Це далеко не перша позика з боку ЄС для України. А її унікальність – не лише у сумі, яка є небаченою для Києва та надзвичайно високою навіть для самого Євросоюзу. Не менш важливо те, що Україна за жодних обставин не буде повертати ці гроші. Бо для нас це – безповоротна допомога.

Але для українського уряду ці гроші не будуть повністю "безкоштовними".

"Платити" за них доведеться реформами. У тому числі непопулярними. 

У Брюсселі вирішили, що оскільки для України ця допомога є питанням виживання, то її надання – ідеальна нагода, щоб стимулювати можновладців схвалити ті закони, які Київ вже давно обіцяє схвалити, але не знаходить політичної волі для цього.

Те, що Верховну Раду змусили схвалити меморандум із переліком цих реформ, викликало обурення частини депутатів (на засіданні ВР воно звучало від фракції "Євросолідарність"). Бо тепер ЄС зможе нагадувати їм, що вони дали голоси під цими зобов'язаннями, серед яких – оподаткування китайських посилок, боротьба з приховуванням доходів бізнесу (зокрема, через ФОПи), перегляд правил для ФОП третьої групи, зміна митних правил тощо.

Але і це – далеко не всі вимоги ЄС.

Нинішній перелік реформ, який вже викликав невдоволення депутатів, стосується лише 8,35 млрд євро макрофінансової допомоги. Яку Київ за планом має отримати до кінця 2026 року.

Утім, ці кошти надійдуть лише за умови, якщо Київ не скасовуватиме антикорупційні реформи, ухвалені в минулому. Цю загальну вимогу прописують під усі європейські гроші, і після подій липня 2025 року про це Україні нагадуватимуть і надалі. 

А додатково ЄС зараз узгоджує список "фундаментальних" реформ – у питаннях верховенства права, протидії корупції, прав людини тощо. Їхнім проведенням буде обумовлена допомога на ще 8,35 млрд євро за механізмом Ukraine Facility. Так європейські гроші мають стати "драйвером реформ" і допомогти Україні наблизитися до виконання вступних вимог Євросоюзу. 

Сумарно за цими програмами маємо 16,7 млрд євро. Але ж загальна сума – 90 млрд! Тому на 2027 рік будуть нові програми із новими реформами, які Київ має провести для оздоровлення українського бюджету та виконання вступних критеріїв. 

Все це пояснюємо у статті "Європейської правди".

Коли будуть гроші?

Спершу коротко нагадаємо про умови європейського фінансування.

Попри те, що в офіційних документах це називається "кредитом ЄС", та й парламент у четвер ратифікував саме кредитну угоду, насправді цей термін не дуже застосований до 90 млрд євро, які ЄС зобов'язався виділити для України на 2026-27 роки. Саме тому ми слово "кредит" стосовно цих грошей навіть можна вживати у лапках.

Бо насправді це – безповоротна допомога для України.

Подібних програм фінансування в історії ЄС не було ще ніколи. 

Уперше об'єднана Європа дає іншій державі позику, яку ця держава гарантовано не буде повертати. Саме так прописані кредитні умови. 

Навіть відсотки за цим кредитом Україна не платитиме – ці витрати покривають держави ЄС.

Друга особливість цього пакета допомоги Україні – те, що ЄС нарешті зміг переступити власну червону лінію і тепер надає гроші для прямої закупівлі зброї, а також на фінансування української армії. Досі в Європі опиралися цьому і казали, що такі оплати заборонені європейським законодавством. Але війна – час зміни правил.

Це рішення стало результатом компромісу на грудневому саміті Євросоюзу, коли Єврокомісія та частина держав-членів виступали за передачу Україні заморожених активів російського Центробанку, але частина столиць так і не зважилася на цей крок. Тоді народилася схема з "кредитом, який не треба віддавати". 

У кредитній угоді, яку схвалила Верховна Рада, йдеться, що ці кошти ЄС має отримати або від сплати Росією репарацій після завершення війни, або з інших джерел російського походження. Бо саме Росія, а не Україна, винна у тому, що Київ має витрачати гроші на свою армію, на зброю та на погашення вимушеного бюджетного дефіциту. А якщо репарацій не буде (що, відверто кажучи, є чи не найреальнішим варіантом) – то ЄС братиме кошти для погашення позики з тих самих заморожених російських грошей.

Сума в 90 млрд євро розрахована на оцінках потреб українського бюджету. Вона включає як військові, так і цивільні потреби. Причому в Києві торік наполягали, що ці гроші потрібні терміново вже від початку 2026 року – але через опір тодішнього угорського прем’єра Віктора Орбана схема затрималася і до перерахунку траншів ЄС наблизився лише зараз. 

"Перший транш макрофіну й перший військовий транш надійдуть в Україну приблизно одночасно. Якщо все буде добре, гроші будуть у Києві десь у третій тиждень червня", – пояснює "Європейській правді" інформоване джерело у структурах ЄС. 

Хоча для цього Євросоюзу, можливо, доведеться йти на поступки за своїми власними вимогами.

Вимоги "без корупції", але не на всі гроші

Нагадаємо, що пакет допомоги ЄС на суму 90 млрд євро на два роки містить дві головні складові. Перша – це допомога на військові потреби, на суму 60 млрд євро. Друга – бюджетна підтримка на 30 млрд євро.

Країни ЄС відразу погодилися з тим, що "воєнна" частина допомоги має бути безумовною, бо опір російській агресії не можна ставити у залежність від реформ. А "цивільні" 30 млрд євро, з яких 16,7 млрд Київ може отримати у перший рік – будуть прив’язані до конкретних змін. 

Меморандум, який ратифікувала ВР, стосується половини від цих грошей, і вже є як календар, так і конкретна вартість усіх траншів.

У червні український бюджет має отримати транш на 3,2 млрд євро. Орієнтовно у вересні можна розблокувати наступний транш на 3,7 млрд євро. І наприкінці року, в грудні, Київ, якщо виконає усі умови, отримає залишок у 1,45 млрд євро.

Чи є гарантія, що Україна отримає перший транш у 3,2 млрд євро?

Формально – ні. У документах ЄС прописані умови також і на ці гроші. 

Але в реальності Брюссель зробив усе, щоб тут затримки не було.

По-перше, вимоги для першого траншу є найпростішими. Переважно від уряду вимагають "внести законопроєкт" або розробити ідею якоїсь реформи.

Одна з небагатьох фінальних дій, які потрібні для розблокування 3,2 млрд – це "ухвалення Радою закону про продовження на три роки дії військового збору на рівні 5%", але тут рішення вже є. 

А по-друге, Брюссель готовий заплющити очі на неідеальне виконання і цих пунктів, кажуть співрозмовники "ЄП". 

Вже на другий транш на суму 3,7 млрд буде потрібно більше ухвалених законів, у тому числі "політично токсичні" закони про оподаткування доходів, отриманих через цифрові платформи (податок на OLX), а також оподаткування міжнародних посилок, за винятком товарів, призначених для цілей безпеки та оборони (податок на AliExpress).

Третій транш найменший, але також токсичний: навіть вимога про законопроєкт (без вимоги про його ухвалення) тут є непростою. Уряд буде змушений розробити реформу оподаткування ФОПів. 

І якщо хтось думає, що на цьому вимоги ЄС закінчилися, то дарма.

Навіть у рамках макрофінансової допомоги на 2027 рік лишається майже половина грошей. Тож ближче до кінця поточного року на Україну чекають новий меморандум і нові вимоги, які будуть чітко прив'язані до європейського фінансування.

І це будуть виключно фінансові бюджетні умови. Без реформ на кшталт боротьби з корупцією.

Зокрема, у питанні оподаткування ФОПів ЄС точно перейде від вимоги "подати законопроєкт" до вимоги його ухвалити.

Може виникнути питання: а що як Рада або уряд не виконає якийсь із пунктів? 

В Єврокомісії, схоже, всерйоз готуються до такого розвитку подій і не хочуть, щоб українські гроші "згоріли". У цьому разі ЄС буде готовий продовжувати терміни виконання для Києва. Тому передбачено, що транші за спізніле виконання вимог можна буде отримати аж до кінця 2028 року (хоча дії у рамках меморандуму розплановані лише на 2026 рік).

Про корупцію не забули

Варто зауважити, що без згадки про боротьбу з корупцією не обійшлося. 

У меморандумі, який ратифікувала ВР, над усіма вимогами усіх траншів додали загальну умову. Про перерахування грошей Україні може йтися лише у разі "відсутності фактів скасування Україною будь-яких заходів у сфері боротьби з корупцією, вжитих у межах будь-яких інших поточних або попередніх інструментів підтримки, наданих ЄС або Міжнародним валютним фондом".

Це новий підхід до роботи з Україною, і причина його очевидна: події липня 2025 року.

Тодішній удар влади по антикорупційних інституціях суттєво підірвав довіру до України, і вона досі не відновилася. Тому і Брюссель, і окремі столиці прагнуть мати запобіжник, щоб липень-2025 більше не повторився. 

А окрім того, є окремий блок фінансування, зав'язаний на антикорупції.

