Війна на пів години: як атака США на Венесуелу показала нову стратегію Трампа

2026 рік розпочався з тесту для диктатур XXI століття. 

Події у Венесуелі змусили світ знову поставити запитання, яке дедалі частіше визначає міжнародну політику: що сьогодні перемагає – сила диктатури чи диктатура сили. 

Вночі 3 січня США провели масштабну операцію проти венесуельського режиму: у Каракасі пролунали вибухи, столиця частково залишилася без електропостачання, а президент Венесуели Ніколас Мадуро разом із дружиною Сілією Флорес був затриманий і вивезений за межі країни.

Президент США Дональд Трамп назвав операцію результатом "ретельного планування" та роботи "дуже сильних, високопрофесійних військових і фахівців", і додав, що це була "справді блискуча операція". При цьому, за його словами, ці дії Пентагон здійснював у координації з американськими правоохоронними органами.

Венесуела стала першим прикладом втілення нової стратегії Вашингтона.

Її складові: обмежені, швидкі та демонстративні силові дії без оголошення війни, але з чітким політичним сигналом.

Проте залишається відкритим питання – чи відповідають такі дії як міжнародному законодавству, так і праву США. А відповідно – які наслідки це матиме як особисто для Дональда Трампа, так і для американських політичних розкладів.  

Не ворог, але загроза

Відносини між США та Венесуелою за останні десятиріччя пройшли шлях від стратегічного партнерства до системної конфронтації.

Упродовж ХХ століття Венесуела була одним із ключових постачальників нафти для американського ринку та важливим елементом стабільності в Карибському басейні. Ситуація докорінно змінилася з приходом до влади Уго Чавеса (1999–2013), який зробив антиамериканську риторику, націоналізацію та зближення з Росією, Китаєм і Іраном основою державної політики.

За правління Ніколаса Мадуро (з 2013 року) ця модель трансформувалася у глибоко авторитарний режим.  За даними ООН, лише у 2019 році понад 20 тисяч людей загинули внаслідок позасудових страт. Судова система та інші ключові інституції були фактично демонтовані, а принцип верховенства права суттєво послаблений.

Паралельно різко погіршилися відносини з США.

Упродовж останніх місяців президент США Дональд Трамп неодноразово публічно закликав до усунення Мадуро, звинувачуючи його у причетності до наркотрафіку та переправленні злочинців до Сполучених Штатів – твердження, які частина експертів вважає політично мотивованими та недостатньо доведеними.

У стратегії національної безпеки США Венесуела не розглядається як класичний військовий супротивник.

Вона фігурує як комплексне джерело регіональних загроз: руйнування державних інституцій, системна корупція, зрощення режиму з транснаціональними злочинними мережами, наркотрафік і діяльність недержавних збройних акторів. 

Додатковим фактором ризику для США є військово-технічна та розвідувальна співпраця Каракаса з глобальними опонентами Вашингтона. Саме в цій логіці американська адміністрація наполягає: йдеться не про війну, а про обмежену операцію превентивної безпеки.

Упродовж останніх місяців США офіційно застерігали своїх громадян від поїздок до Венесуели, вказуючи на високі ризики незаконних затримань, жорстокого поводження під час утримання під вартою та вибіркового застосування місцевого законодавства.

Ще у 2020 році Ніколаса Мадуро у США звинуватили у корупції, наркоторгівлі та низці інших злочинів.

Тоді ж Державний департамент США оголосив винагороду в розмірі 50 млн доларів за інформацію, що призвела би до його затримання та передачі в суд.

А відразу після оголошення про арешт Мадуро державний секретар США Марко Рубіо поширив власний допис про Мадуро, опублікований у липні минулого року. Цей крок виглядає як спроба відповісти на сумніви – зокрема з боку республіканських законодавців – щодо правових підстав ударів і самого затримання.

"Мадуро не є президентом Венесуели, а його режим не є легітимним урядом", -  написав Рубіо пів року тому – і зараз перепостив цей допис.  

Затримання з військовим супроводом

Водночас події у Венесуелі чітко продемонстрували межі американської сили. 

Усередині США немає консенсусу щодо нової війни. Частина Конгресу – і демократи, і окремі республіканці – поставили під сумнів правові підстави операції. 

Тож не дивно, що діючи без згоди Конгресу, Дональд Трамп намагався подати справу як правоохоронну операцію – затримання злочинця, якого розшукує американське правосуддя. А військовий супровід, мовляв, був потрібен лише для гарантування безпеки правоохоронцям. 

