Чого Дональд Трамп хоче від Росії? Стратегія без шансів на успіх

Останні переговори між представниками Сполучених Штатів, Росії та України в Об’єднаних Арабських Еміратах щодо припинення російської війни проти України, що не дивно, завершилися майже там само, де й почалися.

Втім, ця чергова спроба може пролити світло на те, як США бачать місце Росії в міжнародній системі – зокрема, якими можуть бути двосторонні відносини після війни.

При цьому, як і значна частина зовнішньої політики президента США Дональда Трампа, це бачення, схоже, визначається передусім комерційними міркуваннями.

Готовність Трампа відкладати вбік питання прав людини чи поваги до верховенства права заради укладання бізнес-угод – від Пакистану до країн Перської затоки – може виглядати як realpolitik.

Але його транзакційний підхід не варто плутати з реалізмом.

Якщо реалістична зовнішня політика враховує обмеження, баланс сил і довгострокові інтереси, то транзакційний підхід зводить міжнародну політику до мозаїки вузьких домовленостей.

І якщо реалізм передбачає максимальне використання норм, альянсів та інституцій, то транзакціоналізм радше радить їх обходити або навіть руйнувати.

У час, коли післявоєнний міжнародний порядок, здається, розпадається, традиційне розуміння реалізму може звучати ідеалістично, а транзакційна взаємодія – більш прагматично.

Логіка така: транзакційний лідер, не обтяжений відповідальністю за розбудову інституцій чи підтримку альянсів і не стримуваний принципами, здатен досягати результатів навіть у складних умовах.

Але довгострокові наслідки такого підходу, ймовірно, будуть далекими від бажаних.

Майже напевно це стосується й нової американської політики щодо Росії.

Адміністрація Трампа, схоже, розглядає припинення активних бойових дій в Україні не стільки як кінцеву мету, скільки як можливість розпочати переконфігурацію економічних і геополітичних відносин із Кремлем.

Поступове згортання санкцій, технологічних обмежень і бар’єрів на ринках дозволить США й надалі формувати результати на власний розсуд.

Ключовим є те, що ці зміни застосовуватимуться вибірково, змушуючи акторів домовлятися індивідуально. Те, що замислювалося як інструменти широкого стримування – механізми повернення держави-порушника до системи, заснованої на правилах, – використовуватиметься для формування стимулів усередині елітних структур.

Такий підхід "плати, щоб грати", позбавлений інституційних амбіцій, навряд чи можна назвати економічною державною політикою, і навряд чи він спрацює.

Для Трампа комерційні міркування завжди є першочерговими. Він припускає, що так само мислить і Владімір Путін.

Звідси й переконання, що політичні угоди будуть стійкішими, якщо їх "вбудувати" в комерційні домовленості, які підвищують ціну відкату чи порушення зобов’язань.

Це також пояснює віру адміністрації в те, що часткова нормалізація відносин між США та Росією автоматично послабить зв’язки Росії з Китаєм.

Згідно з цією стратегією "зворотного Ніксона", не має значення, що ідеологічне зближення не передбачається: достатньо знову втягнути Росію в певну західноорієнтовану інфраструктуру – фінансові розрахунки, технологічні стандарти, ланцюги постачання, – аби послабити її орієнтацію на Китай.

Влада, за цією логікою, полягає не стільки в альянсах, скільки в контролі над архітектурою взаємопов’язаності. Тож російську еліту слід інтегрувати в західні економічні та комерційні рамки через велику кількість вузьких угод, накладених одна на одну.

Чи справджуються ці припущення щодо Росії – питання відкрите. Майже чотири роки війни, жорсткі санкції та перерозподіл активів ще більше зміцнили й без того високоперсоналізований режим.

Персоналізація підвищує внутрішню ціну компромісу й звужує простір для стійких домовленостей. Те, що виглядає привабливо на бухгалтерському балансі, може бути політично неприйнятним у Кремлі, який змушений зважати на населення, що зазнало близько мільйона втрат у війні проти України.

Навіть якщо угоди буде укладено, ідея, що вони можуть стати підґрунтям стабільної та процвітаючої системи, є надуманою.

Надаючи перевагу персоналіям над процесами, важелям впливу над легітимністю та швидкості над стійкістю, транзакційна політика підриває передбачуваність і створює простір для порушення правил.

Це погана новина для США: саме завдяки ролі надійного гаранта спільних правил Америка змогла здобути й утримати позицію глобального лідера, що протягом десятиліть приносила їй численні переваги.

Але для Європи це ще гірша новина.

Поступова інтеграція України є центральним геополітичним проєктом Європейського Союзу.

Американо-російська домовленість, у якій Україна виступає лише розмінною монетою, ризикує вихолостити цей проєкт ще до його завершення.

Як ЄС може закріпити Україну у своєму інституційному порядку, якщо її майбутнє визначатиметься транзакційним врегулюванням, узгодженим зовнішніми силами?

Європа намагається пристосуватися до цього нового, більш хаотичного світу через диверсифікацію та "зниження ризиків". Нещодавні торговельні угоди з Індією та МЕРКОСУР (Аргентина, Бразилія, Парагвай і Уругвай) відображають цей підхід.

Але хоча такі партнерства є стратегічно необхідними, вони мають політичну ціну. Суспільний спротив угодам на кшталт домовленості з МЕРКОСУР демонструє межі "вузькоколійної" глобалізації, яка обіцяє стійкість, але водночас породжує внутрішню тривогу.

Ба більше, диверсифікація не усуває залежності. США залишаються найбільшим ринком для ЄС, поглинаючи п’яту частину європейського експорту.

Крім того, Європа й далі залежить від американських спроможностей у сфері оборони, розвідки, фінансів, інтернет-технологій, хмарних обчислень, штучного інтелекту та передових напівпровідників.

Спроби розірвати ці залежності шляхом розвитку європейських альтернатив або створення коаліцій середніх держав не дадуть результатів у найближчій перспективі.

Не всі програють у цю нову епоху транзакційної міжнародної політики.

Поки Трамп шукає приводи оголосити швидкі перемоги, Китай грає в довгу: він зміцнює синоцентричні технологічні стандарти, закріплює ланцюги постачання, розширює фінансову та цифрову інфраструктуру, нарощує військовий та інноваційний потенціал.

Це залишить його в дуже вигідній позиції для того, щоб скористатися руйнуванням глобального порядку під проводом США.

У світі асиметричних балансів сили та глибоких взаємозалежностей єдиний шлях до стабільності лежить через обов’язкові правила, надійні інституції та стійкі альянси.

Відмова Трампа від цієї базової істини, що проявляється і в політиці його адміністрації щодо Росії, віщує епоху нестабільності.

Епоху, з якої Китай вийде беззаперечним переможцем.

Колонка початково вийшла на сайті Project Syndicate і публікується з дозволу правовласника