140 млрд на ЗСУ і підтримка Трампа: що підготував для України саміт НАТО в Анкарі
7 липня у столиці Туреччини починається саміт Північноатлантичного альянсу.
Вже зараз є підстави стверджувати, що ця зустріч буде успішною для України. Утім, окремі деталі будуть зрозумілі лише після переговорів лідерів і залежатимуть від їх перебігу. У тому числі це стосується домовленостей про нові постачання ЗСУ антибалістичних ракет.
Не секрет, що останнім часом в НАТО – через обережність Вашингтона та принципову політику адміністрації Дональда Трампа з цього приводу – утримувалися від сигналів, що могли бути сприйняті як кроки до зближення України з Альянсом. Практична співпраця при цьому розвивалася, але політичні сигнали стали на паузу.
До певної міри саміт в Анкарі має розірвати це неоголошене правило.
Декларація саміту уперше визнає, що Україна є "контрибутором безпеки", тобто здатна збільшувати безпеку в регіоні НАТО. Досі Альянс відмовлявся вживати цей термін щодо України. Річ у тім, що це – один з ключових показників, за якими вирішують, чи може певна держава стати членом цього військового блоку.
Причому згоду на це рішення дали також у США, підтвердивши, що позиція Трампа щодо України поволі зміщується.
Будуть здобутки і у практичному вимірі. Країни НАТО мають дати нову гарантію фінансування оборони України на суму в 140 млрд євро за два роки. Хоча це рішення комунікуватимуть обережно, щоб раптом не спричинити спалах обурення у європейських державах.
Про все це – у статті "Європейської правди".
70 млрд на рік для ЗСУ
У суспільній свідомості саміти часто сприймають як місце, де лідери через компроміси і переговори досягають домовленостей, які й стають офіційним результатом зустрічі. В реальності майже у 100% випадків рішення самого саміту є узгодженим ще до його початку, а реальні переговори стосуються інших, більш фокусних (і зазвичай двосторонніх) домовленостей.
Часом бувають і винятки з цього правила, коли надважливі питання лишають на розсуд лідерів. Утім, саміт НАТО в Анкарі таким не стане.
Переговори про його декларацію, втім, тривали майже до останнього дня.
Лише у п’ятницю, 3 липня, посли держав-союзниць поставили крапку і остаточно узгодили зміст цього документа.
Одним з кількох елементів, які погодили останніми, стало фінансування України.
Рішення саміту НАТО гарантуватиме Україні, що та отримає від держав Альянсу не менше 70 млрд євро на протидію російській агресії у 2026 році та аналогічну суму, знову не менше 70 млрд – у 2027-му.
Саме це стане основною дипломатичною перемогою, яку забере до Києва президент Володимир Зеленський. Він прибуває до Анкари у вівторок 7 липня, як і лідери всіх держав Альянсу.
Загалом для документів НАТО більш типовою є згадка сум у доларах США. Саме у доларах, зокрема, перераховують оборонні витрати усіх членів Альянсу, щоби порівнювати їх з американськими та виходити на справедливий розподіл фінансового навантаження. Чому ж цього разу обрали євро?
Як кажуть джерела, фокусування на євровій сумі підтримувала і Україна (хоча формально рішення ухвалювали без нас, під ним будуть підписи тільки держав-членів). А ще відхід від доларового підрахунку мав також символічну вагу, немов підкреслюючи, що США у допомозі Україні участі не беруть. Також про це напряму буде йтися у тексті рішення: зобов’язання взяли на себе 31 член НАТО, тобто усі європейські союзники та Канада.
Причому Європа братиме участь у цьому фінансуванні уся, без винятків – що означає участь у ньому також Угорщини і Словаччини, і з їхнього боку жодних застережень, як стверджують, оголошено не буде.
Хоча те, що дискусії про цей пункт рішення тривали аж до останнього дня, свідчить, що опоненти та сумніви були, але їх зрештою вдалося подолати. Видання Euractiv, зокрема, повідомляє про опозицію Італії – але невідомо, чи вона трималася до останнього.
Між тим "ЄвроПравді" стало відомо про окремі суперечливі питання та про те, що не всі вони наразі зняті.
Ідея Мерца та неясність з розподілом
Зазвичай такі рішення намагаються тримати у секреті, щоб їх оголосили вже самі лідери. Та цього разу сталося інакше.
Ще 3 липня – у день, коли посли поставили крапку в переговорах, – про нього повідомила "ЄвроПравда". Також наприкінці тижня та у понеділок статті про це вийшли у низці західних медіа. І усюди джерела журналістів наголошували: не йдеться про виділення додаткових 70 млрд євро. Ця сума включатиме нове фінансування, але до неї увійдуть також ті кошти, які європейські держави вже зараз виділяють Україні.