Ці вимоги висунуть Україні через зовсім інший механізм – Ukraine Facility. 

Тут так само йдеться про обмін реформ на гроші. На кону приблизно 15 млрд євро на два роки (хоча сума теоретично може бути змінена). І якщо за інструментом "макрофіну" ЄС висував виключно економічні, фінансові та податкові вимоги, то в рамках Facility буде йтися про структурні, фундаментальні зміни. 

Основа вимог ЄС за цією програмою – це продовження реформи судочинства, зміцнення верховенства права, шліфування незалежності антикорупційних органів. 

Поза жодним сумнівом, до переліку критеріїв увійде також реформа Державного бюро розслідування (ДБР) – силового органу, який для наших західних партнерів перетворився на такий собі символ ганьби України. Не буде дивним побачити вимоги щодо прокуратури

Є ініціативи додати до списку критерії, що стосуються Бюро економічної безпеки, гарантій його незалежності та сталого фінансування.

Найімовірніше, будуть також пункти у царині дотримання прав людини.

"Список реформ зараз фіналізує Єврокомісія, проєкт буде готовий орієнтовно у перший тиждень червня. Але і це буде не фінал, далі – затвердження Радою ЄС", – пояснює співрозмовник "Європейської правди" у Брюсселі.

Чому склалося так, що рішення про 90 млрд євро вже затвердили, а умови надання частини грошей – ще ні? Річ у тім, що у цьому блоці реформ ЄС не так поспішає, як, приміром, із військовим фінансуванням. Перший транш по оновленому Ukraine Facility очікують надати десь у вересні, тому ухвалення критеріїв у червні видається нормальним варіантом.

І, зрештою, попереду 2027 рік, коли можуть виникнути нові задачі щодо реформ. 

Україна публічно ставить мету виконати цього року вступні умови Євросоюзу (що у Брюсселі вважають нереально амбітною задачею). Утім, для дійсно ефективної європейської інтеграції необхідно вийти на зовсім інший темп реформ. Зараз, на жаль, ситуація є такою, що для просування України до вступу парламенту потрібен стимул – як-от програми фінансування в обмін на реформи.

Зміна цього підходу є необхідною умовою реально успішної європейської інтеграції України.

Автори: Сергій Сидоренко, Тетяна Висоцька,

"Європейська правда",
Київ – Брюссель

Нічого подібного у Польщі ще не було. Були прецеденти, коли через референдуми зупиняли повноваження голів маленьких містечок і навіть невеликих міст – але не керівника одного з найбільших.

За дострокове припинення повноважень мера Кракова проголосували понад 97% учасників референдуму. Втім, в абсолютних цифрах ця подія виглядає набагато менш сенсаційно – явка склала лише 29,99% за необхідного порогу у 26,98%.

По суті, результати виборів визначив протестний електорат. 

Щоправда, референдум щодо розпуску міської ради визнали недійсним через недостатню явку.

Подія швидко вийшла за межі локальної політики. Александр Мішальський є членом партії "Громадянська коаліція" Дональда Туска. Тож його поразка стала ударом по чинному уряду,

особливо якщо дострокові вибори виграє представник опозиції.

А вони мають пройти через три місяці й можуть стати "репетицією" парламентських виборів, що відбудуться за рік.

Чому Краків пішов на референдум?

Формально ініціаторами голосування стала група місцевих активістів, які позиціонували кампанію як громадянську ініціативу без прив’язки до загальнонаціональних партій. 

Більше того, комітет референдуму демонстративно дистанціювався від великої політики, наголошуючи, що йдеться насамперед про якість управління містом.

Обличчям комітету з референдуму став голова ради району Старе Място Ян Гоффман. 

"Ми не хотіли боротися з політичними партіями та втягуватися у загальнонаціональні політичні суперечки – ми хотіли виправити Краків, розпочати шлях оздоровлення. 24 травня ми завершили це не надто вдале мерство", – заявив Гоффман.

Опоненти чинного мера Александра Мішальського закидали йому зростання боргу міста, кумівство, невиконання передвиборчих обіцянок, кадрові призначення за партійним принципом, а також суперечливу транспортну політику. Однією з найбільш конфліктних тем стала Strefa Czystego Transportu – зона чистого транспорту, яку частина мешканців сприйняла як надмірне обмеження для водіїв.

Додаткове невдоволення викликали підвищення цін на паркування та громадський транспорт. У підсумку локальні соціально-побутові проблеми поступово призвели до ширшого протесту проти стилю управління міської влади.

"Краківський Туск"

Попри задекларовану "аполітичність" ініціативи, референдум швидко набув загальнонаціонального політичного значення.

Кампанію підтримали політики "Права і справедливості" ("ПіС"), "Конфедерації", а також середовище Лукаша Гібали – колишнього депутата "Громадянської платформи" та головного суперника Александра Мішальського на виборах мера у 2024 році.

Особливо показовим стало те, що після перемоги ініціатори референдуму звернулися з публічним закликом до прем’єра призначити "нейтрального" комісара, який керуватиме містом до дострокових виборів.

Водночас сам факт успішного референдуму в одному з найбільших польських міст став важливим політичним сигналом, насамперед для "Громадянської коаліції" Дональда Туска.

Хоча великі польські міста традиційно є електоральною базою ліберального табору, саме там дедалі частіше накопичується невдоволення питаннями повсякденного управління.

Особливо чутливими стають теми екологічних обмежень, транспортної політики та вартості життя. Опозиція активно використовує ці питання для критики як місцевої влади, так і уряду загалом.

Для "ПіС" та правоконсервативних середовищ краківський кейс став прикладом того, як локальний протест можна перетворити на елемент ширшої політичної боротьби.

І це стає особливо важливим у контексті підготовки до парламентських виборів 2027 року, коли боротьба за електорат великих міст може мати вирішальне значення.

Лідер "ПіС" Ярослав Качинський вже заявив, що референдум у Кракові – це "лише початок". 

А пов’язані з цією політсилою медіа назвали відкликаного Мішальського "краківським Туском". Натякаючи, що можливі референдуми щодо мерів міст, пов’язаних із "Громадянською коаліцією", мають стати підготовкою до перемоги на парламентських виборах наступного року.

Хто піде шляхом Кракова?

Після офіційного підтвердження результатів референдуму уряд Дональда Туска призначив комісаром Кракова Станіслава Крацика – чинного віцеголову міста та політика, так само пов’язаного з "Громадянською коаліцією". Він керуватиме містом до проведення дострокових виборів мера.

Крацик є досвідченим політиком, адже у минулому був депутатом Сейму, воєводою Малопольського воєводства, а також багаторічним мером Неполомиць. У 2010 році балотувався на посаду мера Кракова від "Громадянської платформи", однак тоді програв у другому турі Яцеку Майхровському.

Польське законодавство передбачає, що дострокові вибори мають відбутися максимум протягом 90 днів після офіційного оголошення результатів референдуму. За оцінками польських медіа, ймовірно, вже наприкінці серпня.

Показово, що політичний ефект краківського референдуму може вийти далеко за межі самого міста. Уже наступного дня після голосування депутат міської ради Жешува (Ряшева) і лідер громадського об’єднання "Разом для Жешува" Яцек Стройни оголосив про намір ініціювати референдум щодо відкликання мера Конрада Фійолека – політика, який у 2021 році став символом тодішнього наступу опозиції на чолі з "Громадянською платформою".

Саме перемога Фійолека на дострокових виборах у Жешуві п’ять років тому стала одним із перших сигналів ослаблення "ПіС" і продемонструвала здатність тодішньої опозиції консолідуватися навколо спільних кандидатів. Тож це місто у польській політиці може сприйматися як своєрідний політичний барометр.

Тепер ситуація ризикує розгорнутися у протилежному напрямку.

Хвиля локальних плебісцитів має всі шанси поширитися на інші великі міста. Особливо якщо партія чинного прем’єра програє дострокові вибори у Кракові.

У такому разі краківський референдум може виявитися не локальною історією, а початком ширшого політичного процесу, завершенням якого мають стати заплановані на осінь наступного року парламентські вибори.

Автор: Станіслав Желіховський, 

кандидат політичних наук, експерт-міжнародник

"Європейська правда" вже публікувала і матеріали з критикою німецького підходу та поясненням того, як він має змінитися, і аргументи на користь цієї ідеї з Брюсселя про переваги для України від участі в інституціях ЄС навіть без прав на голосування.

Утім, важливо було почути пояснення офіційної Німеччини.

Тому ми з радістю прийняли запрошення про зустріч з цього приводу від посла Німеччини у Києві Гайко Томса.

Це інтерв’ю точно заслуговує на увагу. У ньому посол пояснює мотиви Мерца, визнає, що в окремих елементах варто внести корективи (як-от щодо назви формату), а інші були хибно сприйняті Києвом. Берлін і надалі вважає, що ідея варта розгляду та запевняє, що це – "найкраща пропозиція, яка буде обговорюватися найближчим часом стосовно України".

Також привертає увагу те, що у Берліні бачать позитив навіть у доволі критичних коментарях Зеленського щодо німецької ідеї.

