Коалиция вместо НАТО. Как Европа должна заботиться о своей безопасности, готовясь к "уходу" США
Останні події чітко показали, що ані НАТО, ані Європейський Союз не здатні повною мірою відповісти на зростаючі виклики, з якими стикається Європа.
Стає дедалі очевиднішим, що життєздатна рамка європейської оборонної та безпекової співпраці вимагатиме створення чогось на кшталт колишнього Західноєвропейського союзу (ЗЄС) – блоку з десяти країн, який припинив свою діяльність у 2011 році.
Дехто заперечить, що ми вже маємо Європейський Союз і НАТО, і що те, чого не може зробити одна структура, зробить інша. Але цей аргумент більше не витримує критики.
Прикладом тут може бути підтримка України.
З одного боку, ЄС відіграє життєво важливу роль у наданні фінансової допомоги цій знеможеній війною країні. Він швидко покращив співпрацю між оборонними промисловостями держав-членів і відкрив шлях до майбутнього вступу України. Але з іншого боку,
ЄС опиняється паралізованим, як тільки одна-дві країни накладають вето на його рішення.
Ще гірше те, що НАТО тривалий час було ключовим інструментом територіальної оборони Європи, але відданість Сполучених Штатів Альянсу, і особливо європейській безпеці, дедалі більше викликає сумніви. Про це виразно свідчать зазіхання США на Гренландію, суверенну територію члена НАТО та ЄС – Данії.
Як наслідок, діалог між державами-членами НАТО вже не є таким релевантним, як раніше, особливо у питанні війни Росії проти України.
Саме тому на узбіччі вже почали формуватися нові, неформальні рамки.
Протягом минулого року "коаліція рішучих", що виникла для підтримки України, набула дедалі більшого значення. Багато хто тепер пише її назву з великих літер: Коаліція Рішучих (Coalition of the Willing, CoW).
Поки США в односторонньому порядку просувають неузгоджені рамки припинення бойових дій, ключові європейські країни збираються під цим новим прапором, щоб сформулювати більш серйозну довгострокову політику.
Однією з чітких переваг коаліції є те, що до неї входять Велика Британія та Норвегія, але не входить Угорщина, чий проросійський прем’єр-міністр Віктор Орбан послідовно блокує реакцію ЄС на війну.
Її неформальне керівництво, "Європейська трійка" у складі Британії, Франції та Німеччини, нині зустрічається доволі регулярно, демонструючи, що цей формат задовольняє потребу, яку не здатні покрити ані ЄС, ані НАТО.
То чому б не зробити логічний наступний крок і не створити нову версію старого ЗЄС?
На момент його формального розпуску майже 15 років тому його залишкові функції вже перейшли до ЄС, чий мандат і структури розширилися, охопивши політику безпеки й оборони.
Ба більше, положення про взаємну оборону (стаття 42.7) у Лісабонському договорі ЄС було буквально скопійоване з договору ЗЄС і навіть іде далі, ніж положення про колективну оборону (стаття 5) Північноатлантичного договору.
Але потім стався Brexit. Велика Британія вийшла з ЄС, бо незначна більшість виборців повірила аргументу, що країні буде краще самій, навіть у більш турбулентному світі.
Через десять років стало цілком очевидно, що це було помилкою. Британія стала не лише меншою і слабшою, а слабшим став і сам ЄС.
Як держава-член, Велика Британія відігравала ключову роль у формуванні спільних політик блоку, який мав вагу на світовій арені. З її виходом це важливе джерело впливовості зникло.
Однак з огляду на виклик, який становить війна Росії проти України, сформувати ефективну європейську відповідь без Великої Британії було просто нереалістично.
Оскільки зачатки коаліції вже існували, новий тріумвірат швидко сформувався й стрімко набув стратегічного значення.
Особливо потрібного в нинішній ситуації, коли Альянс був надто зайнятий спробами умилостивити "татка" (незграбне звертання генерального секретаря НАТО Марка Рютте до президента США Дональда Трампа), щоб розробляти суттєву політичну відповідь, а ЄС загруз в угорському та словацькому обструкціонізмі.
Якщо новий ЗЄС уже існує де-факто, чи не було б логічно формально його інституціоналізувати?
Принаймні це питання варто серйозно розглянути. Ключовим країнам Західної Європи, як би ми не визначали цей термін, потрібні міцніші рамки не лише для координації політики щодо Росії та України.
Їм також необхідно протистояти американському тиску, яскравим прикладом якого стало оголошення Трампа про запровадження додаткових тарифів проти європейських країн за їхню опозицію його пропозиції анексувати Гренландію.
Існує багато способів інституціоналізувати новий ЗЄС без створення громіздких структур і надмірно складних механізмів, а також без подальшого підриву чи дублювання ЄС або НАТО.
Важливо лише, щоб ті, хто досі готовий захищати західні цінності, почали діяти.
Перший рік другого президентського терміну Трампа змусив Європу зіткнутися з цією реальністю. Попереду ще три роки, і зволікання – не варіант.
Створення нового Західноєвропейського союзу має стати одним із пріоритетів, адже європейська безпека не може чекати.
Колонка початково вийшла на сайті Project Syndicate і публікується з дозволу правовласника