Демократия умирает без темноты. Как Трамп убивает медиа в США – и это не только о Washington Post

Сьогодні в Америці журналістика все ще існує, але ланцюг, який раніше з’єднував репортажі та суспільну реакцію, почав розпадатися.

Наслідком стає демократія, в якій істина більше не має значення, адже факти можуть бути опубліковані, перевірені і водночас так і не викликати жодної реакції.

"Демократія помирає в темряві". Це стало гаслом Washington Post у 2017 році, через чотири роки після того, як Джефф Безос, засновник Amazon і один із найбагатших людей світу, придбав цю газету. Сьогодні ж Безос, який фактично задушив сторінку думок Post і скоротив штат видання, схоже, налаштований довести, що вільну пресу — ключовий елемент демократії — можна знищити серед білого дня.

Демократія в Америці помирає, бо ті, хто перебуває при владі (починаючи з президента Дональда Трампа, але також включно з власниками медіа й технологічних компаній, такими як Ларрі Еллісон з Oracle, який робить із CBS News те саме, що Безос зробив із Post) навчилися знешкоджувати факти.

Те, що починалося як кампанія дезінформації, переросло в системний проєкт.

Проєкт, спрямований не на контроль над тим, що люди думають, а на демонтаж структур, які перетворюють факти на наслідки.

Протягом років кризу в журналістиці описували переважно в термінах упередженості, поляризації та падіння довіри. Ці проблеми реальні, і вони слугували прикриттям для ослаблення професійних стандартів під приводом нібито "ліберальної упередженості" мейнстримних медіа.

Але сьогодні існує глибша криза: ті, хто раніше прагнув цього інституційного послаблення, більше не потребують перемоги в суперечці з пресою. Натомість вони зменшили здатність преси взагалі притягувати когось до відповідальності.

Після першої перемоги Трампа на виборах 2016 року багато коментаторів стверджували, що університети, редакції та культурні інституції відірвалися від суспільства, і це мало політичне значення.

Але створення переконливих альтернатив таким інституціям потребує років і вимагає грошей, талантів, каналів поширення та довіри.

Тож навіщо намагатися переграти усталених гравців на ринку ідей, якщо можна просто зменшити їхню здатність формувати порядок денний, підтверджувати факти та запускати наслідки?

Чому б не скоротити можливості журналістських інституцій для глибоких розслідувань і не дискредитувати їхній авторитет? Оригінальні розслідування й надалі можуть циркулювати, але вони просто не матимуть значення.

Ця стратегія не потребує заборон чи цензури, адже мовчання не є метою.

Йдеться не про монополію на медіа на папері, а про монополію на їхній ефект. Якщо Йозефу Геббельсу були потрібні цензура і терор, щоб нав’язати єдину "офіційну" реальність нацистів, то тепер це — не класичний фашизм.

Стратегія, що розгортається у США, спирається на інші засоби: позбавлення небажаних історій охоплення, довіри й наслідків доти, доки один наратив не почне домінувати без формальної заборони всіх інших. Механізм тут — не контроль над мовленням, а імунітет до фактів.

Розслідувальна журналістика дорога. Вона потребує часу, юридичної підтримки, редакторської глибини та репортерів, які можуть місяцями працювати над однією історією.

Коли великі редакції роблять "порожніми" через масові звільнення й урізання витрат, як це показує щойно оголошене 30-відсоткове скорочення штату Washington Post, вони втрачають здатність реально впливати. Окремі гучні викриття легко знецінити або просто перечекати.

Натомість системна, ретельно задокументована журналістика, що виходить раз за разом, значно важче піддається ігноруванню. Скорочення редакцій зменшує той тиск, який серйозні розслідування здатні чинити на владу й сильних світу цього.

Ще одна складова цієї стратегії стосується суспільних медіа, де під ударом опиняється не лише здатність до розслідувань, а й сервіси, що поєднують різні штати, соціальні групи та ідеології.

Скорочення фінансування National Public Radio (NPR) і Public Broadcasting System (PBS), до якого вдався Трамп, — це не просто прояв культурної образи чи ідеологічного роздратування. Мета полягає в тому, щоб чинити структурний тиск, підриваючи спільну фактичну основу, на якій тримається демократична дискусія.

Але, мабуть, найменш усвідомлений фронт — це поширення інформації. Понад десять років Twitter слугував центральною кровоносною системою американського публічного дискурсу.

Журналісти, науковці, посадовці, бізнес-лідери та активні громадяни дискутували в одному просторі. Репортажі та дослідження швидко поширювалися, зазнавали критики й виправлень і безпосередньо, іноді майже миттєво, перетворювалися на тиск при формуванні порядку денного.

Потім Ілон Маск купив платформу, скоротив її штат і перейменував на X. З часом вона перестала виконувати функцію спільної громадянської системи поширення перевіреної інформації.

Тепер Х віддає пріоритет залученню замість верифікації, послаблює маркери довіри й робить охоплення менш передбачуваним.

Сьогодні дедалі менше журналістів і науковців узагалі публікуються в X, а навіть коли це відбувається, перевірена інформація більше не гарантує формування порядку денного чи будь-яких наслідків.

Наслідки цього далекосяжні, адже коли інфраструктура обміну елітною інформацією більше не винагороджує точність чи послідовне пояснення, вся система підзвітності починає руйнуватися.

Така сама динаміка виходить за межі платформ і стосується власності. Коли велика редакція є частиною конгломерату, який веде переговори про злиття, перебуває під регуляторним наглядом і політичним тиском, її незалежність може звужуватися без будь-яких прямих вказівок згори.

Саме тому важливо, що Skydance на чолі з Девідом Еллісоном, сином Ларрі Еллісона, придбала Paramount, яка контролює CBS. Пряма цензура не потрібна, коли всі й так розуміють, які історії можуть коштувати материнській компанії грошей або поставити під загрозу її угоди.

За таких умов самоцензура стає раціональною. Вона проявляється в матеріалах, які ніколи не виходять, у розслідуваннях, від яких відмовляються через ризик судових позовів чи регуляторної помсти, а також у надто обережному висвітленні політиків або корпоративних фігур, здатних ускладнити життя власникам медіа. Коли редактори розуміють, що певні конфлікти стали корпоративними ризиками, уникання ризику стає новою нормою.

У сукупності всі ці кроки формують систему. Журналістика й факти все ще існують, але ланцюг, який колись поєднував репортажі зі спільною реальністю та інституційною реакцією, починає розпадатися.

Точна інформація більше не змушує діяти, адже факти можуть бути опубліковані, перевірені і водночас не викликати жодної відповіді. Коли інформація втрачає свою силу, приходить безкарність.

Колись дезінформація мала на меті змусити людей вірити в неправду.

Нова мета — зробити можновладців імунними до істини, яка раніше могла б зашкодити їхнім інтересам або змусити змінити поведінку.

Ми стаємо свідками системної атаки на американські інституції та здатність американського суспільства притягувати владу до відповідальності.

Демократія помирає не лише тоді, коли забороняють мовлення. Вона також помирає тоді, коли мова правди перестає мати значення.

Колонка початково вийшла на сайті Project Syndicate і публікується з дозволу правовласника