Що змінив для України "закон про НАТО" та як не зупинитися на півдорозі до Альянсу

Сергій Сидоренко, Європейська правда _ П'ятниця, 09 червня 2017, 09:00
Версія для друку Коментарі
Фото president.gov.ua

"Не буде жодних коментарів щодо вступ України до НАТО, лише про співпрацю. Навіть розмірковувати про інтеграцію некоректно, бо ми не знаємо, чи хоче цього Україна".

Приблизно таку відповідь, лише у різних варіаціях, "Європейська правда" чула в штаб-квартирі Альянсу щонайменше з десять разів, від посадовців усіх рівнів – від клерків прес-служби до генсека Альянсу, як під час офіційних брифінгів та інтерв’ю, так і в розмовах "не під запис".

Не працювали жодні аргументи – ані про підтримку населенням, ані про давнє власне рішення Альянсу. Відповідь була залізною: Україна ще за Януковича обрала "позаблоковість" і відтоді, попри зміну влади, так і не оголосила про мету вступу до НАТО.

8 червня цю проблему було знято.

Набуття повноправного членства в НАТО включено до переліку національних пріоритетів України.

Та варто розібратися, що це змінить на практиці. А ще – відповісти на запитання, що має робити Київ, щоби проголошений Радою намір вступити до Альянсу не залишився порожньою декларацією.

То що змінив парламент?

Україна не вперше проголошує про свій намір вступити до НАТО.

Ще за часів Кучми Київ офіційно прагнув до членства у блоці, а з 2003 року норма про майбутній вступ стала частиною українського законодавства. Це змінилося у 2010 році: після обрання президентом Януковича Україна оголосила політику "позаблоковості",  а тодішня Рада вичистила із законів всі згадки про НАТО та можливе членство України в ньому.

У 2014 році Київ нібито й проголосив кінець політики позаблоковості, але закони Януковича були змінені за принципом "ні вашим, ні нашим". Щоби не дратувати тих виборців, які не підтримують ідею членства в НАТО, парламент минулого скликання так і не повернув до законодавства згадку про вступ до Альянсу.

Лише 8 червня 2017 року парламент остаточно скасував "позаблоковість" часів Януковича.

Верховна рада підтримала одразу в двох читаннях законопроект №6470. Коротенький документ, обсягом лише в одну сторінку, вносить зміни до законів "Про засади внутрішньої і зовнішньої політики" та "Про основи національної безпеки України", змінивши в них дві норми.

  • Фразу про те, що Україна прагне "досягнення критеріїв, необхідних для набуття членства (в НАТО)", змінено на фразу про мету "набуття членства".
    Таким чином, у перелік основних напрямів державної політики з питань національної безпеки та основних засад зовнішньої політики України додали "поглиблення співпраці з Організацією Північноатлантичного договору з метою  набуття членства у цій організації".

  • Обтічну норму про "інтеграцію в євроатлантичний безпековий простір" доповнили конкретикою про набуття членства в НАТО.
    Таким чином, законодавчо встановлено що "пріоритетами національних інтересів України є інтеграція України в європейський політичний, економічний, правовий простір з метою набуття членства в Європейському Союзі та в євроатлантичний безпековий простір з метою набуття членства в Організації Північноатлантичного договору".

Схвалений Радою закон ще має затвердити президент, але немає жодних сумнівів, що він це зробить. Близькі соратники Порошенка, які є серед авторів законопроекту, також впевнені у його підписанні.

Цього достатньо, щоби зняти всі питання щодо офіційного прагнення України до вступу в Альянс.

Що не змінити голосуванням?

Оптимізм від ухваленого парламентом рішення все ж не має засліплювати.

Жодні постанови, закон та укази, ухвалені в Києві, звісно ж, не є достатніми для того, щоби вступ України до Альянсу став реальною перспективою, а не лише законодавчою нормою.

Нині є чотири ключові перепони нашому вступу до Альянсу.

Перша – це відсутність політичної волі країн-членів НАТО.

