Війна без падіння аятол: до якої міри Туреччина зможе підтримати дії США на Близькому Сході

У часи потрясінь саме на політичних лідерів покладається ухвалення критичних рішень, необхідних для захисту інтересів їхніх країн. Такі рішення часто формуються інституційним відчуттям історії.

Це безперечно стосується сьогоднішньої Туреччини, яка стикається з імовірними наслідками американо-ізраїльської війни проти Ірану.

Туреччина та Іран мають спільне розуміння регіональної геополітики, що сягає століть. Їхній кордон — один із найдавніших безперервно визнаних кордонів на Близькому Сході, і між ними панує мир із 1639 року.

Звісно, відносини Туреччини та Ірану далекі від союзницьких. 

Їхні інтереси часто різко розходилися, особливо після Ісламської революції 1979 року, і вони не раз вступали у боротьбу з нульовою сумою за регіональний вплив.

Проте їхнє стратегічне суперництво завжди відбувалося опосередковано: обидві сторони часто намагалися формувати регіональну динаміку на свою користь, але водночас активно уникали прямого зіткнення.

Найбільш наочно це проявилося в Сирії. Коли у 2011 році спалахнули масові протести проти диктатури Башара Асада, турецький президент Реджеп Таїп Ердоган відкрито підтримав зміну режиму.

Натомість Іран став ключовим союзником Асада, допомагаючи йому витримати понад десятирічну громадянську війну. Лише після того, як зовнішній вплив Ірану послабився наприкінці 2022 року, опозиційні сили — за підтримки Туреччини — змогли переломити хід конфлікту і зрештою повалити династію Асадів.

Сьогодні Туреччина настільки віддана уникненню прямого зіткнення з Іраном, що навіть применшила значення іранської атаки балістичними ракетами цього тижня, яка, за твердженнями, могла б вразити авіабазу Інджирлік на півдні Туреччини, якби не протиповітряна оборона НАТО.

Ердоган та його уряд скептично ставляться до можливості зміни режиму в Ірані — особливо якщо цей процес очолюватимуть Сполучені Штати.

Адже якщо навіть президент Барак Обама, який цінував тверезе стратегічне планування, не мав терпіння та рішучості довести зміну режиму в Сирії до кінця, то як хаотична адміністрація Дональда Трампа може досягти успіху в Ірані?

Навіть якщо США все ж таки зможуть повалити іранський режим, про впорядкований перехід влади, м’яко кажучи, говорити не доведеться.

Для Туреччини колапс держави в Ірані — найгірший сценарій.

Адже одразу за ним піде сирійський варіант циклу насильства, де режим відчайдушно протистоїть опозиції, яка отримала можливість воювати, але недостатньо сильна, щоб швидко перемогти.

Який би хаос США та Ізраїль не створили в Ірані, Туреччині доведеться мати справу з наслідками, включно з великим напливом біженців.

Від Іранської революції 1979 року до війни в Перській затоці 1990–1991 років і нещодавньої сирійської громадянської війни зміни режимів у сусідстві Туреччини — або невдалі спроби таких змін — незмінно накладали на країну значний безпековий і гуманітарний тягар.

З приблизно 3,2 млн втікачів лише з Сирії Туреччина є однією з країн, що прийняли найбільше біженців у світі. Населення Ірану, понад 90 мільйонів, майже вчетверо більше, ніж у Сирії.

Потоки біженців з Ірану також створили б серйозний тиск на турецьку економіку в той момент, коли країна намагається приборкати колись неконтрольовану інфляцію.

Уряд Ердогана за останні два з половиною роки зумів знизити інфляцію з 70% до 30% і прагне довести її до однозначних показників до наступного виборчого циклу у 2028 році. Тривала нестабільність в Ірані може суттєво завадити цим зусиллям через зростання цін на нафту та підвищену обережність міжнародних інвесторів.

Гостре усвідомлення цих ризиків спонукало Туреччину намагатися запобігти нинішньому конфлікту, зокрема пропонуючи виступити посередником у переговорах між США та Іраном. Коли ці зусилля зазнали невдачі, ініціативу взяв на себе Оман, а приречені переговори згодом перемістилися до Швейцарії, яка давно слугує неформальним каналом зв’язку між двома країнами.

Тепер Туреччина намагається допомогти якнайшвидше припинити насильство. Тобто — не чекаючи того, як іранський режим впаде.

Однак, хоча уникнення затяжного конфлікту та розпаду Ірану є життєво важливим для інтересів Туреччини, не менш важливо, щоб результат війни не став перемогою режиму.

Переможна Ісламська Республіка, безсумнівно, наважилася б вийти з Договору про нерозповсюдження ядерної зброї та прискорити свої зусилля зі створення ядерної держави — або принаймні держави "ядерного порогу".

Ядерний Іран перевернув би регіональний баланс сил, який останнім часом почав схилятися на користь Туреччини.

Отже, бажаним результатом для Туреччини було б контрольоване послаблення амбіцій і можливостей Ірану.

Тут може стати в пригоді прецедент Венесуели. Коли США усунули президента Ніколаса Мадуро, вони не встановили опозиційний уряд; натомість дозволили перебрати владу більш гнучкій групі лідерів із середовища чинного режиму.

Подібний підхід можна застосувати і до Ірану.

Якщо наступні лідери походять із самого режиму, вони збережуть підтримку внутрішнього релігійного та політичного істеблішменту й матимуть достатню легітимність, щоб погодитися на складну угоду — припинити збагачення урану, скоротити іранську програму балістичних ракет і припинити дестабілізаційну діяльність своїх регіональних проксі.

У найближчі тижні державні та розвідувальні ресурси Туреччини, ймовірно, зосередяться на виявленні та встановленні контактів із ключовими гравцями в Ірані, які відповідають таким критеріям.

А коли настане відповідний момент, Туреччина може спробувати з’єднати цих діячів із важливими міжнародними гравцями, створивши умови для швидкої та стійкої угоди про завершення конфлікту.

Колонка початково вийшла на сайті Project Syndicate і публікується з дозволу правовласника