для внутрішньоукраїнської згуртованості та побудови єдиної політичної нації.
І саме в цьому нам може бути корисним позитивний досвід наших західних сусідів, які успішно пройшли шлях реформ та інтеграції в євроатлантичний простір.
Два корисні інструменти
Аналітики Інституту Центральноєвропейської стратегії роками досліджують працюючі моделі забезпечення прав національних меншин у наших західних сусідів.
У своїх публікаціях ми не тільки неодноразово розповідали про юридичні основи для захисту національних спільнот у цих країнах, а й показували реальні здобутки української меншини в Угорщині, Румунії чи Словаччині.
Так історично склалося, що в Центральній Європі питання національних меншин було і залишається однією з ключових проблем як для внутрішньополітичної ситуації, так і для міждержавних відносин між сусідами.
Кожна з центральноєвропейських країн – не без помилок і труднощів – напрацювала власну практику захисту прав національних меншин.
Таку, що не тільки задовільняє вимоги самих меншин і їхніх "материнських" сусідніх країн, а й відповідає справді високим європейським стандартам.
Якщо підсумувати цей досвід, то для України потенційно корисними можуть бути два важливі інструменти. Перший – запровадження інституту представництва національних меншин у Верховній Раді.
А другий – створення механізмів постійного фінансування забезпечення прав національних меншин з державного бюджету України у співпраці з самоврядуванням самих меншин.
Як це працює на практиці? Наприклад, в Угорщині є перелік з 13 національних меншин, що мають правовий статус меншини з власним самоврядуванням як на місцевому, так і на центральному рівнях; серед цих спільнот є і українська.
Відтак в угорському парламенті є речник української національної меншини, обраний самою меншиною – це фактично депутат угорського парламенту без права голосу, але з правом повноцінної роботи в парламенті, включаючи право виступу (і таким чином маючи можливість піднімати на найвищому законодавчому рівні важливі для меншини питання, інформувати депутатський корпус про проблеми та успіхи в житті меншини).
Ця зміна в угорській практиці запроваджена на основі нової "фідесівської" конституції 2011 року, яка запрацювала з виборів 2014 року.
У Румунії також існує практика позитивної дискримінації з точки зору забезпечення представництва офіційно зареєстрованих/визнаних національних меншин на рівні парламенту – навіть якщо організація нацменшини, яка бере участь у виборах, не долає 5-відсотковий виборчий барʼєр, вона має право на один гарантований мандат у нижній палаті парламенту.
На відміну від Угорщини, у Румунії такий представник має в парламенті загальне право голосу. Ця норма була запроваджена відразу після падіння режиму Чаушеску на перших же виборах, причому ще до ухвалення нової конституції (першої редакції, яка була ухвалена в 1991 році).
Тобто це було прийнято не через виконання умов для вступу до ЄС, а внаслідок власного прагнення стати демократією та згуртувати політичну націю.
У Словаччині подібних моделей представництва нацменшин у парламенті немає, Братислава віддана чистій пропорційній системі. Хоча в Румунії нижня палата також обирається на пропорційній основі, та саме в ній закладена квота на депутатів від нацменшин.
Для України така прогресивна модель представництва національних меншин у Верховній Раді дозволила б дієво захищати їхні інтереси та водночас формувати лояльність національних меншин до Української Держави шляхом залучення до ухвалення ключових рішень життєдіяльності не тільки меншини, а й нашої спільної країни.
Також це дозволило б нарешті покласти край політичним маніпуляціям настроями та електоральними симпатіями нацменшин.
Адже за роки Незалежності представники різних національних меншин обиралися до ВР через мажоритарні округи чи партійні списки, але в підсумку обраний депутат часто керувався партійною логікою, а не інтересами меншини.
Чого варті тільки факти, коли представники угорської і болгарської національних меншин, які природно зацікавлені в євроінтеграції України, були інкорпоровані у проросійську Партію регіонів і голосували відповідно.
Другий можливий інструмент – фінансування організацій/самоврядувань нацменшин з державного бюджету.
Ця практика успішно існує в усіх наших західних сусідів – відповідним чином покриваються видатки на забезпечення діяльності структур нацменшин (інституційна підтримка), фінансуються культурні програми, виробництво інформаційного контенту (власне телебачення, радіопрограми, газети та журнали), а також освітні заходи та (!) заклади.
Фактично в Україні схожа практика також діє, адже в нас з державного бюджету через різні програми та органи влади існує фінансування потреб національних меншин – і різноманітні редакції мовами нацменшин у філіях "Суспільного", і фінансування культурно-масових заходів, і фінансування освіти мовами національних меншин на всіх рівнях (школа, професійна освіта, університети).
Через реформу децентралізації Україна вже значно відійшла від пострадянської логіки в цьому питанні, коли кошти розподілялися централізовано.
Однак ключова різниця з сусідами досі зберігається – відсутність безпосереднього залучення організацій національних меншин.
У наших європейських сусідів самі нацменшини є розпорядниками коштів, засновниками спеціалізованих закладів освіти та ЗМІ.
Це й досі провокує ситуацію, коли певні свої потреби національні меншини в Україні можуть реалізувати тільки за кошти "материнських" держав, а не України, що створює хибну оптику – нібито нацменшини ігноруються Україною і фінансуються лише з-за кордону.
Відповідно, й лояльність до України як до батьківщини, що дбає про своїх громадян різного національного походження, опиняється під питанням.
Домашня робота
Підсумовуючи, слід наголосити, що Україна послідовно й системно намагається привести власне законодавство у сфері забезпечення прав національних спільнот до рівня найкращих практик ЄС, та все ж стикається з критикою та обґрунтованими й не дуже вимогами з цих питань від наших західних сусідів.
У цій ситуації, враховуючи стратегічний курс на приєднання до ЄС, Україні варто керуватися логікою не "гасіння пожеж" і задоволення ситуативних чи політично мотивованих вимог, а вибудувати власну комплексну політику у цій сфері з урахуванням позитивного досвіду наших центральноєвропейських сусідів.
Це, очевидно, вимагатиме серйозних змін в законодавстві, можливо, аж до змін у Конституції, які можуть бути ухвалені пакетом під час голосувань за необхідні для євроінтеграції зміни.
Це і є наша домашня робота, яку важливо виконати не тільки для пришвидшення євроінтеграції, а й заради зміцнення єдиної української політичної нації, в якій громадяни всіх національностей почуваються важливою й невід’ємною частиною спільної батьківщини, яка дбає про них і гарантує їм широкі та справедливі права для розвитку та самореалізації тут, вдома, в Україні.
Публікації в рубриці "Експертна думка" не є редакційними статтями та відображають винятково точку зору авторів
Матеріал підготовлено за підтримки Європейського Союзу та Міжнародного фонду "Відродження" в рамках спільної ініціативи "Вступаємо в ЄС разом". Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу чи Міжнародного фонду "Відродження"