Год Трампа: как новый президент изменил Соединенные Штаты и весь мир

Рік тому відбулася подія, яка змінила як Сполучені Штати, так і увесь світ.

6 листопада 2024 року Дональд Трамп повторно виграв президентські вибори та став готуватися до повернення до Білого дому. І хоча інавгурація старого-нового президента США відбулася пізніше, зміни почалися вже з оголошення імені переможця.

Адже відбулося саме те, чого так боялися (рідше – про що мріяли) світові політичні лідери. І тепер їм довелося терміново підлаштовуватися під нову реальність.

Та чи дійсно ці зміни стали такими, як очікували? Зокрема, Сполучені Штати не відійшли від ролі ядра Заходу.

Натомість змінилася логіка того, як це лідерство здійснюється.

Замість інституцій та багатосторонніх рішень – персональні канали та угоди між лідерами. Замість автоматичних гарантій – взаємність і політичні умови.

Ця трансформація не завжди очевидна європейським партнерам, які звикли до передбачуваності американської системи.

Але сьогодні Вашингтон говорить мовою вигоди, а не цінностей.

Стабільний рейтинг, зростаюча поляризація

Згідно з опитуванням Reuters/Ipsos, 40% американців схвалюють діяльність президента. Місяць тому цей показник був майже таким самим – 42%. Рівень несхвалення зріс – з 52% у травні до 57% сьогодні.

Це важливо не як оцінка популярності, а як індикатор того, на яку аудиторію орієнтована зовнішня політика.

Йдеться про стабільну, дисципліновану електоральну базу, для якої демонстрація сили і прямої дії є політичною мовою переконання.

Саме ця база очікує не консенсусу, а результату.

Нещодавно втретє з моменту інавгурації Дональда Трампа в січні 2025 року Америку сколихнули масові протести проти політики чинного президента: багатотисячні мітинги охопили Нью-Йорк, Чикаго, Лос-Анджелес, Вашингтон та інші великі міста. В низці університетських кампусів студентські об’єднання оголосили страйки і встановили протестні табори.

Влада відреагувала не переговорами, а демонстративним посиленням контролю над публічним простором: до низки штатів було перекинуто підрозділи федеральних сил, а у Вашингтоні та Портленді Нацгвардії дозволили патрулювання зі зброєю.

Адміністрація публічно наголосила, що застосування Нацгвардії є "легітимним інструментом забезпечення порядку" і може бути розширене у разі "ескалації протестної активності".

Це не одноразова реакція, а стиль правління, в якому політична легітимність ґрунтується не на пошуку компромісу, а на демонстрації контролю. Внутрішня політика стає продовженням виборчої риторики: сила – не крайній засіб, а початкова мова взаємодії з суспільством.

І саме цей стиль експортується у зовнішню політику – де переговори починаються не з правил, а з переваги.

Сила замість процесу

У недавньому інтерв’ю для 60 Minutes Overtime Дональд Трамп описав врегулювання міжнародних конфліктів як наслідок "повернення поваги до США" і можливості особисто впливати на інших лідерів. 

Досягнення миру він розуміє не як результат довготривалих переговорів, а як ефект демонстрації сили.

У тому ж інтерв’ю торговельні тарифи він назвав "національною безпекою". Це не риторика – це визначення інструментарію: економічний примус замість дипломатичних інституційних угод.

Таким чином, зовнішня політика США переходить від моделі союзницької системи до моделі прямих двосторонніх угод, де правила визначаються ситуацією та співвідношенням сили.

Дональд Трамп пояснює своє бачення зовнішньої політики так: "Я зупинив вісім воєн. Я зробив це тому, що до нас знову повернулася повага. Я робив це через торгівлю і через силу – справжню силу". 

Ця фраза є ключем до розуміння нинішньої логіки американського лідерства. Йдеться не про мир як результат переговорів, не про складні інституційні процеси, не про коаліційні рішення. Мир тут – це функція статусу і демонстрації сили. 

Війна зупиняється не тому, що сторони досягають домовленості, а тому, що хтось із них визнає сильнішого. І цей "сильніший" визначається персонально, а не системно. 

Це самосприйняття ролі лідера переноситься на дипломатію в цілому: міжнародні угоди – не результат роботи інституцій, а угода між двома людьми; безпека – не режим правил, а наслідок того, хто контролює важелі тиску; союзництво – не стратегічна відповідальність, а взаємна корисність у конкретний момент. 

У цьому підході особистий контакт між лідерами замінює інституційну координацію.

Зовнішня політика стає вертикальною, а не багаторівневою. Система безпеки перестає бути "про інституції" і стає "про те, хто має доступ до президента і яку вигоду може запропонувати".

Це і є та "персоналізована геополітика", в якій рішення ухвалюються у форматі прямої розмови, а не міжвідомчих процесів, вага союзника залежить від його корисності, а не історичних зобов’язань, поведінка держав пояснюється логікою сили, а не інтересом до стабільності системи.

Кінець "автоматичних гарантій"

Для ЄС (але не лише для нього) повернення Трампа означає необхідність переоцінити власну стратегічну спроможність. 

Питання спільної європейської оборони, раніше радше теоретичне, сьогодні отримує практичну вагу. Показовими є зростання оборонних бюджетів у країнах ЄС та посилення дискусій щодо формування власних виробничих потужностей.

Європа більше не може розраховувати на безумовну підтримку – але може пропонувати синергію інтересів.

Європейська зовнішня політика десятиліттями спиралася на інституції: на переконання, що стабільність створюється через правила, процедури й повільне, але всеосяжне узгодження позицій.

