Чому ЄС не поспішає зі вступом України навіть попри обіцянки

Дебати щодо набуття Україною статусу повноправного члена ЄС часто розглядають як випробування рішучості Європи.

Попри наявність стратегічного консенсусу щодо членства України, виникають затримки, з'являються нові вимоги та гальмування процедур.

Уряди країн ЄС не можуть зважитися на наступний крок щодо вступу України. Не тому, що розширенню бракує стратегічної цінності, а тому, що внутрішньополітичні ризики є очевидними зараз, а вигоди очікуються у майбутньому. Іншими словами, Європа хоче здійснити ризиковану стратегічну інвестицію, не маючи страхування.

Про проблеми на шляху до розширення ЄС і те, як Європа має діяти для вступу України, читайте в статті професора політології Центральноєвропейського університету Ласло Бруcта Вступ України чи блеф Європи? Як зробити, щоб "українські" обіцянки ЄС викликали довіру. Далі – стислий її виклад. 

Майбутнє членство України обіцяє принести Євросоюзу великі довгострокові вигоди, витрати на адаптацію до нього – у сільському господарстві, на ринках праці та в державних бюджетах – будуть негайними, нерівномірно розподіленими та політично чутливими.

Уряди держав-членів мають враховувати вплив на вибори, фіскальні обмеження та опір з боку груп виборців, чиї лави зростають через очікування майбутніх витрат на адаптацію до членства України. До того ж жоден уряд не хоче запускати цей процес без надійних гарантій того, що інші країни теж візьмуть на себе співставні витрати.

Якщо Європа хоче, щоб її зобов'язання перед Україною щодо вступу були надійними, почати слід з чесного роз'яснення жителям держав-членів ЄС того, що передбачає цей процес.

Що вступ України викличе потреби адаптації. Що сільськогосподарські виробники в деяких державах-членах зіткнуться з посиленням конкуренції; у трудомістких галузях відбудуться зміни в заробітній платі та зайнятості; зміняться бюджетні асигнування. Для демократичних урядів визнання цих потреб є передумовою для розробки якісної політики. Якщо ж їх замовчувати, то ця проблема проявиться пізніше у вигляді вето, вимог про додаткові запобіжники тощо.

Питання не в тому, чи розширення ЄС потребує витрат. Питання в тому, чи будуть ці витрати здійснюватися неконтрольованим чином, чи вони будуть розподілені між членами ЄС і згладжені з часом.

Критично важливо, щоб уся допомога державам-членам була обмеженою в часі, мала верхню межу та була прив'язана до чітких етапів вступу України. Мета полягає не в наданні постійних субсидій, а в забезпеченні політичної реалістичності вступу.

Без механізмів управління витратами на адаптацію ЄС ризикує перейти від ясності до двозначності, оскільки зобов'язання на високому рівні поєднуються з невизначеними термінами.

В Україні неоднозначні сигнали з боку ЄС послаблять стимули до реформ і ускладнять відбудову. Для Європи вони підірвуть політику стримування РФ. Вибір Європи полягає не в тому, чи нести витрати, пов'язані з приєднанням України, а в тому, чи забезпечити їх свідомо через інституції, які роблять зобов'язання стійкими.

В іншому разі авторитет Європи буде підірваний зсередини.

Зрештою, вступ України стосується набагато більшого, ніж сама Україна. Йдеться про те, чи зможе Євросоюз адаптувати свою модель розширення до світу, в якому геополітика та економіка тісно переплетені. Союз, який навчився формувати ринки всередині себе, не може покладатися лише на ринкові сили при інтеграції такої великої та стратегічно важливої країни, як Україна.

Довіра в цю епоху будуватиметься не лише на деклараціях, а й на механізмах та публічних політиках, які роблять зобов'язання переконливими. Коли справа доходить до вступу України, Європа не може дозволити собі блефувати, тому що від цього залежить її власне майбутнє.

Докладніше – в статті Ласло Бруcта Вступ України чи блеф Європи? Як зробити, щоб "українські" обіцянки ЄС викликали довіру.