Про все це читайте в інтерв’ю посла "Європейській правді".

"Я розумію бажання Зеленського якнайшвидше стати членом ЄС"

– Гадаю, ви чули, що пропозиція Мерца не отримала однозначно позитивної реакції в Україні, чи не так?

– Так, були різні реакції, але критика листа часом не ґрунтувалася на тих намірах, які закладав у ньому канцлер Мерц. Його лист – це пропозиція, спеціально розроблена для України, держави у стані війни, яка потребує підтримки від Німеччини, яка отримує нашу підтримку і яка буде продовжувати отримувати нашу підтримку.

І одним зі способів вираження нашої підтримки є прокладання шляху для України до Європейського Союзу.

Для німецького уряду метою є вступ України до Європейського Союзу, і ми хочемо, щоб Україна опинилася в ЄС якомога швидше.

Тож пропозиція канцлера і німецького уряду має на меті прискорити цей процес, а також надати Україні додаткові можливості бути представленою в Брюсселі ще до вступу.

Ця можливість буде суто в України, ми не збираємося пропонувати це іншим країнам-кандидатам. Ми хочемо, щоб це відображало унікальність України як держави, що перебуває у стані війни і, поза тим, показує значний прогрес реформ.

Ви є одним з лідерів серед країн-кандидатів. Це не означає, що вам нема куди покращувати темпи реформ, але і зараз ми бачимо досить добрий прогрес.

– Президент України Володимир Зеленський зустрів лист Мерца скептично. У його поясненнях йдеться, що Україна "заслуговує на 100% членство", натомість пропозицію Берліна він розглядає як "напівчленство".

– Дуже важливо сприймати факти неупереджено. А фактом є те, що у листі Мерца дуже чітко сказано:

нашою метою є повноправне членство України в Євросоюзі.

Водночас я готовий підписатися під кожним словом президента Зеленського у його листі. Там немає нічого, з чим би я не погодився.

Єдине що, я вважаю дуже важливим, щоб усі зрозуміли: у вступі до ЄС немає і не може бути "членства зі знижкою". А вступний процес з усіма кроками, які необхідно здійснити, потрібен у першу чергу самій Україні та українському народові.

Та повернуся до листа Зеленського. Я не вважаю, що він там сперечається із тим, що запропонував Мерц. Навпаки, я вважаю, що він висловлюється на підтримку багатьох елементів пропозиції Мерца, просто робить це по-своєму.

Та головне те, що у нас – спільна мета. Німеччина хоче, щоб Україна стала повноправним членом Європейського Союзу, і крапка. Але і ви хочете точно того ж!

– Це звучить досить несподівано. В Україні лист Зеленського сприйняли інакше, та й я також не побачив у ньому підтримки Мерца.

– А я її бачу.

Хоча я розумію також бажання Зеленського якнайшвидше стати членом Європейського Союзу і розумію, що ви хочете визначити дату такого вступу.

Це – єдиний елемент, щодо якого нам з Україною доведеться пошукати спільний ґрунт. Київ має зрозуміти: навіть якщо для вас визначать якусь дату – її не буде достатньо для вступу до ЄС. Перш за все вам треба буде зробити реформи. Тому – все в руках самої України. Ви вступите до ЄС лише тоді, коли Україна виконає своє "домашнє завдання".

– Хтось ще в Україні, крім президента, ділився з вами враженнями про лист Мерца?

– Звичайно. Ми спілкуємося з багатьма співрозмовниками, в тому числі з тими, хто відповідає за вступний процес. Якраз вони дуже добре розуміють суть німецької пропозиції.

"Якщо Молдова припинить реформи – це не має зупиняти вступ України в ЄС"

– Я вважаю, що деякі елементи пропозиції Мерца мають бути змінені. До прикладу – назва "асоційоване членство", яка викликала широку критику в Україні.

– Так, але я вважаю, що це частково пов'язано з нерозумінням суті пропозиції. Тому що це не другосортне членство. Це не проміжний статус, який потім стане постійним.

Натомість це – додаткова пропозиція, розроблена для України на шляху до її повноправного членства в ЄС.

– Є думка, що ідея про "асоційоване членство" була комунікаційно хибною. Україна понад 10 років має Угоду про асоціацію з ЄС, тож асоціація сприймається як те, що в нас вже є.

– Так, я теж це розумію.

Але ми не прив'язані до цієї назви. Якщо хтось запропонує кращу назву – ми тільки за.

– Ще є побоювання, що ми можемо застрягнути в статусі "напівчлена".

– Послухайте, є лише два можливих шляхи.

Перший шлях стандартний: Україна проводить необхідні реформи і приєднується до Європейського Союзу і всіх структур ЄС після того, як будуть виконані всі критерії.

І другий шлях: Україна проводить необхідні реформи і також у певний момент стає повноправним членом Європейського Союзу, але водночас ви отримуєте деякі додаткові переваги, ознаки членства, не чекаючи на вступ. Вже зараз! Причому цієї можливості не буде у жодної іншої країни-кандидатки!

Під час інтерв'ю в офісі посла (тут і далі – фото посольства)

Завдяки цьому другому шляху ви будете представлені в колегії єврокомісарів, матимете депутатів у Європейському парламенті, у вас буде право участі в Європейській раді, і навіть свій суддя-спостерігач у Європейському суді, а також поступово зможете користуватися перевагами застосування acquis communautaire.

Словом, ми пропонуємо Україні повне членство в ЄС, як того хоче Зеленський, а плюс до того – ще дещо "у довісок".

Пропозиція Мерца також відображає, що Україна у ЄС – це не лише ваш, але й наш інтерес. Для цього ми вже зараз наближаємо вас до себе, наскільки це можливо.

– Ви зазначили, що це унікальна пропозиція для України, якої не буде в інших кандидатів. Але це означає руйнування нашої "вступної пари" з Молдовою. Мовою ЄС – "декаплінг". В Україні декаплінг сприймають як загрозу. За часів угорського вето нас штовхали до декаплінгу, щоб не стримувати Молдову. Чи не повториться це?

– Ваше об’єднання з Молдовою дійсно мало причини, і не секрет, що саме було підґрунтям для цього.

Але зрештою і для Молдови, і для України найбільше значення матимуть реформи. Якщо Молдова раптом припинить здійснювати реформи – це не повинно зупиняти Україну.

І те саме правило має діяти у зворотний бік.

– Президент Зеленський у своєму листі чітко каже, що Україна має залишатися у спільному вступному процесі з Молдовою. То Німеччина наполягає на протилежному?

– Я вважаю, що це не варте суперечки, бо це відвертає увагу від головного. Врешті-решт ваше членство не залежатиме від того, що робить чи не робить інша країна, як-от Молдова. Це буде залежати від того, що ви робитимете з точки зору впровадження реформ.

У разі, якщо Молдова припинить реформи – це не повинно зашкодити вам. І у зворотному напрямку це також має працювати.

"Це найкраща пропозиція щодо України, яка буде на столі переговорів"

– У листі канцлера Мерца є згадка, що кластери вступних переговорів мають бути відкриті негайно.

– Це наш чіткий намір. Це наш політичний курс: ми хочемо, щоб кластери були відкриті якомога швидше, і ми хочемо відкриття усіх кластерів.

– Але розуміння цього "якомога швидше" у країн-членів ЄС є відмінним.

– Так, безумовно.

Але відкриття принаймні одного першого кластера – це напевно питання тижнів, якщо не днів. Це те, на чому ми наполягаємо в ЄС. Ви знаєте, що в червні буде саміт ЄС, а це, як правило, той момент, коли ухвалюють важливі рішення.

– Йдеться тільки про перший кластер?

– Таким є моє реалістичне очікування зараз.

Що стосується решти кластерів, то я вважаю, що тут ми також скоро побачимо зрушення. Але знову ж таки, насправді важливими є не формальні кроки. Важливими є змістовні зміни: Україна має виконати своє "домашнє завдання" щодо реформ.

Євросоюз зі свого боку також має над чим попрацювати.

Як ви справедливо зазначили, в минулому було блокування України, і для нас ця історія також була розчаруванням. Але я вважаю, що стосовно своєї "домашньої роботи" ми маємо значний прогрес. Зараз тривають дуже змістовні переговори Німеччини з деякими країнами-членами ЄС, і результатом має стати прогрес у відносинах з Україною вже у найближчому майбутньому.

– Як ви очікуєте, коли може запрацювати схема доступу до інституцій ЄС, запропонована канцлером Мерцом?

– Відразу, щойно її погодять всі країни-члени.

Я не думаю, що тут є прив’язка до якихось інших подій на кшталт відкриття кластерів. Як тільки рішення про це буде схвалене і отримає 27 голосів усіх держав на саміті ЄС чи у якомусь іншому форматі – воно може бути негайно імплементоване.

Тут я хочу дуже чітко зазначити: пропозиція, яку Німеччина зробила Україні – це найбільш конкретна пропозиція з приводу формату інтеграції, яка коли-небудь була на столі переговорів у ЄС. І це, напевно, найкраща пропозиція, яка буде обговорюватися найближчим часом стосовно України.

