Від 23 квітня 2024 року консульства України за кордоном за вказівкою МЗС припинили надавати громадянам України чоловічої статі віком від 18 до 60 років консульські послуги, за винятком видачі так званого "білого паспорта", тобто посвідчення особи на повернення в Україну. Одночасно підрозділи ДП "Документ" за кордоном (підприємство, підпорядковане Державній міграційній службі (ДМС), у якому можна виготовити паспорт) припинили обслуговування усіх українців, старших за 12 років – для цих підрозділів з Києва закрили доступ до інтерфейсів роботи з біометричними даними, через що у них зникла технічна можливість видати навіть готові паспорти або id-картки.

У МЗС пояснили своє рішення ухваленням закону про мобілізацію, що передбачає зупинення консульських послуг чоловікам мобілізаційного віку, які не оновили дані у ТЦК. В ДМС від пояснень утрималися і закрили коментарі на facebook-сторінці.

Однак слід зауважити, що ці обмеження запроваджені ще до набуття законом чинності (це відбудеться у травні) і до появи юридичних підстав. Понад те, наразі, до розробки нового порядку роботи, консульства України не обслуговуватимуть усіх чоловіків, незалежно від стану їхніх військово-облікових документів. А обмеження ДП "Документ" діє незалежно від статі, тож зачепили також жінок. Утім, в уряді запевняють, що обмеження є тимчасовими.

Основний аргумент на користь обмежень для чоловіків, які будуть запроваджені законом – питання справедливості. "Якщо ці люди вважають, що хтось на фронті воює і віддає життя за державу, а хтось посидить за кордоном, але отримуватиме послуги від цієї держави, – то так це не працює", – пояснив міністр Дмитро Кулеба. Дії держави, утім, викликали значну суспільну дискусію. "Європейська правда" републікує думки нашої колеги у Польщі та авторки "ЄП" Олени Бабакової щодо дій держави у цій ситуації.

* * * * *

Як людина, що понад десять останніх років пише про міграцію та діаспори, не можу обійти увагою рішення щодо консульського обслуговування українців за кордоном. Адже воно стало темою, через яку в країні спалахнули гарячі дискусії, якщо їх можна назвати таким словом.

Рішення призупинити надання консульських послуг для чоловіків 18-60 років продиктоване величезним запитом на справедливість всередині України. Як показують коментарі, таке рішення принаймні тимчасово заспокоює цей запит.

Але воно також посилює поділ на "тих, хто тут" і "тих, хто там". Не кажучи вже про те, що рішення прокомуніковане дуже погано. Настільки погано, що гірше нема куди.

Це не перший крок команди Зеленського, який налаштовує українців проти української діаспори.

А діаспора – це не тільки шляхетні канадійці українського походження, але й трудові мігранти останніх десятиліть.

Ще до згадки про "біженців і громадян" у новорічному зверненні, і навіть до 24 лютого 2022 року була низка принизливих для мігрантів висловлювань Володимира Зеленського. Невідомо, у чому полягає причина такого ставлення – чи то у високому результаті Порошенка в діаспорі на виборах 2019 року, чи у стійкості наративів російської пропаганди про "поїхали до Європи мити унітази", чи у чомусь іншому.

Утім, питання не у Зеленському: сприйняття українських мігрантів було зверхнім в усіх урядів. Відчувалося ставлення як до зрадників, що посміли влаштовувати своє життя за кордоном, а тепер потребують консульських послуг і заважають дипломатам виконувати "нормальну роботу". Звідси і ніяка організація голосування на виборах за кордоном ("якби їм потрібна була Україна, голосували б вдома"), і ніяка організація консульських послуг, і ігнорування мігрантів під час офіційних візитів.

Порівняйте, як часто і багато дякують іноземним країнам та їхнім громадянам за допомогу Україні, а як часто – українським мігрантам? Але ж у діаспорі є тисячі ініціатив фандрейзингу, гуманітарної допомоги, її представники та представниці ведуть адвокацію інтересів України. І справа не в тому, що залучені до них люди очікують на якісь лаври. Однак демонстративне ігнорування їхньої ролі є промовистим.

Коріння проблеми – у тому, що в українській владі досі не розуміють, чому люди мігрують, як вони живуть в еміграції, як грамотно використовувати ресурс мігрантів.