Як це прокоментував сенатор-республіканець Майк Лі, застосування сили у Венесуелі мало обмежений характер і було спрямоване на забезпечення безпеки осіб, які виконували ордер на арешт. 

Така логіка дозволяє Сполученим Штатам оголосити військове втручання завершеним.

При цьому, що важливо – без жодних втрат з американського боку. 

Втім, ця логіка влаштувала далеко не всіх. Удари США по Венесуелі викликали критику і всередині американського політичного класу. 

Сенатор-демократ від Аризони Рубен Гальєго заявив, що вважає ці дії незаконними, назвавши їх "другою невиправданою війною" у своєму житті. Гальєго, ветеран Корпусу морської піхоти США, який брав участь у війні в Іраку, публічно поставив під сумнів правові підстави цієї операції.

Скепсис щодо дій адміністрації висловили й окремі республіканці. Навіть ті, хто в принципі не висловлюються проти операції. Зокрема, згаданий сенатор від Юти Майк Лі заявив, що очікує пояснень, які могли б конституційно обґрунтувати застосування сили за відсутності оголошення війни або дозволу Конгресу на використання військової сили.

Упродовж останніх місяців демократи в Конгресі, а також частина республіканців намагалися заблокувати нарощування військової присутності США в регіоні, ініціювавши голосування в Палаті представників і Сенаті щодо обмеження можливості завдання ударів по Венесуелі без схвалення Конгресу. Утім, відповідні ініціативи підтримки не набрали.

Додатковим стримувальним фактором залишається громадська думка.

Опитування Reuters/Ipsos показують, що 58% американців вважають: армія США має застосовуватися лише у разі безпосередньої зовнішньої загрози. Лише 35% підтримали б використання сили у Венесуелі, а ідею зміни режиму військовим шляхом підтримує лише п’ята частина респондентів. 

Чи має США право судити Мадуро?

Після повідомлення про арешт Мадуро у Білому  домі  повідомили: військова операція завершена. Проте виникає питання, а що буде далі?

Перш за все, щодо подальшої долі Мадуро. 

Як вже заявив заступник державного секретаря США Крістофер Ландау, Мадуро має постати перед американським правосуддям. 

А генеральна прокурорка США Пем Бонді заявила, що президент Венесуели Ніколас Мадуро має постати перед "американським правосуддям на американській землі в американських судах". Вона нагадала, що проти Мадуро раніше було висунуто обвинувачення у Південному окрузі Нью-Йорка.

Наразі відомо, що проти Ніколаса Мадуро у США висунуті обвинувачення у наркотероризмі, масштабній корупції, участі в міжнародному наркотрафіку та змові з транснаціональними злочинними угрупованнями.

Обвинувальний акт (28 сторінок) був поданий у 2020 році до Федерального суду Південного округу Нью-Йорка. Американська прокуратура стверджує, що Мадуро та його оточення протягом років використовували державні інституції Венесуели для сприяння постачанню кокаїну до США, співпрацюючи, зокрема, з колумбійським угрупованням FARC.

Саме в межах цієї справи Державний департамент США оголосив винагороду в розмірі 50 млн доларів за інформацію, яка могла б призвести до його затримання або засудження.

Ключове юридичне питання полягає в тому, чи можуть США судити де-факто лідера іншої держави.

Позиція Вашингтона ґрунтується на двох аргументах. По-перше, США офіційно не визнають Ніколаса Мадуро легітимним президентом Венесуели, а отже не вважають його таким, що користується повним імунітетом глави держави.

По-друге, американська юрисдикція поширюється на злочини, які, за твердженням прокуратури, мали безпосередній вплив на територію США, зокрема через наркотрафік.

Водночас критики цієї позиції наголошують: навіть за наявності обвинувального акта судовий процес проти де-факто керівника іншої країни створює небезпечний прецедент і залишається предметом гострих дискусій у самих Сполучених Штатах.

А разом із тим – ризикує стати додатковою проблемою для відносин США зі світом. 

 "Європейський Союз уважно стежить за ситуацією у Венесуелі. ЄС неодноразово заявляв, що пан Мадуро не має легітимності, та послідовно відстоює мирний перехід влади. За будь-яких обставин мають поважатися принципи міжнародного права та Статуту ООН. Ми закликаємо до стриманості",– заявила верховна представниця ЄС із зовнішньої політики Кая Каллас.