– Найкраща? А литовська ідея дати Україні статус "держави, що вступає до ЄС" хіба не краща?

– Я кажу про найкращу реалістичну пропозицію з наявних.

І дозвольте наголосити: її схвалення з боку ЄС – це не даність, це точно не щось очевидне. Не є наперед визначеним, що всі держави Євросоюзу точно погодяться на цю німецьку пропозицію. Ні, над її схваленням нам, Німеччині та Україні, ще треба спільно попрацювати.

Німеччина відчуває за собою зобов'язання робити це. Зрештою, це ж наша ініціатива, тому ми зробимо все можливе, будемо боротися за неї в європейських інституціях.

Але для успіху нам потрібна підтримка України.

Бо, звичайно ж, буде важко переконати інших членів ЄС відкрити цю дорогу, якщо Україна не буде прагнути нею йти.

– Поговоримо про реформи. Серед масиву необхідних реформ є найважливіші. Можливо, є ті, що здатні розблокувати членство ще до того, як ми виконаємо повний список і будемо "майже готові", чи не так?

– Так, згоден. Це буде дуже залежати від динаміки реформ. І ми вже мали такий досвід з іншими країнами, що вступали до ЄС.

Але попри це, "вступу з дисконтом" також не буде – бо в кінцевому підсумку ми все одно будемо вимагати від України не менше, ніж від інших. Це теж треба розуміти.

Тому так важливо, щоб темп реформ не був втрачений. Україна протягом багатьох років була зразковим кандидатом, і зараз надзвичайно важливо, щоб ми не зупинялися на досягнутому і не сповільнювалися.

Україна потребує подальших реформ, і це в інтересах вашої країни та українського народу. Українці вимагають більшої прозорості, більших зусиль у боротьбі з корупцією, більше кроків для зміцнення верховенства права у вашій країні тощо.

Тож є багато речей, які Україна може і повинна зробити.

Під час інтерв'ю в офісі посла 

"IRIS-T так само важливі, як Patriot, хоч про них менше говорять"

– Росія погрожує Україні новими ракетними атаками на Київ. І я радий, що ми з вами  зараз у посольстві, і ваші колеги-дипломати також тут, нікуди не поїхали.

– Можемо зустрітися наступного тижня, і ми теж будемо тут.

У нас немає жодних причин змінювати дипломатичну присутність Німеччини тут, у Києві.

– Поза тим, Україна потребує додаткової підтримки для захисту неба. Хоча Німеччина вже – номер один серед союзників з точки зору допомоги засобами ППО. Скільки систем Patriot ви вже надали?

– Ми навмисно не розголошуємо цю цифру, але ви маєте рацію, що коли йдеться про протиповітряну оборону – Німеччина є партнером України номер один.

Та й не лише щодо цього. Насправді ми на першому місці майже в усіх інших аспектах. Це стосується і військової підтримки, і підтримки цивільного сектора, і енергетичного сектора, підтримки регіонів, адміністративної реформи, допомоги Україні в процесі вступу до ЄС тощо – яку б сферу ви не назвали, навіть підтримку шкіл і прифронтових територій. І я вже не кажу про підтримку українських біженців у Німеччині.

Тому, дійсно, справедливо сказати, що ми на першому місці у підтримці України.

Що стосується протиповітряної оборони, ми дійсно вже надали ЗСУ кілька систем Patriot. Крім того, ми допомагаємо через механізм PURL (винайдений для закупівлі військового обладнання в США, в тому числі ракет-перехоплювачів для Patriot. – ЄП), де ми, знову ж таки, надаємо вам найбільшу підтримку. Це дозволяє закуповувати для України ракети PAC-3, які є найефективнішими у захисті від російських балістичних ракет.

А зараз ми підписали угоду про надання додаткових ракет PAC-2, причому їхня кількість обчислюється сотнями.

Але крім того, я хотів би згадати німецькі системи IRIS-T, які так само важливі, як і Patriot, хоч про них і менше говорять. Це найефективніший засіб протиповітряної оборони, який має Україна проти крилатих ракет.

Як ви пам'ятаєте, минулої зими в Україні вдалося зберегти необхідний мінімум енергетичної інфраструктури. Тоді ваша система ППО змогла це зробити значною мірою завдяки системам IRIS-T, які Німеччина поставила до України.

Ми всі знаємо, що ситуація взимку була надзвичайно складною, наше посольство також стикалося з цими відключеннями, бо ми перебували тут, у Києві. І я можу запевнити: якби Україна не мала цих систем IRIS-T, ситуація була б ще гіршою. IRIS-T виявилися дуже ефективними, дуже часто давали результат у 100% ураження російських крилатих ракет.

Але знову ж таки, ми не розголошуємо кількість поставлених систем, і робимо це навмисно. Можу лише сказати, що ми поставили кілька сотень ракет-перехоплювачів IRIS-T, і ця цифра продовжує зростати.

– Іноді я чую запитання від читачів: навіщо Німеччині так підтримувати Україну?

– Чесно кажучи, це питання для мене є сюрпризом. Частіше я чую протилежне. Але, звичайно, я маю відповідь.

Очевидно, що жодна країна, яка зазнає нападу з боку злочинного режиму, подібного до того, який зараз керує у Москві, не змогла би протистояти цьому нападу самотужки.

Агресії з боку держави, яка так грубо порушує міжнародне право і має у розпорядженні такі військові засоби, можна опиратися лише за допомогою друзів. А ми вважаємо Україну не тільки партнером, але й другом. І ми будемо продовжувати вас підтримувати.

Якось наш канцлер сказав: хоча просто зараз Німеччина не перебуває у стані війни, але ми точно не живемо у мирі. І Німеччина справді чітко це усвідомлює.

Інтерв’ю взяв Сергій Сидоренко,

редактор "Європейської правди"

Зокрема, у фільмі "Весна" – про заборонені похорони в окупованій Україні. 

Вона була присутньою і у фільмі "Мінотавр" російського режисера Андрея Звягінцева, який отримав Гран-прі, де війна постає крізь призму морального колапсу російського суспільства, що відправляє чоловіків на фронт. 

Більш опосередковано Україна була присутньою у стрічках про колишні європейські війни.

Фільм "Боягуз", дія якого відбувається в окопах Першої світової війни, розповідає про двох солдатів, що загрузли в багнюці та страху конфлікту, який мав би давно залишитися в минулому. Якщо дивитися цю стрічку в 2026 році, то образи застряглих в окопах чоловіків неминуче нагадують про умови, в яких досі перебувають деякі українські підрозділи на передовій. 

Навіть "Чорна куля", відзначена нагородою за найкращу режисуру разом із "Батьківщиною" Павела Павліковського, доповнила програму, позначену історією, насильством і поверненням політичного кіно.

Найяскравіше Україна була присутньою в Каннах на сцені Гранд-театру Люм'єр. Там режисер Звягінцев, який нині живе в еміграції, закликав Владіміра Путіна припинити "м’ясорубку".

Війна все ще мала ім’я, обличчя й моральний вимір. Публіка почула, як російський дисидент звернувся до людини, відповідальної за вторгнення. Французькі медіа висвітлювали цю промову. 

Тож на набережній Круазет про Україну не забули. Але Канни – це лише частина сприйняття України у Франції. 

Цьогорічний фестиваль засвідчив, що вона залишається присутньою в культурній свідомості, але не показує сприйняття України та війни в ній французьким суспільством у політичному плані.

Французький парадокс

Через чотири роки після початку повномасштабного російського вторгнення французьку думку щодо України стало читати важче, ніж у 2022 році. 

Вона не стала проросійською чи байдужою. Але вже не має колишнього відчуття надзвичайності.

Проведене в лютому 2026 року опитування Ifop демонструє новий баланс. Більшість французів підтримують значне збільшення оборонного бюджету – та лише 47% схвалюють постачання європейськими країнами озброєнь Україні. 

Наприклад, у березні 2022 року таких було 65%.

У цьому і полягає французький парадокс. 

Країна дедалі більше погоджується з тим, що Європа увійшла в небезпечнішу епоху. Але її суспільство дедалі більше розходиться в поглядах на те, наскільки далеко Франція та Європа мають заходити заради України.

До 2022 року Україна для багатьох французів була далекою. Після подій у Криму у 2014 році Франція надавала лише обмежену фінансову допомогу Україні. А підтримка її вступу в ЄС була ще слабшою – "за" висловлювалися навіть менше третини французів. 

Для багатьох французьких виборців події в Україні виглядали складною кризою на східному краю Європи, а не питанням французької безпеки.

Повномасштабне вторгнення змінило картину.

У 2022 році Україна увійшла у французьку суспільну свідомість по-новому. 

Війна більше не виглядала незрозумілою геополітичною суперечкою. Це було брутальне вторгнення на території Європи, за яким спостерігали в реальному часі. 

Реакція була не лише дипломатичною, а й людською. У травні 2022 року 84% французів підтримали прийняття українців, які тікали від війни. Для порівняння: у 2015 році за прийом мігрантів, які перетинали Середземне море, виступали лише 46%.