Як пояснює одне з джерел "ЄП" у Брюсселі, в Альянсі були побоювання, що європейських платників податків можуть збурити новини про "додаткові 70 мільярдів на 2026 рік". Щоб це хибне прочитання рішення не пішло в народ, його вирішили детально прокомунікувати і пояснити, що в цю суму включена також допомога ЗСУ за іншими програмами.
Зокрема – європейське фінансування ЗСУ, що є частиною "безповоротної позики" в 90 млрд євро на 2026-27 роки, з яких 60 млрд євро має йти на виробництво та закупівлю зброї для України. Утім, 60 млрд – це менше ніж 140, обіцянка про які увійде в документ.
І навіть якщо додати усі двосторонні програми допомоги (як-от від Норвегії, яка не є частиною ЄС і не бере участі у 90-мільярдному кредиті, або від Німеччини, яка допомагає ЗСУ суттєво більше за інших членів ЄС) – все одно не набереться 140, чи навіть 70 на поточний рік.
Тому нове фінансування також має бути.
Але хто з членів НАТО і скільки має надати? Тут починається невизначеність.
Рішення Альянсу не міститиме жодних деталей щодо розподілу сум фінансування, але дає українській стороні гарантії, що союзники вирішать це питання між собою. Тобто далі це задача Альянсу як координатора – досягти згоди про те, хто скільки і коли "задонатить" на ЗСУ, щоб виконати свою обіцянку.
І практика ухвалення рішень в Альянсі дає підстави розраховувати, що обіцянка буде виконана.
Є також підстави очікувати, що ключову роль у пошуку консенсусу з цього приводу відіграватиме німецький канцлер Фрідріх Мерц – адже, за даними кількох джерел, саме він був автором ідеї про фіксацію чіткої суми фінансування.
Тут варто також додати трохи цікавинок про те, як в Альянсі йшли до цього рішення.
Початково генсек Марк Рютте пропонував зовсім іншу схему фінансування. Зокрема, була ідея зафіксувати зобов’язання усіх союзників виділяти Україні не менше 0,25% від ВВП (цю ідею здавна просувають також балтійські держави). Утім, це не знайшло підтримки – і через те, що окремі держави не хотіли фіксувати свою участь, і через те, що деякі вже мають суттєво вищий рівень допомоги ЗСУ – як-от Норвегія, яка передає на оборону України понад 1% свого ВВП.
Зрештою зупинилися на тому, щоб записати цифру.
Суму у 70 млрд євро на рік взяли з оцінок військових потреб, наданих українським урядом ще з пів року тому – і, як пишуть західні медіа, союзники зійшлися на тому, що ця оцінка є зваженою та реалістичною.
Причому фіксація витрат також на 2027 рік нічого не каже про очікувану тривалість воєнних дій. І у держав НАТО, і в українського уряду є переконання, що навіть у разі, якщо завтра якимось дивом запанує перемир’я – фінансування закупівель для ЗСУ має продовжитися у значному обсязі, щоб у розпорядженні України було достатньо зброї для стримування Росії від повторної агресії.
Очікування від Трампа
Окрема стаття витрат союзників на оборону України – це, звісно ж, програма PURL, за якою європейські держави та партнери НАТО закуповують у США американську зброю для ЗСУ. Перш за все йдеться про перехоплювачі для систем Patriot, включаючи ракети PAC-3, здатні збивати балістику.
Балістичне питання – це другий пріоритет і друга очікувана перемога України на саміті.
Та якщо щодо суми витрат союзників на українську оборону вдалося домовитися наперед, то з антибалістики подібної визначеності немає.
Це – саме те питання, яке багато в чому залежить від переговорів у Анкарі.
"ЄП" вже розповідала (читайте інтерв'ю посла України при НАТО Альони Гетьманчук), що за останній місяць союзники виділили рекордну суму на американські перехоплювачі. Додаткові оголошення пролунають і у Туреччині – ймовірно, на Раді Україна-НАТО, яка відбудеться на полях саміту у вівторок. Але це швидше про ракети на майбутнє, адже виробничі потужності просто не здатні задовольнити український попит.
Тому в Туреччині Зеленський буде особисто зустрічатися та просити західних лідерів про те, щоб вони знайшли додаткові протиракети PAC-3 у своїх запасах і передали їх до ЗСУ негайно.
НАТО як структура це підтримує.