Для прийняття до лав Альянсу нової держави має бути політична згода всіх союзників. І вони, ухвалюючи таке рішення, зважуватимуть усі "за" та "проти".

Друга – неготовність України до членства.

Вступ до НАТО – це не лише геополітика. Країни, що претендують на участь в Альянсі, мають відповідати багатьом вимогам, як щодо рівня демократії, так і щодо взаємної сумісності збройних сил, і ці вимоги не є лише декларативними. Україна наразі ще далека від мінімально необхідного рівня.

Третя – Альянс не певний, чи не розвернеться Україна на Схід за 3-5-10 років.

Думка про те, що після російської агресії шлях на Схід для нас закритий, доволі популярна в Україні, але в НАТО добре пам’ятають про непевність українських настроїв у минулому, а тому не поспішають із висновками.

Четверта причина – відкритий збройний конфлікт України з Росією.

Альянс не візьме до лав державу, яка перебуває у стані війни, нехай навіть ця війна не є офіційно оголошеною.

Отже, перешкоди є, і вони серйозні. Але жодна з них не є достатньою підставою для того, щоби Україна зупинила рух до НАТО.

Мотиви для оптимізму

Коротко пройдемо по кожній з перепон на нашому шляху до Альянсу. Щодо кожної є серйозні контраргументи; особливе місце посідає остання, щодо конфлікту з Росією, тому її лишаємо наостанок.

Частина членів НАТО – проти вступу України

Цей аргумент звучить найчастіше, але його нескладно спростувати.

Дійсно, не лише вступ до НАТО нового члена, але й кожен крок до такого вступу – це рішення, яке союзники (тобто держави-члени Альянсу) ухвалюють консенсусом. На практиці, як правило, йдеться про згоду всіх ключових членів Альянсу, а також всіх країн-сусідів, тобто тих, на кого це рішення матиме безпосередній вплив.

У 2008 році для того, щоби заблокувати надання Україні плану дій щодо членства в Альянсі, вистачило голосу однієї, але потужної  країни – Німеччини. Але Україна – далеко не перша держава, що має таку проблему.

Литовські дипломати, що відповідали за натівський напрямок 20 років тому, зізнаються, що німці на офіційних переговорах прямо казали їм: "і не мрійте, ви ніколи не станете членом Альянсу". Свого часу цей факт в інтерв’ю ЄвроПравді визнав глава МЗС Литви Лінас Лінкявічюс (щоправда, не називаючи Німеччину).

"Мені це говорили особисто, коли я працював послом в Альянсі. Але, як бачите, це не є непереборною перешкодою. Вам потрібно просто поставити це собі за мету і не зупинятися", – пояснив він.

Україна не відповідає вимогам членства в НАТО

Це – незаперечний факт. До держав-членів Альянсу висуваються жорсткі критерії – і щодо їх відповідності стандартам демократії, і щодо військової сумісності із союзниками.

І якщо в "демократичній частині" ми на вірному шляху (ОБСЄ багато років поспіль визнає вибори вільними; є конкуренція політичних сил; та й реформи, нехай повільно, але просуваються вперед), то з військовою складовою можемо говорити хіба що про власні добрі наміри. Стратегічний оборонний бюлетень ми затвердили лише минулого року, його виконання ще попереду.

Але подивимося правді в очі: було б нерозумно розраховувати, що Україна вже зараз готова до повноцінного членства в Альянсі.

Звісно ж, попереду – довгий шлях. І дуже добре, що офіційний Київ це визнає. Слова про офіційне визнання нам є чим підтвердити: про необхідні військові реформи ви можете почитати в публікації "НАТО за доби змін: на що розраховує та що має робити Україна" за підписом в.о. керівника місії України при НАТО.

А отже, цю перепону на шляху до членства Україна цілком здатна здолати.

Альянс не певний, чи не змінить Київ своє рішення про вступ до НАТО

Цей пункт не варто недооцінювати. Він настільки важливий, що вартий окремої статті. Спробуємо викласти ключові пункти.  