Питання зброї розділяє суспільство

Той перший імпульс не зник. Але він змінився.

Гуманітарна підтримка залишається найпростішою. Потребу в наданні Україні фінансової допомоги все ще легше аргументувати, ніж надання зброї. Вступ України до ЄС відкриває складнішу дискусію. А найскладнішим залишається пряме військове залучення Франції.

Найяскравіше зміни в громадській думці простежуються саме в питаннях постачання зброї Україні. 

У перші тижні після вторгнення це виглядало як екстрена реакція на очевидну агресію. Чотири роки по тому питання постачання зброї розділило суспільство. Схвалення опустилося нижче за 50% – несхвалення зросло майже вдвічі. 

Французи не стали симпатизувати Москві. 

Вони критичніше ставляться до засобів підтримки Києва.

Ця нерішучість не означає, що Франція ігнорує російську загрозу. Це означає, що сприйняття загрози більше не є вирішальним фактором політичних дискусій. Багато французьких виборців погоджуються з тим, що Європа має стати сильнішою. Але менше людей погоджуються з тим, що Франція має безпосередньо наражатися на ризики в Україні.

Те саме опитування 2026 року чітко показує ці вагання. 

40% французьких респондентів схвалили б відправку французьких солдатів в Україну в разі припинення вогню в межах гарантій безпеки українцям. 43% були б проти. 

Французи хочуть гарантій для України та сильнішу Європу – але не залишену наодинці з Росією.

Саме тому питання Сполучених Штатів залишається таким важливим. 

Більшість французьких респондентів хотіли би, щоб гарантії безпеки Україні разом із європейцями надавали інші країни, включно зі США. Мало хто бажає, щоб Європа несла цей тягар самостійно.

Зробити Україну видимою

Повернути далеку війну в Україні у сферу людського досвіду – це те, що все ще можуть зробити Канни. Адже фестиваль – місце образів, емоцій та морального визнання.

Він може знову зробити Україну видимою. 

Нагадати французькому глядачеві, що окупація – це не абстракція. 

Фільм "Весна" робить це з особливою силою. У ньому російський окупант забороняє ховати мирних жителів, які чинили опір. Священник і його парафіяни намагаються зробити це всупереч наказам окупанта. Цей образ був разючим, простим і жорстоким: навіть жалоба стає формою спротиву.

Фільм "Мінотавр" інакше підходить до війни. Він не ставить страждання українців у центр – але дивиться зсередини на Росію. Фільм показує розпад російського буржуазного світу, тоді як "спеціальна військова операція" затягує чоловіків у машину війни.

Промова Звягінцева надала прямий політичний голос фільму, побудованому на демонстрації морального занепаду.

Фільм і промова роблять дещо важливе для французької дискусії. Вони розбивають плутанину між Росією та росіянами. Вони показують, що російський митець може виступати проти війни, не вдаючи, ніби ця війна безлика чи безвідповідальна.

Звягінцев не просив "обидві сторони" зупинитися – він звертався до Путіна.

Ця відмінність має вирішальне значення у Франції, де традиція діалогу з Москвою пережила багато змін влади. 

У французькій політичній уяві розмова з противником не завжди вважається слабкістю. П'ята республіка часто ставилася до діалогу як до способу збереження впливу навіть за відсутності довіри. 

З Києва діалог із Путіним може виглядати як двозначність. З Парижа він часто виглядає як спосіб контролювати ризики.

Що означає Україна в ЄС для французів 

Така ж обачність має місце і щодо вступу України в ЄС.

Для України вступ – це питання справедливості, виживання та безпеки. Для багатьох французьких виборців це також питання грошей, сільського господарства, інституцій та майбутньої форми Союзу.

Можливий вступ України не був би звичайним розширенням.

Він надав би розширенню ЄС нової геополітичної ваги й водночас змусив би Союз переосмислити свій бюджет, інституції та ключові політики. Все це не послаблює питання приєднання України до ЄС. Це змінює спосіб, у який воно має відбутися.

Французька громадськість може підтримувати Україну й водночас непокоїтися про те, яким стане більший Союз.

Важливо сказати, що Україна належить до Європи. Але так само необхідні пояснення, як Європа пристосується до вступу України.

На кіноекрані Україна все ще постає як моральний фактор. У соцопитуваннях дедалі більше – як політичний вибір.

У 2022 році для того, щоб зворушити людей, вистачало образів: танки, що перетинають кордон, сім'ї, що тікають, міста, що піддаються обстрілам, країна, що відмовляється зникати. 

У 2026 році ці образи все ще мають значення – але вже не мають вирішального впливу на дискусію. 

Французька громадськість тепер запитує, що означає підтримка на практиці, як довго вона триватиме, які ризики несе та яке місце Україна посяде в архітектурі європейської безпеки.

Тому для України ситуація складніша, ніж у 2022 році. 

Для Франції вона не припинила мати значення. Але самої симпатії вже недостатньо, щоб бути в центрі дискусій. Війну тепер також розглядають крізь призму ризиків, витрат і європейської безпеки.

Це не робить Україну тягарем. Це просто показує, наскільки війна змінила Європу. 

Канни все ще можуть змусити людей прислухатися, що і продемонстрував виступ Звягінцева. Але за межами фестивальної зали залишається складніше питання: чи готова Франція сприймати Україну не як далеку трагедію, а як війну, яка стосується і її власного майбутнього в Європі.

Авторка: Шарлотт Гійу-Клер,

журналістка (Франція)

"Європейська правда" вже публікувала пояснення, як має змінитися новий формат, щоби зняти застереження, які лунають в Україні.

Тепер ми надаємо слово європейському експерту та відставному, але впливовому посадовцю, який виступає на захист ініціативи Мерца, хоча і визнає, що окремі її елементи, напевно, потребують зміни. 

Це Клаус Велле, колишній генеральний секретар Європейського парламенту, що пропрацював на цій посаді майже 14 років до кінця 2022-го – більше ніж будь-хто в історії ЄС. Нині він очолює академічну раду Мартенс-центру та є радником кількох чинних топпосадовців. Також важливо, що Велле є німцем та походить із ХДС – партії Мерца та, відповідно, керівної партії Німеччини. Він залучений до українських питань і багато разів їздив до Києва у часи повномасштабної війни; ми зустрілися в офісі "ЄвроПравди" під час його чергового візиту. 

Клаус Велле, зокрема, утримується від вживання терміну "асоційоване членство", що викликало опір в Україні. Але щодо багатьох інших елементів німецької пропозиції він наполягає, що та є вигідною Україні.

Далі – пряма мова європейського посадовця.

Про головні елементи пропозиції Мерца

Фрідріх Мерц як федеральний канцлер Німеччини дуже зацікавлений якомога більше наблизити Україну до Євросоюзу.

Я працюю у брюссельській "тусовці" вже понад 30 років, і дуже зблизька спостерігав за вступом до ЄС Польщі та інших країн, які приєдналися за ці десятиріччя. Можу з певністю сказати: Мерц запропонував реальні покращення порівняно з минулими розширеннями. Україні запропоновані більші переваги на більш ранньому етапі, ніж мали інші кандидати.

По-перше, Мерц пропонує негайно відкрити всі розділи вступних переговорів – і це саме те, чого хоче Україна.

По-друге, українці будуть присутні на засіданнях Європейської ради, Ради міністрів ЄС, Єврокомісії та Європейського парламенту. Я вірю, що вам це допоможе навіть попри те, що це буде присутність без права голосу – і готовий пояснити, як саме.

По-третє, Мерц пропонує поетапно застосовувати acquis communautaire (право ЄС) щодо України відповідно до прогресу у ваших переговорах про вступ, а це є поступовим приєднанням до Європейського Союзу.

По-четверте, деякі бюджетні програми під безпосереднім управлінням Комісії поступово ставатимуть доступними для України. Так, можна критикувати те, що це не буде поширюватися на сільськогосподарські дотації чи фонд згуртованості ЄС, але програми під управлінням Комісії – це близько 20% бюджету ЄС, і це також чимало.

П’яте – це повне залучення України до зовнішньої та безпекової політики ЄС, включаючи застосування статті 42.7 – свого роду європейського аналога статті 5 НАТО. Стаття 42.7 дозволяє активувати багато програм Євросоюзу, наприклад щодо "військової мобільності", що пришвидшує постачання військового спорядження між країнами. До того ж ми в ЄС зараз обговорюємо, як операціоналізувати статтю 42.7, тож ще будуть новини.

І шосте – це так званий "snap-back" механізм, що дозволить ЄС зробити кроки назад у разі "відкату" реформ в Україні.

Про відсутність права голосу

ЄС вже має практику, коли держави-кандидати отримують статус спостерігача в інституціях ЄС, але досі це було лише після підписання Договору про вступ до ЄС – тобто на період, коли тривала його ратифікація. На цьому етапі країна, яка ось-ось мала стати членом ЄС, також не мала права голосу.

Україні пропонують перейти на цей етап набагато раніше. Впевнений, що більшість країн-кандидатів у минулому були б раді отримати таку пропозицію, яку зробили Україні.