Звідси хороводи довкола будь-якої знаменитості, у якої дід народився під Одесою і поїхав звідти 100 років тому, але поблажливо-неприязне ставлення до тих, хто виїхав після 1991-го. Бо круто бути іноземкою, в якої ще прадіди поїхали з України і в якої немає українського паспорта, але є доступ до грошей та інших ресурсів. Але зовсім некруто бути українкою, яка десять років тому почала доглядати літніх людей у Польщі і все, що могла, переказувала родині в Україну.

Однак життєва ситуація українських мігрантів та інтенсивність зв'язків з Україною буває дуже різною.

Одна історія – це трудові мігранти, які часто живуть поза Україною вже понад 10 років і об'єктивно давно не мають там "центру життєвих інтересів", як це називають у соціології.

Інша – біженці від війни з формальним статусом тимчасового захисту, в яких з паперами часто все краще, ніж у першої групи, але обставини виїзду яких небезпідставно хвилюють українське суспільство.

Серед них є і власники успішних бізнесів, і працівники без мінімальної зарплати. Є ті, хто реально хоче повернутися, і ті, для яких Україна – важлива частина ідентичності, але точно не дім. Пропорції між цими групами залежать від конкретної країни ЄС. Наприклад, у Польщі, про яку часто згадують і де мешкає чимало чоловіків-громадян України, більшість з них приїхали туди задовго до 2022 і до 2020 року (тобто до початку пандемії COVID-19).

Між тим представники усіх цих груп брали доволі активну участь в акціях підтримки України, займалися волонтерством та фандрейзингом. І великою мірою це забезпечувалося тим, що хоча Батьківщина цим мігрантам нічого не пропонувала, але й нічого від них не вимагала.

Зміна статус-кво здатна призвести не до реакції "більше подбаємо про Батьківщину", а тільки до "більше подбаємо про себе".

Ні, мігрантам, звісно, не гірше живеться, ніж людям у Харкові чи Запоріжжі. Але існує таке поняття, як emigration load, рутина в новій країні без тих соціальних зв'язків, які вдома підтримували тебе з дитинства, і це навантаження поглинає дуже багато зусиль та часу.

Брак дійсних документів, створений державою, руйнує і без того нестабільну конструкцію.

Дії української влади, тим більше у такому хаотичному форматі, створюють проблеми не тільки для мігрантів, але й для приймаючих країн. Усім потрібні робочі руки, а не потрібні тисячі людей, які випали з легального ринку праці, системи охорони здоров'я, освіти тощо. Дії столиць будуть різними. Хтось видаватиме тимчасові проїзні документи іноземця, хтось толеруватиме прострочені паспорти або неформально заохочуватиме українців подаватися на новий статус, нормалізувавши своє перебування.

Ризикну стверджувати, що цим рішенням – з точки зору ЄС – Київ не показав, що робить усе для перемоги, але створив ще одну проблему.

Але ніяких депортацій чи "ескортування" чоловіків в Україну з ЄС не буде.

Це і проти права, і проти інтересів бізнесу у приймаючих країнах.

Особливо захищеними європейським правом є ті, хто приїхав після 24 лютого 2022 року, їх можна висилати в Україну тільки після судового вироку, як-от за особливо тяжкі злочини. ("ЄвроПравда" детально розповідала про це у статті "Ухилянти" у безпеці. Чому ідея масової екстрадиції чоловіків приречена на провал".)

А заяви окремих європейських посадовців, що вони зможуть повернути чоловіків в Україну – на кшталт тієї, що прозвучала від польського міністра оборони Косіняка-Камиша, – це маячня.

І це – постріл собі в коліно. Бо він і українців додому не відправить, і розбурхає очікування польських ультраправих, які в результаті не заспокоїть. Але створить фейкову дилему: або даємо українцям зброю, або "ескортуємо" мігрантів на фронт.

Я не знаю, як правильно у цій ситуації. Запит на солідарну відповідальність за країну – чесний і зрозумілий. Але якщо метою рішення МЗС було також збільшити особовий склад ЗСУ – то обраний інструмент до цього не призведе.

Натомість ми отримали черговий розбрат і подарували російським тролям тему, яка дасть їм змогу нацьковувати українців одне на одного.