Так само і в інших європейських столицях заявили про необхідність дотримуватися норм міжнародного права.

 А генеральний секретар ООН Антоніу Гутерріш вважає військові дії США у Венесуелі "небезпечним прецедентом". За словами речника генсека ООН, Гутерріш "глибоко занепокоєний тим, що норми міжнародного права не були дотримані".

Успіх, але ще не перемога

Ще одне важливе питання – а чи призведе арешт Мадуро до падіння тоталітарного режиму у Венесуелі?

А якщо ні, то чи можна вважати цю операцію успішною?

Дії США публічно підтримала венесуельська опозиція. Зокрема, її лідерка Марія Коріна Мачадо ще у середині грудня заявила, що "беззастережно" підтримує дії американської адміністрації, наголосивши на вдячності венесуельського суспільства за політичний та економічний тиск на режим Ніколаса Мадуро.

Так само арешт Мадуро натхнув тисячі венесуельських біженців, розкиданих по світу. 

Проте наразі невідомо, чи не призведе такий явний і грубий тиск з боку США до протилежного ефекту: консолідації режиму, створення навколо  Мадуро ореолу мученика та дискредитації опозиції. 

Попри затримання Мадуро, державні інституції та збройні сили Венесуели наразі зберігають цілісність.

Варто зазначити, що венесуельська система влади за роки правління Чавеса і Мадуро трансформувалася у мережеву модель, де політична, військова та кримінальна складові тісно переплетені. У такій конструкції усунення однієї фігури не гарантує автоматичного демонтажу режиму.

Саме тому навіть у Вашингтоні уникають риторики "кінця режиму". Якщо влада у Каракасі зможе швидко відтворити вертикаль контролю – через силові структури, лояльні еліти та зовнішню підтримку, – Венесуела ризикує перейти у фазу керованої нестабільності, а не політичного транзиту. 

Це саме той сценарій, якого так побоювалися у Вашингтоні опоненти силового сценарію. 

За словами експерта з Латинської Америки Дугласа Фара, США проводили військові навчання, моделюючи сценарій "обезголовлення" венесуельського керівництва. За результатами симуляцій прогнозувався тривалий хаос – масовий відтік біженців і боротьба між конкуруючими угрупованнями за контроль над країною, без очевидного виходу з кризи.

Ймовірність такого сценарію є досить високою. 

Зрештою, Дональд Трамп в інтерв’ю Fox News вже визнав, що тиск на венесуельську владу не обмежиться затриманням Ніколаса Мадуро.

За  його словами, адміністрація США продовжить переслідувати венесуельських урядовців, які збережуть лояльність до Мадуро. "Якщо вони залишаться вірними йому, їхнє майбутнє буде дуже поганим – справді дуже поганим", – погрожує президент США.

Щоправда. Дональд Трамп запевняє, що, за його оцінкою, "більшість із них (венесуельських урядовців) уже перейшла на інший бік".

Проте, якщо цей прогноз виявиться хибним і режим встоїть, Сполученим Штатам доведеться або визнавати свою де-факто поразку, або йти на наступні силові кроки.

А це саме той сценарій, якого так хоче уникнути Дональд Трамп. 

Адже одна справа – "продати" виборцям блискавичну перемогу без жодної жертви, а інше – повномасштабне вторгнення із "чоботами на землі". 

****

Події у Венесуелі показали нову межу глобальної політики: диктатури більше не можуть розраховувати на недоторканність, але й демократії не готові платити ціну повноцінної війни.

Затримання Мадуро стало демонстрацією сили  – точкової, персоналізованої та політично ризикованої.

Це не кінець венесуельського режиму, але кінець ілюзії безкарності. Чи перетвориться цей удар на реальні зміни – залежить не лише від Вашингтона, а й від здатності венесуельських еліт і суспільства вийти за межі страху.

Проте ці події одночасно стали випробовуванням для Дональда Трампа. Він пішов на ризиковий крок, не маючи ані підтримки у Конгресі, ані всередині власної партії (особливо – серед її ізоляціоністського крила). 

І якщо нова стратегія не дасть швидкого результату, або призведе до жертв серед американських громадян, відповідальність за цю авантюру повністю ляже на чинного президента США.  

Авторка: Світлана Ковальчук,

кандидат політичних наук, виконавчий директор YES