Але "не голосувати" – не означає "не мати впливу".

Участь у зустрічах органів ЄС означає, що ви щодня маєте можливість включати інтереси своєї країни у порядок денний. Ви берете участь у дебатах, відвідуєте комітети і маєте повне право говорити: "щодо питання, яке обговорюєте, є ось такий і такий момент, важливий з точки зору України".

Я 14 років був генсеком Європейського парламенту і можу запевнити: тут вплив отримують ті, хто має вагомі аргументи та хто є переконливим у їх доведенні.

Під час голосування у ЄП один голос майже ніколи не є вирішальним.

Водночас на дебатах один сильний голос може мати величезне значення.

І це буде, якщо ви відправите до Європейського парламенту провідних політиків.

Також я підкреслю, що статус спостерігача вимагає наявності в Європейському парламенті депутатів і від уряду, і від опозиції – адже ми хочемо чути розмаїття голосів з країни. Саме так можна побачити, яким є реальний інтерес України.

Єврокомісар від України, хоч і не матиме сфери відповідальності – теж матиме значення, і ми очікуємо, що Київ надішле когось сильного, з урядовим досвідом – адже ви зацікавлені, щоби вашого представника сприймали на рівних у колегії. Цей комісар матиме свою команду, свій "кабінет", який братиме участь у засіданнях ЄК.

Зрозуміло, що Україна прагне отримати і право голосу. Але включення до інституцій ЄС із правом голосування – юридично неможливе, доки ви не є членом ЄС.

Європарламент (або Комісія, або Рада. – ЄП) самостійно вирішує питання своєї роботи та може запрошувати будь-кого до своїх органів, але право голосу визначене у Договорі про ЄС, і його не можна так просто змінити.

Немає реформ – немає остаточного членства

"Snap-back" механізм проти відкату реформ є важливим елементом. Якщо Київ не втілить необхідні умови – наприклад, у сфері боротьби з корупцією, – то преференції, надані Україні, можуть бути скорочені.

Бо тут постає питання: ви абсолютно прагнете членства в ЄС чи це бажання є відносним?

Поясню, що я маю на увазі.

Якщо ви хочете цього абсолютно, безумовно – то вам доведеться вирішувати дуже болючі питання на шляху до вступу. І для цього вам доведеться йти на дуже болючі заходи, навіть якщо ці реформи створять проблеми для уряду та суперечитимуть інтересам партії. Доведеться робити дійсно важкі та болючі речі – але вони абсолютно необхідні для членства.

Я працював із президентом Європарламенту Єжи Бузеком, колишнім прем’єр-міністром Польщі у 1997–2001 роках. Найважливіші реформи на шляху до ЄС Польща провела саме за уряду Бузека та його заступника Бальцеровича. Це були дуже болючі реформи – наприклад, системи соціального забезпечення.

Партійний союз, який делегував його до уряду (Виборча акція "Солідарність", AWS), на виборах 1997 року отримав абсолютну більшість у Сеймі Польщі. Але до наступних виборів у 2001 році ця сила стала настільки непопулярною в Польщі, що взагалі не змогла потрапити до парламенту, бо реформи, які вони провели, були настільки жорсткими, що люди більше не хотіли бачити їх у політиці (у 2001 році, після цієї поразки, AWS була розпущена. – ЄП).

Сьогодні у Польщі є розуміння, що саме той час був вирішальним для її нинішнього добробуту, і експрем’єра Бузека дуже поважають за те, що він зробив. Але це усвідомлення прийшло пізніше.

Його політика – це те, про що я кажу, питаючи: "чи ви хочете бути в ЄС абсолютно?"

Шлях до членства не є ані легким, ані рівним. Ти маєш йти проти багатьох зацікавлених груп. І якщо ти маєш абсолютну волю – то отримуєш бажаний результат.

Саме це ми зараз бачимо зараз в Чорногорії: у них є абсолютна воля, вони завжди випереджають графік реформ, і саме тому вони там, де є зараз (Чорногорія є єдиним кандидатом, що почала підготовку тексту вступного договору).

Щодо України – я однозначно бачу, що український народ хоче бути в ЄС "абсолютно". Але чи хоче влада? Бо якщо влада не готова йти на жертви і вчиняти ті дії, які можуть призвести до втрати підтримки, – тоді вам буде важко досягти того, чого так сильно хоче народ.

Пропозиція Мерца не є остаточною, Україна має право голосу

Лист Фрідріха Мерца не є готовим рішенням, він навіть не є формальною законодавчою пропозицією. Це заклик до дискусії, і саме ця дискусія зараз відбувається. 

Це – внесок у цю дискусію найбільшої економіки ЄС. Держави, яка відчуває себе дуже близькою до України. Берлін шукає конструктивну відповідь на занепокоєння України щодо занадто тривалого процесу вступу.

Тепер, на саміті у червні, лідери ЄС мають обговорити це питання.

Я впевнений, що тут лідери дуже уважно вислухають думку України щодо такої пропозиції, і ця думка буде врахована. Наприклад, цілком справедливо буде, якщо ви скажете, що Україну та Молдову не слід розділяти. І я не думаю, що це викличе опір.

Навпаки, нинішня пропозиція скоріше є викликом для Кишинева, оскільки їм потрібно, щоб переваги, запропоновані Україні, були доступні й для Молдови. 

Так само я дуже добре уявляю якусь країну Західних Балкан, яка скаже: "Послухайте, ми теж хочемо таку схему". 

Чи всі в Європейській раді підтримають цю пропозицію – я не знаю. Але важливо, що Мерц є ініціатором цього, і я вважаю, що він заслуговує на визнання його зусиль, а не лише на критику, оскільки він обстоює надання Україні особливих прав.

Мерц хоче просувати це, оскільки вважає себе близьким другом України.

Звісно, якщо Україна скаже: "Ми цього не хочемо", – то ЄС не буд нав’язувати це Україні. Це – пропозиція, а не примус.

Понад те, на засіданні Європейської ради в червні напевно знайдуться ті, хто буде більш скептичним, хто запитає: "Навіщо нам давати це Україні, краще йти звичайним шляхом".

Навіть у тих ідей (наприклад, відкриття всіх кластерів для України), які раніше вже підтримували 26 країн – тобто всі, крім Угорщини, – зараз немає гарантії підтримки. Може виявитися, що деякі країни легко голосували за Україну, бо знали, що Угорщина все одно це заблокує. 

Тепер ви можете зіткнутися з реальністю, що деякі країни не проти трохи відкласти проукраїнські ініціативи.

І саме тому я кажу, що німецький канцлер заслуговує на повагу за ініціативу, яку він висунув, навіть знаючи, що вона може не мати підтримки окремих держав ЄС. І я вважаю, що Мерца не слід бити з обох боків – як з боку цих скептично налаштованих до України держав, так і з боку самої України.

Та я повторюся: Україна має право голосу щодо цієї ініціативи. 

Є елементи, щодо яких ви можете мати підстави для заперечень.

І дозвольте поділитися з вами історією з моїх перших років роботи в європейській політиці.

Це було 30 років тому, коли ЄС готувався змінити свої основи і проводив переговори щодо Амстердамського договору. У той час я працював на канцлера Гельмута Коля. Між представниками держав-членів (на той час ЄС складався з 15 держав) точилися жорсткі дебати, але ми зуміли знайти консенсус до саміту і представили нашим лідерам проєкт договору, під яким були готові підписатися усі держави-члени.

Але Гельмут Коль був дуже розлючений тим, що ми це зробили. 

Бо він хотів провести дебати на рівні лідерів. Він хотів почути, що скаже кожен інший лідер, щоб відчути, у чому полягає відмінність позиції столиць. Це і є політика. І саме тому іноді лідери висувають пропозицію, яка не є остаточною, – щоб відчути настрій і знайти ідею, яка матиме успіх.

Спілкувався Сергій Сидоренко, 

редактор "Європейської правди"

Якнайкраще ілюструють це три події, що фактично збіглися в часі.

Перша – лист німецького канцлера Фрідріха Мерца з пропозиціями інтеграції України в структури ЄС ще до повноцінного членства. Він викликав неоднозначну реакцію в Києві – як з боку влади, так і від експертного середовища. Переважно критичну, часом насторожену. 

Підстави для такої реакції є. 

Зокрема, згідно з планом Мерца, Україна ще до набуття членства братиме участь у самітах ЄС та засіданнях Ради, отримає портфель в Єврокомісії, крісла депутатів у Європарламенті та суддю в Суді ЄС. Але все це формально, без права голосу. 

І згідно з задумом, це та інше було б "асоційованим членством" – що при чинній з вересня 2017 року Угоді про асоціацію з ЄС справді для багатьох виглядає щонайменше тупцюванням на місці.

На це накладається друга подія, або ж швидше інформація. Менш гучна за лист Мерца, але важлива.

Угорщина, Польща та Словаччина блокують імпорт певних видів української сільгосппродукції. Це є прямим порушенням Угоди про асоціацію між ЄС та Україною – до того ж оновленої торік таким чином, аби захистити аграрні інтереси держав-членів.

