Красная карточка Туску и проблемы для украинцев: главные последствия выборов президента Польши

Кароля Навроцького, голову Інституту національної пам'яті, нового "улюбленого хлопчика" Ярослава Качинського, колишнього ультрас та, можливо, колишнього сутенера, обрали президентом Польщі.

Що це означає для України?

А ось що.

По-перше, треба зважати, що президент у Польщі не формує лінію зовнішньої політики, це робить уряд. Утім, польські президенти традиційно відзначалися важливими ініціативами у східній політиці, бо вони як люди і політики переймалися ефективними відносинами за лінією Варшава – Київ. Наразі у нас немає жодних підстав вважати, що Навроцький персонально переймається Україною.

Його висловлювання про Україну як під час кампанії, так і до її початку були від холодно-нейтральних до відверто українофобських.

Причому діставалося від нього і Україні як державі, і українцям у Польщі.

Україна отримувала ляпас не тільки через його "ні" членству в НАТО. Навроцький показово завершив кампанію поблизу найбільш вульгарного польського пам'ятника жертвам Волинського злочину – і це тоді, коли Київ саме дозволив проводити пошукові роботи і ексгумації! Найтепліші слова Навроцького про Україну – це те, що він не відправить туди польських військових у миротворчу місію, але відправить підприємців підзаробити.

Українська громада у Польщі зіткнулася з його ініціативами – і це не лише ідея забрати в українських біженок виплати на дітей, так звані "800 плюс". Є ще більш хардкорна пропозиція: автоматично пересувати громадян України в кінець черг до лікарів.

Чи настільки неприязне ставлення польських політиків до Києва та українських мігрантів стало популярним лише "під кампанію", чи це новий "чорний мейнстрим" польської політики – дізнаємося вже незабаром.

Утім, багато залежатиме від того, хто буде у зовнішньополітичній команді Навроцького.

Наразі там немає нікого.

Штаб кандидата Навроцького формували не радники, а піарники та експерти-соціологи. Тому останні місяці "ПіС" і її кандидат грали суто під диктант соцопитувань.

• Люди не хочуть допомагати українським біженцям? То криємо біженців!
• Люди вважають, що Зеленський невдячний? То говоримо про це!
• Є понад 50% для продовження військової допомоги Києву? А, ну тоді ок, не заперечуємо.

Що думає про це сам майбутній президент?

Та річ у тім, що сам Навроцький не має суб'єктності. Це – повністю проєкт Качинського.

А довкола Ярослава Качинського є люди, які добре розуміють стратегічне значення України і для яких кампанія – це одне, а управління державою – дещо інше.

Однак важко уявити, що настільки розбурхані в українському питанні суспільні настрої самі вгамуються і не будуть змушувати старих правих у Польщі до ще більш радикального курсу щодо України. Тим більше, що для їхніх опонентів з правого боку, "Конфедерації" та Гжегожа Брауна, антиукраїнізм став не просто елементом електоральної риторики, а частиною ДНК цих політичних проєктів.

Тож антиукраїнські настрої з нами надовго.

Тренд на антиукраїнізм – у більш поміркованій версії, коли йдеться про українську державу, та у все більш радикальній і загрозливій, коли йдеться про українських мігрантів, – остаточно прописався у польському політичному мейнстримі. Не будучи в змозі запропонувати якусь конструктивну програму, і "ПіС", і лагіднішою мірою також "Громадянська коаліція" знайшли собі цапа-відбувайла. У всьому винні невдячні, вибагливі українці.

Чому так – минулого тижня писала для "ЄвроПравди" (детально читайте у статті "Більше не адвокат України: як президентська кампанія вплине на політику Польщі", а днями вийшов чудовий лонгрид Святослава Хоменка).

Ні, це не просто суб'єктивні враження конкретних людей.

З ким не говорю останніми тижнями – комусь нахамили в трамваї через українську, іншій погрожували забрати батьківські права, якщо "щось не зробить зі своєю українською дитиною", з кимось перестали вітатися сусіди.

І це Варшава!

Джерело напруження у польсько-українських відносинах останнім часом прийнято було шукати у тому, що бідніший клас польського суспільства дивиться на представників українського вищого класу, що їдуть на Захід дорогими авто. Мовляв, це така класово-національна ненависть.

