Цього літа, 19 червня, МЗС вперше в українській історії провело концерт класичної музики "Нічні серенади", присвячений Надії Савченко, Олегу Сенцову та всім іншим українцям, яких незаконно утримують у Росії.

Ми запросили на нього не лише співвітчизників, а й іноземців – закордонних дипломатів, журналістів, експатів. Зі сцени, окрім музики, англійською мовою лунали зворушливі історії кожного нашого політв'язня в Росії.

Завдяки соцмережам та нашим інформаційним партнерам новина про концерт разом з людськими історіями пішла гуляти світом. Це був класичний акт публічної дипломатії.

В Україні наша ідея отримала чимало схвальних оцінок, але були й неочікувані запитання на кшталт:

"Ну, ОК, це було красиво, але як це може допомогти нашим в'язням?". Ця думка лунала як зсередини МЗС, так і ззовні.

Не приховуватиму, що це запитання заскочило нас зненацька. Нам здавалося, що відповідь очевидна, але з’ясувалося, що ні, що ми маємо дещо роз'яснити.

Та на все свій час. І саме зараз, після місяців напруженої роботи, настав час розказати, де ми є, куди і з чим йдемо маршрутом публічної дипломатії.

Від СРСР наша держава успадкувала класичну концепцію – культурно-гуманітарне співробітництво, яке розглядали як окрему сферу міжнародних відносин. Її ефективність ви можете оцінити, розшукуючи і, вряди-годи, знаходячи по світу її результати. Ми прожили з нею 24 роки, щоб нарешті відмовитися на користь звичної для світу і принципово нової для нас моделі.

Її назва – публічна дипломатія. Це – не окрема сфера міжнародних відносин, а одна з ключових складових комунікації держави із світом.

Публічна дипломатія – це не алхімія і не розвага, а креативна система послідовних дій.

Міжурядова та міжпарламентська дипломатія впливають на сприйняття реальності офіційними колами інших держав.

У публічної дипломатії пріоритетна аудиторія інша – громадськість інших держав.

Публічна дипломатія впливає на сприйняття реальності домогосподарками, студентами, художниками, зірками, лідерами думок та усіма тими, кого цікавить не офіційна позиція країни, а країна як така.

А ці громадяни, у свою чергу, вже самі починають впливати на офіційні кола.

Там, де офіційна дипломатія вимушена говорити за зачиненими дверима, публічна дипломатія говорить відкрито – у конференц-залах, галереях, квартирах, концерт-холах, на площах та вулицях. Там, де офіційній дипломатії не відкриють двері, публічну дипломатію гостинно запросять пройти всередину.

Ця дипломатія дозволяє тримати важливі зовнішньополітичні теми на плаву в морі сотень інших тем. Вона, зрештою, дозволяє достукатися до тих, кого не цікавить державна політика, але цікавлять відкриті дискусії, наука, мистецтво, тексти, музика, мода, їжа, люди і все, що називається lifestyle.

Публічна дипломатія працює з емоціями та почуттями, розширюючи прихильну аудиторію країни у світі. Саме у цьому, до речі, і полягала місія концерту "Нічні серенади".

Впровадження публічної дипломатії вимагає докорінної зміни нашої системи. Система може не вірити в неї, як колись не вірила в той же Twitter, але Zeitgeist безжальний і зміни неминучі. Павло Клімкін надав свою підтримку для подолання перешкод всередині системи.

Сьогодні ми не вигадуємо велосипед. Ми просто намагаємося швидко крутити його педалі. Ми беремо найкращі практики, іноді брутально їх копіпейстимо в нашу реальність, тому що

так, нам потрібні не лише стратегії, а й швидкі перемоги.

Ще минулого року ми зробили перші кроки: створювали базову команду, мережі та механізми взаємодії, без копійки державних грошей реалізовували і підтримували конкретні проекти.

