Особливості життя журналіста на інвалідному візку - в Євросоюзі та в Києві

Що для мене означає "бути європейцем"?

Закінчити школу. Закінчити університет і отримати диплом з відзнакою. Працювати за професією.

Просто насолоджуватися життям: зустрічатись з друзями, весело танцювати на дискотеці, захоплюватися музикою та літературою.

І все це – послуговуючись інвалідним візком.

До того ж – не чекаючи, що держава зробить усе для тебе, не чекати від оточуючих "особливого" ставлення. Лише б закони визначені працювали і усе те, що належить тобі за законом, можна було б отримати за фактом і не витрачати на це нелюдських зусиль.

Так, я послуговуюсь інвалідним візком і не чекаю, що увесь світ стане за одну мить доступним та легким. Я навчилась і працюю.

Як? Я беру інтерв’ю – телефоном чи через інтернет. І співрозмовники іноді навіть не здогадуються, що я маю інвалідність.

Коли я маю їхати на певний захід – прес-конференцію, виставку тощо, то я попереджаю організаторів про те, що пересуваюсь на інвалідному візку. І усі ставляться з розумінням.

Пам’ятаю, як у центрі Києва перед прес-конференцією я зайшла до місця проведення, а там мене вже чекали охоронці, щоб провести до зали – ліфтом чи сходинками – байдуже, люди знали ЯК провести мене зручно і головне – безпечно. 

Я мрію, що приклади активних людей з інвалідністю надихатимуть інших громадян, що мають фізичні обмеження, досягати своїх цілей та самим будувати своє життя. А владні структури та суспільство, дивлячись на нас, будуть більш толерантними та не створюватимуть перешкоди там, де їх об’єктивно бути не повинно.

Я не просто мрію. Я дію. І це – найголовніше.