Жодна країна не отримувала згоди на приєднання до Альянсу, не маючи чіткої політичної волі, а також народної підтримки.

Так, референдум про вступ проводився далеко не всюди (переважно країни вступали до НАТО без референдуму), однак це не означає, що думка суспільства нікого не цікавила. Навпаки, вступ ставав можливим лише в тому разі, коли Брюссель був упевнений: за рік тут не переможе партія-опонент членства.

Чи є в Україні суспільна підтримка членства?

Протягом трьох років поспіль соціологія свідчить про перевагу прибічників членства над противниками, але цю перевагу складно назвати "твердою". До прикладу, опитування Центру Разумкова восени 2016 року показало,  що у випадку проведення референдуму за вступ до НАТО збиралося проголосувати 44,3% опитаних,  проти – 38,1%, інші не визначилися або не мали наміру голосувати.

Та навіть серед тих, хто декларує голос на користь НАТО, ця підтримка часом є емоційною, а не свідомою. В суспільстві бракує розуміння як того, що являє собою євроатлантична співдружність, так і того, якою довгою є дорога України до вступу.

Зрештою, подивимося правді в очі, багато українців і досі знають про НАТО лише те, що чули в радянські часи.

Це, звісно, не є "вироком" для наших планів щодо вступу, але потрібно визнавати такий виклик: успішне зближення з НАТО навряд чи можливе, якщо не розповідати країні про те, навіщо державі членство в оборонному союзі.

Ще важливішою є політична підтримка членства.

Так, голосування у ВР показало майже консенсус щодо вступу України в Альянс (проти був лише опоблок), та історія наших відносин з Альянсом дає Брюсселю підстави для обережності.

У 2008 році Україна вже подавала заявку на приєднання до Плану дій щодо членства (ПДЧ). Тоді ми отримали відмову. Натомість Альянс у 2008 році ухвалив політичну заяву про те, що наша країна "одного дня стане членом НАТО", тобто чітко зазначив: двері для України лишаються відкритими.

Однак вже за два роки Україна, руками Януковича, самостійно закрила двері до НАТО, і в Альянсі це не забули.

А тому віра в те, що Україна справді має намір приєднатися до блоку, може з’явитися лише у 2019 році, коли новообраний президент та парламент України підтвердять: курс на НАТО лишається незмінним.

То що ж з війною?

Якщо перші три перепони на шляху до НАТО нескладно здолати, якщо в Україні буде справжня політична воля до вступу, то з останньою – найскладніше. Альянс не бере до свого складу воюючі держави, а тим більше – якщо йдеться про неоголошену війну.

Ви не знайдете цього правила у Вашингтонському договорі НАТО, та його важливість від того не падає.

Головний принцип НАТО – принцип колективної оборони. Напад на одну з держав-членів автоматично означає напад на всі держави-члени Альянсу, тому Брюссель не зацікавлений у тому, щоби новий член блоку вже наступного дня після свого приєднання оголосив про напад на себе, "легалізувавши" таким чином давній конфлікт із сусідом.

Тим більше – коли йдеться про імовірну війну з Росією, ядерною державою.

Але навіть це не означає, що українсько-російський конфлікт ставить хрест на нашому членстві в Альянсі.

Є принаймні три сценарії, які спонукають Україну йти до членства в Альянсі, попри війну з РФ.

По-перше, не забуваймо, що наш вступ до НАТО – питання далеко не однієї п’ятирічки.

Навіть суто теоретично про наше приєднання можна буде говорити лише після того, як ми проведемо необхідні реформи, розбудувавши армію нового зразка. Чи існуватиме на той момент Росія? Питання лишається відкритим.

"Вступ України до НАТО співпаде з поразкою РФ у геополітичному протистоянні із Заходом та закінченням "російської кризи" міжнародного права. Україна в НАТО буде одним з основних елементів нової міжнародної системи, яка постане після поразки Росії... Іншим елементом буде подрібнення і розпад самої РФ", – припускає Володимир Горбач, аналітик Інституту євроатлантичного співробітництва.