При цьому Європейська комісія тривалий час намагається переконати порушників повернутися в правове поле, однак безуспішно.

Тож в Євросоюзі, з одного боку, є пропозиції Мерца і сплеск дискусії про способи інтеграції України до отримання нею повноцінного членства. А з боку іншого, три держави-члени ЄС брутально порушують головний на сьогодні двосторонній інтеграційний документ – Угоду про асоціацію.

Що побіжно посилює скепсис щодо самого терміну "асоційоване членство".

А також ще гостріше постає питання: якщо ЄС не може забезпечити виконання підписаної та ратифікованої всіма державами-членами угоди, то які можуть бути гарантії дотримання не юридичних, а політичних домовленостей щодо довступної присутності України в органах Євросоюзу, як це пропонує Фрідріх Мерц?

Однак ілюстрація проблематичності руху України до ЄС та ролі стейкхолдерів процесу була би неповною без третьої події.

Уряд України викреслив важливі для вступу в ЄС положення з проєкту Антикорупційної стратегії на 2026-30 роки, яку має затвердити парламент. При цьому проігнорувавши як вимоги ЄС, так і власні зобов’язання.

Йдеться про реформу принципів кадрового формування прокуратури, зміцнення незалежності Спеціалізованої антикорупційної прокуратури та запровадження відкритих конкурсів на посади керівників Державного бюро розслідувань та Нацполіції.

Це лише невеличка кількість реформ, які є вступними умовами ЄС. Але їх – сотні чи скоріше навіть тисячі, залежно від того, яку процедуру та етапність вступу зрештою схвалять держави Євросоюзу.

Зрозуміло, що відмова виконувати вимоги ЄС унеможливлює вступ в принципі. 

Це щодо наслідків рішень уряду – а за духом такі дії мало чим відрізняються від брутального блокування українського агроекспорту Угорщиною, Польщею та Словаччиною, які ігнорують положення Угоди про асоціацію.

Що важливо, у випадку Антикорупційної стратегії йдеться про ту саму домашню законодавчу роботу, без належного виконання якої втрачається сенс руху України до ЄС та приєднання до нього. Бо це вже не про геополітику, як у випадку якогось різновиду довступної інтеграції, а про внутрішній розвиток на благо держави та суспільства. 

Три перелічені події відбулися майже синхронно на дуже вузькому часовому майданчику "площею" десять календарних днів. Однак це показовий зріз усього процесу.

Якщо узагальнити, йдеться про брак політичної волі та далекоглядності у різних гравців. 

Цьому можуть бути різні мотиви чи виправдання – у когось в країні скоро вибори, хтось просто звик до всевладдя і хоче й надалі контролювати силові структури; якісь уряди перебувають під тиском галузевого лобі тощо. 

Але треба усвідомлювати, що фінальним наслідком буде відтермінування членства України в ЄС або ж менша його цінність.

Такий масштаб спільноти за кордоном є не просто демографічною статистикою, а передусім стратегічним активом. Польща роками будувала системну роботу з діаспорою через освіту, культуру, медіа, громадські організації та державне фінансування.

Цей досвід може знадобитися й Україні – зокрема, через масовий виїзд українців після початку повномасштабного російського вторгнення.

Польський досвід демонструє, як підтримка закордонної громади дозволяє отримати мережу присутності, співпраці та впливу. А це саме те, чого зараз потребує Україна.

Хто відповідає за діаспору?

Полонією (саме так називають польську діаспору за кордоном) займається спеціальний департамент у складі Міністерства закордонних справ. Посольства і консульства ведуть реєстр польських організацій у своєму регіоні і звітують до Варшави про стан спільноти. МЗС фінансує консульську роботу з діаспорою, підтримку медіа і публічну дипломатію.

До роботи з Полонією залучені також низка інших міністерств: освіти, культури і національної спадщини, науки і вищої освіти, внутрішніх справ, економіки. Зокрема, Міністерство освіти виділяє окремі кошти на підтримку польськомовних шкіл за кордоном, підготовку вчителів і навчальні матеріали. А Міністерство культури фінансує культурні програми, видання і збереження спадщини.

Іншими залученими до підтримки діаспори організаціями є Інститут національної пам'яті, Національна бібліотека та Музей еміграції в Гдині. 

Координацію між усіма залученими здійснюють МЗС та міжвідомча група у справах Полонії і поляків за кордоном.

Вагомою є роль парламенту. 

Сейм має Комісію у справах зв'язків із поляками за кордоном, яка контролює уряд, заслуховує міністрів і може ініціювати законодавчі зміни.

Але реальним центром парламентської політики у сфері Полонії є Сенат.

Верхня палата польського парламенту ще в 1990-х роках взяла на себе роль патрона Полонії і зберігає її досі.

Сенатська комісія у справах еміграції та зв'язків із поляками за кордоном затверджує пріоритети фінансування, контролює витрачання коштів, заслуховує звіти організацій-отримувачів грантів, контактує напряму з полонійними середовищами.

Але головне – саме Сенат розподіляє найбільший обсяг фінансування на підтримку Полонії. Щороку, через відкритий конкурс Senat-Polonia. У 2025-му його бюджет становив 71,5 млн злотих.

При цьому сенатська комісія формує пріоритети на рік наперед і визначає ключові напрями підтримки: мовна освіта, молодіжні програми, культурні заходи, медіа, видавнича діяльність.

Кошти надходять через структури, які мають довіру і контакти у діаспорних спільнотах. Держава не керує кожним проєктом напряму, проте зберігає контроль через конкурентний відбір і вимоги до звітності.

Таким чином, система залишається відкритою і не перетворюється на розподіл між наближеними організаціями.

Як це працює на практиці?

Польська держава не намагається керувати кожним полонійним середовищем за кордоном безпосередньо. 

Натомість збудувала систему посередництва, де громадські організації перетворюють державну політику на конкретні дії на місцях.

Пояснимо принципи роботи цієї системи на прикладі фонду Wspólnota Polska ("Польська громада").

Це найбільша структура, що підтримує мережу польських організацій у десятках країн, фінансує суботні школи, організовує культурні заходи, надає гранти місцевим полонійним об'єднанням і веде базу даних польських громад у світі.

Таким чином держава може через одного партнера охопити сотні локальних спільнот, не вибудовуючи пряму бюрократичну вертикаль.

Інша громадська організація – Pomoc Polakom na Wschodzie ("Допомога полякам на Сході") спеціалізується на роботі з польськими меншинами у Литві, Білорусі, Україні, Казахстані та інших країнах.

Цей фонд веде правозахисну роботу, підтримує польськомовну освіту і допомагає місцевим організаціям зміцнюватися інституційно.

Більш корисним для України є досвід роботи фонду Semper Polonia ("Завжди Полонія").

Він орієнтований переважно на нову міграцію, тобто на поляків, що виїхали після вступу Польщі до ЄС у 2004 році. Працює з полонійними середовищами у Великій Британії, Ірландії, Норвегії, Нідерландах і веде молодіжні програми.

Усі три фонди отримують державне фінансування через сенатський конкурс і МЗС, але зберігають операційну незалежність.

Така система цілком виправдана: держава не може напряму керувати кожною суботньою школою, молодіжним клубом чи культурним центром у десятках країн – тому працює через структури, які роблять це за неї.

Освіта: робота на покоління вперед

Центральним елементом польської полонійної політики і найдовгостроковішою інвестицією є освіта.

Головний виконавець тут – Центр розвитку польської освіти за кордоном (ORPEG), підпорядкований Міністерству освіти Польщі. Його завдання – координація мережі польських шкіл за кордоном, організація підготовки вчителів, розробка навчальних програм і забезпечення шкіл підручниками та методичними матеріалами.

Крім того, ORPEG адмініструє так звані "uzupełniające szkoły polskie". Тобто додаткові польські школи, які діють паралельно з місцевою системою освіти і навчають дітей польської мови, історії та географії.

Таких шкіл у світі сотні – від Лондона до Чикаго і Сіднея.

Паралельно працює Національне агентство академічного обміну (NAWA), яке реалізує програму стипендій для студентів польського походження. Це дає змогу молодим людям з діаспори здобути освіту в польських університетах або пройти мовні курси в Польщі.

Щоліта в польських університетах, зокрема Ягеллонському в Кракові, проходять "Літні школи польської мови і культури". На них приїжджають студенти польського походження з усього світу.

Для дітей і підлітків у Польщі організовують літні освітні табори ("Wakacje z Polską"). Це програми, що поєднують вивчення мови, знайомство з країною і формування особистих зв'язків між молоддю з різних діаспорних середовищ.

Окремо проводять олімпіади з польської мови для учнів закордонних польських шкіл, де переможці отримують можливість навчатися в Польщі.

Держава розуміє: щоб не втратити Полонію через 20–30 років, треба працювати не лише з нинішніми активістами, а й з дітьми, що народилися вже поза Польщею.

Модель подвійної включеності

Польська стратегія співпраці з Полонією на 2025–2030 роки робить ставку на модель подвійної включеності. 