Брюссель звик до того, що довгий процес сам по собі є інструментом сили.

Натомість нинішня американська модель працює за іншою логікою: вплив визначається не форматом, а доступом до президента, не консенсусом, а особистою домовленістю у правильний момент.

У цій системі союзником стає не той, хто має інституційну легітимність, а той, хто може швидко показати користь – і зробити це без посередників.

Тому сьогодні в Європі результативними виглядають не ті столиці, які найчастіше говорять про "єдність Заходу", а ті, хто зумів перебудуватися під нову швидкість і персональність американської політики. 

Успішніші ті, хто розвиває особисті канали з Трампом, хто може телефонувати напряму, хто здатен сформулювати вигоду в одному реченні – без довгих комюніке та спільних заяв. 

Це не "криза союзництва" – це зміна операційної логіки. Вашингтон працює швидко і вертикально; Європа все ще намагається оформити рішення у спільний механізм.

Прем'єрка Італії Джорджа Мелоні та президент Фінляндії Александр Стубб зуміли вибудувати з Трампом прямий канал комунікації – без зайвих посередників і довгих процедур. Наприклад – під час гри у гольф.

Саме це забезпечило їм роль не просто союзників, а "перекладачів" між Вашингтоном і європейськими столицями. А Мелоні навіть називають "the Trump whisperer", тобто тією, хто здатна швидко формулювати вигоду і отримувати рішення.

Правий розворот 

Вплив Трампа на європейських радикальних правих – складніший, ніж часто припускають. Його повернення до влади справді надало правим партіям відчуття легітимації – але разом з тим створило й ризики.

Електорат правих у багатьох країнах прихильно сприймає жорсткі антиімміграційні та антиліберальні меседжі Вашингтона, проте ширша європейська аудиторія все ще ставиться до Трампа скептично.

Це змушує радикальних правих діяти обережно: брати ідеологію й стиль, але уникати прямої асоціації з антиєвропейською лінією США, яка може вдарити по їхніх власних виборцях. 

Саме тому ми бачимо одночасно зростання і обмеження впливу крайніх правих.

Вони нарощують підтримку: "Альтернатива для Німеччини" стає другою партією у Німеччині; "Національне об’єднання" Марін Ле Пен отримує місця в парламенті; Партія свободи перемагає в Австрії.

Також у п’яти державах ЄС (Хорватії, Фінляндії, Угорщині, Італії, Словаччині) праві в урядах – але тільки Джорджа Мелоні та Віктор Орбан реально очолюють виконавчу владу.

І при цьому їхня політика відрізняється: Мелоні намагається залишатися "корисною і відповідальною" для Вашингтона і Брюсселя, тоді як Орбан посилює авторитаризм і підважує європейську єдність.

Спроби Вашингтона відкрито підтримувати крайніх правих – як у випадках "АдН" у Німеччині чи Джордже Сіміона в Румунії – дали змішані результати: символічно підсилили їх, але не переламали виборчу динаміку.

Отже, йдеться не про те, що радикальні праві захоплюють Європу. І не про те, що Трамп "веде" їх. Йдеться про середовище, в якому праві політичні стилі стають конкурентнішими, тому що краще відповідають новій логіці американського впливу – логіці швидкості, доступу і прямої домовленості.

Україна: від прохача до партнера

Для України зміна логіки виявилася особливо очевидною. Підтримка перестала бути символічним актом солідарності – вона стала інвестицією в спільну безпеку.

Прикладом цього є угода про мінерали, де українські ресурси, критично важливі для оборонної промисловості, стали елементом взаємної вигоди для Вашингтона, Києва та Брюсселя. Це не жест, не виняток і не "бонус" – це нова формула партнерства.

Але згадаймо, що цій угоді передувала сварка Дональда Трампа з Володимиром Зеленським в Овальному кабінеті. Яка значною мірою була створена через переконання Трампа, що в України та її президента "немає карт", а відповідно – були потрібні приводи для припинення допомоги.

Або вимоги терміново підписати угоду про корисні копалини в абсолютно невигідній для України редакції, з погрозами зупинити військову допомогу. 

Втім, після цього Київ пройшов дуже довгий шлях (на щастя – разом з європейськими союзниками), щоб довести протилежне. І це дало свої результати – зараз ставлення Трампа зазнало змін, причому – на користь Києва.

Україна переконлива тоді, коли не просить, а пояснює, яку проблему Заходу вона вирішує.

А також коли пропонує варіанти, які можуть бути вигідні й Сполученим Штатам. 

Тим самим Київ засвоїв нове політичне правило, за яким здійснюється світова політика – у грі лишаються ті, хто корисні Трампу. 

У цій системі Україна стає переконливою тоді, коли пропонує не аргументи цінностей, а рішення для західної безпеки. Мова вже не про "допоможіть нам вистояти", а про те, що "разом ми знімаємо ризики та посилюємо стримування".

Саме тому оборонні технології, виробництво та інтеграція в західні ланцюги – не додаток, а політичний центр співпраці.

* * * * *

За рік, що минув, стало очевидно: США залишаються центром західної безпеки.

Змінилася не сила, а механіка її застосування: не "за союз", а за інтерес; не за згодою інституцій, а через рішення лідерів.

Ті, хто адаптувався під новий політичний стиль, встановлюють порядок денний. Натомість ті, хто залишається у старій процедурній моделі, реагують на нього вже постфактум.

Авторка: Світлана Ковальчук,

кандидат політичних наук, виконавчий директор YES