Та я наголошу на іншій тезі: головне напруження зараз генерує польський середній клас.

Так, той освічений, проєвропейський прошарок поляків, який "мультікульті" і за Тшасковського.

Так само, як їх бісить, що прагнення до статусу "новобагацьких поляків" підважує польський пролетаріат (звідси ненависть до "800 плюс", електорату "ПіС" тощо), – їх бісить також численний український середній клас у Польщі. Бо це – виклик ексклюзивності їхнього способу життя. Мовляв, "не для того я полькою вродилася і десять років трудилася, щоб відпочивати з українцями в одному готелі і робити волосся в одній перукарні".

Ютуб-дебати Славоміра Менцена з Навроцьким і Тшасковським показали, що за економічною платформою "Конфедерації" ближчі польські ліберали. Але 88% виборців Менцена у другому турі голосували за Навроцького.

Їх об'єднав значною мірою саме антиукраїнізм.

А ще – треба не забувати про США.

Польська зовнішня політика перебуває у фарватері американської зовнішньої політики. Не варто мати ілюзій, навіть проєвропейський президент Рафал Тшасковський у разі перемоги не ставив би це під сумнів, хоча й намагався б інтенсивніше будувати європейську систему стримування і противаги Трампу разом з Мерцом і Макроном.

А Навроцький – не просто проамериканський. Він саме трампістський політик.

Тож разом з його обранням посилиться "трампістське крило" "ПіС", що має особливе значення у контексті проблеми "хто після Качинського?".

Як ми вже знаємо з контактів з Дональдом Фредовичем, нічого доброго це не віщує.

З іншого боку – якщо американці в якийсь момент знову стануть більшими яструбами щодо Росії, "ПіС" підтягнеться автоматично і понесе прапор попереду цієї колони.

Що ж було "не так" з кампанією Тшасковського?

Про це багато хто вже написав у Facebook; та не повторюючи ці дописи, хочу наголосити на неприпустимій хибності популярної тези, мовляв, "люди голосували на Навроцького, бо тупі". По-перше, не видавалося особливим розумом голосувати за пісні тиради Рафала Тшасковського та його відсутність поглядів. По-друге, це якесь повторення американської кампанії Клінтон-Трамп 2016 року, де виборцям Трампа медіа довго розповідали, які ж вони нікчеми – а вони й вирішили показати, що це не так.

Навіщо людям голосувати за лицеміра, який навіть не намагається їх зрозуміти? А апогеєм "розуміння" з боку Тшасковського було використання ним антиукраїнської риторики перед другим туром виборів.

А ще треба зважати, що Дональд Туск, який просував Тшасковського – вже давно не візіонер. Для багатьох поляків він перетворився на такого самого співця низьких людських інстинктів, як Качинський, лише в хорошому костюмі та з євросоюзними зірочками. Тому він мав уряд, телебачення (з якого зробив пропагандистську нудятину), кандидата-фаворита – і все одно програв.

Тож програш Тшасковського – червона картка уряду Туска.

Чого чекати далі? Усі тренди у короткій та середній перспективі залежать від того, чи на Польщу чекатимуть позачергові парламентські вибори.

Адже коаліціянти можуть почати розбігатися, і це здатне призвести до вотуму недовіри уряду.

Чи все зіпсувалося між Польщею та Україною? Ні. Пам'ятаймо, що поза великою політикою є: самоврядування, торговельні контакти, академічна співпраця, спільні НКО-проєкти. І тут польсько-українські відносини не лихоманить. Тут тисячі людей, які щодня, як можуть, підтримують українців на шляху до перемоги.

Але загальна ситуація – украй тривожна.

Не хочу нагнітати, але атмосфера довкола українських мігрантів у Польщі реально дуже погана. Політичні відносини – не такі погані, як у 2017-2018 роках, але ставлення до мігрантів – напружено-небезпечне.

Відповіді на запитання, що з цим робити, враховуючи вищеописані тренди – на жаль, немає.

Публікації в рубриці "Колонки" не є редакційними статтями та відображають винятково точку зору авторів