Війна, яку неможливо виграти: в яку пастку завів США Дональд Трамп

Якщо відкласти вбік моральні, юридичні та політичні аргументи проти нападу Сполучених Штатів на Іран, останню війну президента США Дональда Трампа не можна виграти з більш фундаментальної причини: вона ґрунтується на примхах.

Планування війни має певну логіку. Життєво важливий інтерес, наприклад захист безпеки громадян або національної безпеки, спонукає лідерів розробляти політику для досягнення цієї мети в конкретній частині світу.

Як сформулював генерал Карл фон Клаузевіц: "Війна — це не що інше, як продовження політики іншими засобами". Політика часто веде до стратегії — загального плану перемоги, що враховує тактики, які будуть застосовані.

Операція — це конкретна дія в конкретних умовах, успіх якої залежить від наявності необхідних можливостей, включно з людськими ресурсами та озброєнням.

Ця логіка рухається вперед і назад як у процесі планування, так і перевірки. У плануванні кожен елемент визначає наступний: інтерес визначає політику, політика визначає стратегію, стратегія визначає тактику, тактика визначає операції, а операції визначають можливості.

Перевірка рухається у зворотному напрямку: чи маємо ми можливості для проведення цієї операції?

Чи служить операція тактиці? Чи відповідає тактика стратегії? Чи реалізує стратегія політику? Чи відповідає політика національному інтересу?

Звісно, війна — це кривавий і непередбачуваний хаос. Конфлікти можуть виходити з-під контролю, а противник часто реагує непередбачувано. Навіть лідери інколи не розуміють, що відбувається. Наприклад, Трампу показують двохвилинні ролики з "вибухами" в Ірані замість повноцінних брифінгів.

Хоча військове планування саме по собі недостатнє для перемоги, воно безумовно необхідне. Якщо лідери не визначають національний інтерес, війну неможливо виграти, адже перемога потребує мети.

У війні з Іраном у США такої мети немає. Натомість у цій війні все визначилося можливостями. Існувала можливість ліквідувати іранських лідерів — і адміністрація Трампа просто це зробила.

Військовий аналітик Бретт Фрідман стверджує, що лідери США перевернули логічний ланцюг, коли вирішували атакувати Іран: передбачалося, що можливості створять успішні операції, достатня кількість операцій сформує тактику і так далі.

Але те, що уряд США може бомбити все, що забажає, не означає, що це відповідає національному інтересу.

Трамп досі не надав переконливого пояснення удару по Ірану. Єдине послідовне повідомлення — це задоволення. Викрадення венесуельського лідера Ніколаса Мадуро у Венесуелі було захопливим, і Трамп телефонував у телешоу Fox & Friends, щоб розповісти, як було б добре повторити цей досвід.

Тепер Трамп каже, що війна з Іраном "весела". Міністр "війни" (оборони) США Піт Гегсет використовує схожі формулювання.

Назвімо це принципом задоволення: ці люди отримують задоволення від убивства чи домінування над іншими людьми. Попри всі спроби експертів знайти політичне обґрунтування цій війні, все зводиться до примхи.

Почавши з принципу задоволення, Трамп опинився в пастці, як гравець-аматор. 

Було приємно "обезголовити" Ісламську Республіку, але стало неприємно, коли Іран, замість капітуляції, розширив війну та перекрив Ормузьку протоку.

І тепер США повинні "подвоювати ставки" (зверніть увагу на азартну лексику), щоб дати Трампу нову короткочасну дозу задоволення. Кожного наступного "підйому" буде дедалі важче досягти.

Застосування правових обмежень, етичних стандартів і демократичних принципів до відсутності планування війни в адміністрації Трампа показує, як задоволення однієї людини перевершило всі інші міркування.

По-перше, США очевидно ведуть незаконну агресивну війну.

А по-друге, не наведено жодного морального аргументу для підриву міжнародного порядку, не кажучи вже про вбивства іранських цивільних. І Трамп не звертався по дозвіл до Конгресу, який представляє американський народ і має виключне право оголошувати війну відповідно до конституції.

Хоча США можуть послабити Ісламську Республіку, вони не можуть виграти війну, бо не борються ні за що.

Їхні можливості стали пасткою. Й інші вже почали отримувати вигоду з принципу задоволення Трампа. Люди навколо нього заробляють гроші, тоді як його патрон — російський президент Владімір Путін — почувається дуже добре.

Натомість Дональд Трамп може спробувати використати конфлікт з Іраном як привід для втручання у проміжні вибори.

Моральні, правові та демократичні міркування могли б зупинити цю типову форму тиранії, коли лідер використовує неконтрольовану владу для атаки на супротивника задля власного задоволення.

Для американців єдиною перемогою в цій війні було б відстояти принципи й відновити інституції, які могли б їй запобігти.

Колонка початково вийшла на сайті Project Syndicate і публікується з дозволу правовласника