По-друге, лишається теоретична імовірність членства України та Грузії в Альянсі навіть до остаточного вирішення конфлікту з РФ (звісно, якщо він перейде у заморожений стан).

Для цього, очевидно, доведеться змінити текст Вашингтонського договору НАТО, виключивши вже існуючі зони конфлікту з РФ (Крим та ОРДЛО) з переліку територій, на які поширюється так звана "п’ята стаття", тобто принцип колективної оборони.

Свого часу в НАТО вже ухвалювали схоже рішення. У 1951 році, під час першого розширення, Альянсу так само довелося змінити свій ключовий договір, і тепер всі публікації його тексту містять зноску: "Визначення територій, які охоплює стаття 5, було переглянуто... протоколом про вступ Греції та Туреччини".

На той момент вже було зрозуміло, що ситуація у Середземномор’ї, перш за все на Кіпрі, де мешкали етнічні греки та турки, може призвести до конфліктів. Британія, яка на той час керувала Кіпром в офіційному статусі "окупаційної влади", хотіла зберегти свій вплив у регіоні, а Греція не приховувала прагнень його розширити... Ці та інші фактори призвели до того, що в НАТО погодилися на вступ Туреччини та Греції лише за умови обмеження зони колективної оборони.

Відмінність від початкового тексту – незначна. Йдеться про деталі (а саме напади на війська, кораблі та літаки країн-членів на момент їх перебування за межами країни), але головне – прецедент. Не варто категорично виключати можливість того, що для вступу до НАТО України та Грузії буде знайдено схоже компромісне формулювання.

І, нарешті, третє. Звісно, метою України проголошений вступ до Альянсу. Але це – той випадок, коли важливий не лише результат, але й процес.

НАТО для нас – це не лише ймовірний гарант безпеки після ймовірного приєднання України до блоку. Окрім цього,

шлях до НАТО здатний зробити нашу армію сильнішою вже сьогодні, не чекаючи на вступ.

Інтеграція України до НАТО – це перш за все реформи. І передусім – реформи безпекового сектора.

Тому йти до Альянсу, чітко заявляючи про те, що остаточною метою України є повноцінний вступ до нього, нам потрібно, не зважаючи на те, чи готовий на сьогодні сам блок до приєднання нашої держави. Стандарти НАТО для організації армії та військового відомства – це не штабна теорія, а реально діюча структура, що довела свою ефективність у десятках миротворчих та військових операцій по всій планеті.

Зрештою, якщо повернутися до питання гарантій: складно сперечатися, що навіть країна-претендент на вступ до Альянсу, яка отримала План дій щодо членства, але ще не набула статусу члена НАТО – має значно більший рівень захисту від нападу, аніж країна, яка намагається захищатися наодинці.

Політика "позаблоковості" часів Януковича довела свою неефективність: саме в "позаблоковий" період розпочалася агресія Росії проти України.

Нині Україна нарешті повертається до єдиного вірного шляху безпекової інтеграції. Головне тепер – не зупинятися на цьому шляху і в жодному разі не робити кроків назад.


Автор: Сергій Сидоренко,

редактор "Європейської правди"

powered by lun.ua


Даніель Герлах, головний редактор журналу Zenith

Близькосхідна Росія: як Москва опинилася перед вибором у сирійському конфлікті

Саме та сила, яка застерігала західні держави від авантюр і говорила, що треба "пам'ятати про відповідальність", ось уже два роки сподівається на успішний результат для себе в Сирії. Виникає підозра, що Росія втрутилася в сирійські події без стратегії виходу...

Жослін Гітон, представництво Євросоюзу в Україні

Півтора року ЗВТ: чи спростилася торгівля між Україною та ЄС

Експорт до ЄС вимагає маркетингових зусиль, встановлення зв’язків та відповідності продукції складним нормам. Це процес, який потребує часу. Український експорт лише починає відчувати позитивні наслідки адаптації норм та стандартів до європейських...


АВТОРИЗАЦІЯ


УВІЙТИВІДМІНИТИ
Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах:
Facebook   Twitter