Генсек Альянсу Марк Рютте напередодні саміту навіть зробив окрему заяву на пресконференції про те, що він вважає останні атаки Росії балістикою по Києву такими, що спрямовані проти цивільних цілей і, відповідно, додатково порушують міжнародне право. Навіть якщо насправді в Альянсі мають дещо іншу думку щодо частини об’єктів, уражених російськими атаками, ця заява має дуже важливе публічне значення. Вона прозвучала не лише для моральної підтримки України, а і для того, щоб створити у європейських суспільствах більше готовності підтримати їхні уряди, які передаватимуть Україні ракети з власних стратегічних запасів.
Ну і звісно ж, лишається останній можливий козир – це Дональд Трамп.
Американський президент украй неохоче ухвалює будь-які рішення про військову допомогу Україні, у тому числі з запасів США. Але є ще варіант рішення про те, щоб не просто отримати, а купити американські протиракети, і "ЄП" відомо, що купівлю обговорюють як один з ключових варіантів (немає твердих підтверджень про очікувану купівлю саме в Америки, але напевно це теж буде обговорюватися).
Це – теж суперзавдання, успіх якого є не гарантований, але можливий.
А загалом "трек Трампа" останнім часом є успішним для України.
Особиста зустріч президентів України і США на саміті G7, телефонна розмова у ювілейний День незалежності США (а у таку дату Трамп спілкується далеко не з усіма бажаючими його привітати) і на додаток – запланована та анонсована зустріч Зеленського і Трампа на полях саміту в Анкарі.
Це, на додаток до заяв з Вашингтона про те, що Україна тепер сильна, що вона має ініціативу на полі бою тощо – свідчить про зміну парадигми сприйняття нашої держави з боку американського лідера.
Тому не можна виключити, що в Анкарі будуть змістовні, амбітні, та не обов’язково публічні домовленості за американським треком.
Крок до вступу в Альянс
І наостанок про рішення, яке має суто політичну вагу – та його не варто недооцінювати.
До декларації саміту – принаймні за її останніми версіями – має увійти норма про те, що Україна є контрибутором безпеки на північноатлантичному просторі. Цей термін означає, що Україна та її співпраця з державами Альянсу додає до спільної безпеки НАТО.
Для нас, українців, це твердження є достатньо очевидним. Збройні Сили України вже п'ятий рік стримують російську агресію, яка загрожує також іншим державам регіону. Український досвід є украй важливим для посилення обороноздатності армій Альянсу. Українські технології, зокрема дронові, мають обґрунтований попит не лише у Європі, а й за її межами.
Попри це, до останнього часу позицією низки західних політиків, та й столиць, було те, що Україна є споживачем безпеки, що вона отримує зиск від існування Альянсу, але не навпаки.
Але ця зміна важлива не лише як моральне підтвердження нашого статусу.
"Контрибутор безпеки" – це специфічний термін НАТО, і відповідність йому є однією з двох формальних умов вступу будь-якого нового члену до Альянсу (другою такою умовою є "здатність втілювати у життя принципи договору НАТО", що зазвичай трактується як вимоги до певного рівня демократичності, а також прихильність до мирного вирішення суперечок).
Саме через це формальне значення терміну, а не через сумнів у важливості України та її Збройних сил, в Альянсі тривалий час відмовлялися письмово визнавати, що Україна вже є контрибутором безпеки. Щоб, мовляв, не створювати враження, що це визнання є кроком до членства.
Звісно, поява цієї норми у рішенні саміту НАТО в Анкарі не долає ключової перепони на шляху до вступу України в Альянс. Такою є відсутність консенсусу. Якщо говорити прямо, то йдеться про особисту позицію Трампа та його адміністрації.
Тому важливо, що це рішення НАТО буде схвалене одностайно. Трамп також його підтримає.
До певної міри це є підготовкою до того, щоб Україна вже відповідала усім вимогам вступу на момент, коли політична воля з боку Альянсу зрештою з'явиться.
Лишається додати, що на полях саміту відбудеться засідання Ради Україна-НАТО на рівні міністрів закордонних справ, і це – ще один сигнал того, що відносини між Україною і Альянсом розвиваються добре. А президент України Володимир Зеленський став одним з дуже небагатьох гостей з-поза меж Альянсу, який отримав запрошення як на сам саміт, так і на ключову урочисту подію у його програмі – вечерю лідерів з американським президентом.
Словом, є усі підстави вже зараз говорити, що саміт НАТО в Анкарі стає успіхом України. А деталі цього успіху будуть зрозумілі вже після переговорів лідерів.
Автор: Сергій Сидоренко,
редактор "Європейської правди", з Анкари