Те, про що в РФ обережно замислювалися в грудні 2014 року, за рік стало реальністю і наріжним каменем російської зовнішньої політики: зробити з Україною вони нічого не можуть.

Зі слабкою, бідною, неефективною та корумпованою Україною. Навіть у такому її стані. Нічого, окрім заклинань і мантр про швидкий колапс, морози, перевороти і бунти.

Початок цьому було покладено майже два роки тому, коли російський президент перейшов свій Рубікон. Рішення анексувати Крим і використовувати війська проти України призвело до незворотних наслідків, і Кремль втратив контроль над подальшими подіями.

Путін кинув виклик самому часу, який відтоді став його стійким противником.

Серед безлічі провалів, авантюр, ризиків і помилок, що характеризують зовнішню політику Росії у 2015 році, саме це стало найсумнішим для Кремля підсумком.

Всі стратегії, що хаотично змінювали одна одну – створення Новоросії, розкол України, нав'язування їй реалій "русского мира", – все закінчилося крахом. За два роки Кремль розгубив всі важелі впливу на Україну, встановивши, цілком ймовірно, нову планку світового рекорду в цьому виді змагань.

З цього сумного для російського керівництва факту випливає багато ще більш сумних наслідків. У міжнародній політиці майже завжди вигідніше загрожувати силою, а не приводити погрози у виконання. Це дорого й ризиковано, навіть для набагато сильніших країн, ніж Росія.

Очевидним стає безсилля, і воно породжує слабкість. Кремль стає немічним і сприймається як слабкий. І це відбувається не лише в далеких Вашингтоні, Брюсселі чи Берліні, а в сусідніх Мінську, Астані та Єревані.

Протягом усього останнього десятиліття для Москви було критично важливо здаватися сильною. На цій ілюзії були побудовані проекти всіляких євразійських інтеграцій, управління пострадянським простором, договорів про колективну безпеку тощо.

Лише Москва, здатна погрожувати й карати, могла зупинити рух на Захід уламків своєї колишньої імперії.

Минулий рік остаточно показав: Москва може загрожувати, але загрози ці порожні й призводять до протилежних для Кремля наслідків. "Стрільба у власні ноги" стає квінтесенцією зовнішньої політики Росії.

Це не означає, що на Україну чекають легкі часи.

У нас все ще можливі і бунти, і морози, і перевороти з колапсами. Ми не можемо похвалитися позиціями у більшості ключових світових рейтингів, а деякі з наших труднощів напевно посиляться наступного року.

Але це будуть наші проблеми, а не досягнення Кремля.

Простір, на якому він може на щось впливати, стрімко скорочується. Це – ланцюгова реакція, наприкінці якої Росія має всі шанси припинити бути регіональною державою.

Міф про велич Росії лежить в самій основі і "русского мира", і зовнішньополітичної стратегії Москви. Пропаганда твердить обивателю про повернення до кола великих держав і здатність вирішувати долю світу, про багатополярний світовий устрій і, місцями, про наддержавність Росії. Авантюра в Сирії – ще один сумнівний підсумок 2015 року – мала показати свіжі горизонти і відновлення можливостей тридцятирічної давнини.

Але на практиці все виявилося інакше.

І якщо в національній міфології Москва бореться за рівноправний діалог з Вашингтоном і Пекіном, то в реальності Росія не в змозі зберегти контроль над Україною. Навіть з використанням надзвичайних і дорогих засобів.

Високою ціною, але Україна – головна мета російської зовнішньої політики – набуває суверенітету.

Відстояна незалежність і право самостійно обирати власну долю – це велика перемога України.

І велика поразка Кремля.

Автор: Микола Капітоненко,

директор Центру досліджень міжнародних відносин,

доцент Інституту міжнародних відносин

Публікації в рубриці "Експертна думка" не є редакційними статтями і відображають виключно точку зору автора