Ось деякі з них: розповсюдження інформаційних матеріалів про Україну, марафон країнами Європи "Пробіг заради миру", виставка "Through Maidan and Beyond" у Відні, покази фільму "Хайтарма", організовані українськими посольствами до річниці депортації кримських татар, покази фільму Олега Сенцова "Гамер" у більш ніж 20 містах світу, візит до України Дітера Роелстрате, куратора documenta 14 (Касель, 2017), бієнале сучасного мистецтва "Київська школа".

За півтора роки роботи МЗС дозріло до створення окремого структурного підрозділу – Управління публічної дипломатії. Його формування вже розпочалося і вже стає прецедентом для МЗС, адже всередині системи відбувся відкритий відбір кандидатів на роботу в ньому. Тобто там будуть ті, хто дійсно хоче працювати і має бачення, що потрібно робити.

Успіх цієї реформи важливий ще й тому, що вона може стати зразком для інших системних перетворень в МЗС.

Ми не хочемо змінювати вивіску. Ми хочемо змінити суть роботи – від перепідготовки співробітника і його ставлення до завдань і до КРІ як критеріїв оцінки ефективності їх виконання.

Принципи роботи нового управління будуть дуже прості:

• проактивна взаємодія з іншими органами влади та недержавним сектором (співробітник має бути частиною відповідних "тусовок", він не повинен чекати, поки до нього прийде лист з пропозицією щось зробити, а сам має пропонувати та/або шукати такі пропозиції);
• фокус на проектній діяльності з помітними результатами (процеси важливі, але проекти в публічній дипломатії ще важливіші);
• більше свободи – більше відповідальності для співробітників (співробітнику надається свобода у виконанні поставлених перед ним завдань, але він же несе і відповідальність за досягнення результату).

Публічна дипломатія в МЗС об'єднає і створить синергію трьох напрямків роботи: іміджеві програми (конференції, круглі столи, публічні акції, взаємодія з експертами та громадянським суспільством в цілому), культурна дипломатія (реформа системи культурного представництва України за кордоном, реалізація українських культурних проектів за кордоном, сприяння залученню найкращих зарубіжних культурних практик до України) та зв’язки з медіа(проактивна робота з медіа, управління системою дипломатії в соціальних мережах, управління блогами МЗС, виготовлення контенту та реалізація онлайн-кампаній).

Два тижні тому я представляв концепцію публічної дипломатії на річних зборах Світового конгресу українців. Не встиг я закінчити, як із зали пролунав сповнений оптимізмом голос: "Все це добре, а гроші у вас є?". Абсолютно слушне запитання.

Про публічну дипломатію у нас багато говорилося, та мало робилося. Пріоритет на словах, але залишкова стаття бюджету і таке саме залишкове кадрове забезпечення на справах.

Зараз усі знають, що у нас гібридна війна і час на весь голос сказати: "армія гібридного фронту" теж заслуговує на якусь фінансову увагу держави!

Минулого року волонтери підставили державі плече у її комунікаціях із світом (як до того – на Майдані та на фронті), але їх не можна експлуатувати вічно. Прийшов час почати гідно фінансувати інформаційні та публічні кампанії України за кордоном. Кращого моменту для широкомасштабної наступальної операції годі шукати. Цей заклик я адресую не лише державі, а й небайдужому українському бізнесу.

Треба зрозуміти просту річ: публічна дипломатія – це м'яка зброя широкого спектру дії в умовах гібридної війни.

Коли замовкає залізна зброя, м'яка зброя стає ще потрібнішою Україні.

Світ вже знає, що Росія – держава-агресор, яка зруйнувала європейську і міжнародну безпеку.

Настав час через інструменти публічної дипломатії розказати світові також про те, ким є Україна – європейська держава свободи, позитивних змін і талановитих людей. 

Автор: Дмитро Кулеба,

посол з особливих доручень МЗС

Публікації в рубриці "Експертна думка" не є редакційними статтями і відображають виключно точку зору автора