Це означає, що поляки за кордоном мають бути добре інтегровані в країнах проживання і водночас зберігати живий зв'язок із Польщею.

Прикладом є Конгрес молодої Полонії. 

Це регулярний форум, що збирає молодих лідерів із польських спільнот у різних країнах. Він створює майданчик для формування мереж і безпосереднього контакту з польськими інституціями.

Ще одним інструментом у роботі з молоддю є академічна мобільність.

Національне агентство з академічних обмінів (NAWA) фінансує не лише навчання в Польщі, а й короткострокові дослідницькі візити, стажування і програми подвійних дипломів. Це дозволяє молоді з діаспори підтримувати академічні зв'язки з польськими університетами, не розриваючи їх з країною проживання.

Стратегія "м'якої сили"

Також Польща фінансує діаспорні медіа.

Вони не лише підтримують внутрішній зв'язок усередині спільноти, а й працюють як елемент інформаційної безпеки, формуючи альтернативу іноземним наративам про саму Польщу.

Центральним інструментом медіасфери є TVP Polonia.

Телеканал через супутник та інтернет доступний усім польським середовищам у світі. Примітно, що для польської меншини в Литві окремо працює TVP Wilno.

З іншого боку, Polskie Radio dla Zagranicy веде мовлення кількома мовами і орієнтоване як на польські громади, так і на іноземну аудиторію.

З цими медіа напряму працює МЗС, фінансуючи частину їхньої діяльності.

Для культурної присутності безумовно важливою є мережа з 25 Польських інститутів за кордоном – культурних підрозділів МЗС, що діють при посольствах. Вони організовують виставки, концерти, кінопокази і дискусії та орієнтовані не лише на польську діаспору, а й на широку місцеву аудиторію.

Важливо, що у такій моделі культурна присутність звернена не всередину спільноти, а назовні.

Таким чином Полонія отримує автоматичне залучення до публічної дипломатії держави.

Підсумовуючи, саме діаспора є тією м'якою силою Польщі, яка через локальні контакти, громадські ініціативи та культурну присутність діє там, куди класична дипломатія не дотягується напряму.

І саме тому для Польщі Полонія є не лише об'єктом підтримки, а стає суб'єктом репутаційної політики держави.

Висновки для України

Польська модель цікава Україні не стільки як готовий рецепт, вона є доказом потреби в системній діаспорній політиці.

Досвід Польщі показує, що така політика може бути не культурною периферією, а скоординованою, добре фінансованою та довгостроково спланованою сферою державного управління.

Українці за кордоном є для нашої країни не лише демографічним викликом, а й потенційною мережею знань, зв'язків, адвокації, бізнесу, культури і публічної дипломатії.

У XXI столітті національна спільнота вже не закінчується на кордоні. І, що важливо, не зберігається "за замовчуванням", її потрібно організовувати, фінансувати і включати в стратегію держави.

Автор: Тарас Мишляєв, 

директор з науково-дослідної роботи ГО "Міжнародний дипломатичний альянс"

Людину, яка обіймає одну з ключових посад у Сполучених Штатах – директора Національної розвідки. Минулого тижня вона несподівано заявила про плани піти у відставку. 

Офіційною причиною є важка хвороба її чоловіка. Водночас інсайдери стверджують: очільниця Національної розвідки вже тривалий час відсторонена від виконання своїх прямих обов’язків. І не в останню чергу – через її антивоєнну позицію, яка суперечить політиці Дональда Трампа щодо Ірану.

Опір військовим втручанням США за кордоном, який колись зблизив Габбард з MAGA-крилом Республіканської партії, зрештою і поклав край її реальному впливу на посаді очільниці розвідки. 

Про те, як директорку Національної розвідки усунули від участі у плануванні війни в Ірані та чим запам’яталася найсуперечливіша особистість у другому кабінеті Дональда Трампа – читайте далі.

18 агенцій під одним дахом

Посада, яку обіймає Тулсі Габбард, є непересічною. Фактично, вона існує лише у Сполучених Штатах – де розвідка складається з 18 розвідувальних агентств, серед яких усім відоме Центральне розвідувальне управління (ЦРУ), Розвідувальне управління Міністерства оборони США (DIA) та Агентство національної безпеки (NSA). 

Усі вони об’єднані у єдину розвідувальну спільноту США, тож їхню роботу координує окремий офіс.

Раніше це робив очільник ЦРУ. Однак одноосібне керівництво ключовою розвідувальною структурою США та паралельна координація інших розвідок показали свою проблематичність під час терористичних атак у вересні 2001 року. Тоді звіт так званої Комісії 11 вересня рекомендував створити загальний розвідувальний орган, очільник якого не обтяжений керуванням ЦРУ. 

Так у 2004 році Конгрес санкціонував створення нової посади – директора Національної розвідки США. 

До його повноважень входить не лише керування всією розвідувальною спільнотою, а й роль головного радника президента з питань розвідки. 

Директор Національної розвідки також має керувати розподілом багатомільярдного бюджету розвідувальної спільноти. Приміром, на 2026 фінансовий рік це понад 80 млрд доларів.

Серед інших обов’язків – оцінка ефективності програм та "усунення марнотратства" у системі органів розвідки.

Вага і повноваження очільника Національної розвідки – величезні. 

Від любові до люті

Про непересічний політичний шлях Габбард і, зрештою, пік її кар’єри у вигляді крісла керівниці розвідки США йтиметься нижче в цій статті. Та спочатку – про причини теперішньої відставки.

Протягом усієї політичної кар’єри Габбард була послідовним критиком втручання США за їхніми межами. Ці її погляди аж ніяк не змінилися навіть тоді, коли смак до військового вирішення питань відчув Дональд Трамп.

Габбард не збиралася проявляти гнучкість, насамперед стосовно бойових дій проти Ірану.

У березні 2025 року Габбард заявила: за оцінками розвідувального співтовариства, Тегеран не створює ядерну зброю, а колишній верховний лідер Алі Хаменеї не дав дозволу на реалізацію ядерної програми, яку він призупинив у 2003 році. 

А цей наратив повністю суперечив аргументам про необхідність ударів США. 

За три місяці, вже під час проведення авіаударів по Ірану, Дональд Трамп публічно оголосив, що його керівниця розвідки "помиляється" у твердженнях щодо ядерної програми Ірану.

Свій скепсис щодо військового тиску на Іран директорка Національної розвідки продемонструвала і влітку 2025 року, якраз перед початком націленої на іранські ядерні об’єкти операції "Опівнічний молот". 

Незадовго до неї Габбард опублікувала у соцмережах відео про свій візит до японського міста Хіросіма, де було вперше застосовано ядерну бомбу. 

"Сьогодні, коли ми стоїмо ближче, ніж будь-коли, до межі ядерного знищення, політичні еліти та підбурювачі війни безтурботно розпалюють страх і напруженість між ядерними державами", – заявила вона тоді у відеозверненні.

За даними The New York Times, це розлютило Трампа, який саме готувався до атак по Ірану. 

Президент США висловив невдоволення у приватній розмові з Габбард.

Тоді Трамп нібито висловив розчарування та заявив, що вона прагне використати свій час в адміністрації для отримання кращої посади, а згодом і балотування в президенти.

"Мені байдуже, що вона сказала. Я думаю, що вони (Іран. – Ред.) були дуже близькі до того, щоб це (створення ядерної зброї. – Ред.) сталося", – сказав Трамп журналістам на борту літака Air Force One. 

Показовим результатом цього конфлікту також стало те, що на оприлюднених Білим домом фото з ситуаційної кімнати, з якої Трамп та його високопосадовці спостерігали за військовою операцією в Ірані у 2025-у році, директорки Національної розвідки не було.

Цей інцидент послабив позиції Габбард в адміністрації й призвів до її відсторонення від справ щодо наступної військової операції проти Ірану у лютому цього року.

Не дивно, що Габбард відсторонено від процесу планування нинішньої операції США в Ірані "Епічна лють". Замість неї це робить очільник ЦРУ Джон Реткліфф, якому вдалося утримати прихильність президента ще з його першого терміну. 

А невдоволення Трампа щодо Тулсі Габбард сягнуло вершини навесні 2026 року. 

Тоді директор Національного контртерористичного центру Джо Кент оголосив про відставку через незгоду з війною в Ірані. Цей орган підпорядковується офісу директора Національної розвідки, але Габбард не засудила вчинок Кента. 

Це розлютило главу Білого дому. Як пише The Guardian, тоді Трамп почав радитися зі своєї командою щодо потенційного звільнення керівниці нацрозвідки.

І вже 22 травня Габбард оголосила про свою відставку з особистих причин.

"У мого чоловіка Абрахама нещодавно діагностували надзвичайно рідкісну форму раку кісток. У найближчі тижні та місяці на нього чекають серйозні випробування. Наразі я мушу відійти від державної служби, щоб бути поруч і повністю підтримувати його у цій боротьбі", – написала очільниця розвідки.

У Білому домі детально не коментували ситуації з її звільненням, але Трамп у соцмережах подякував Габбард за "чудову роботу".

Вона ж останніми місяцями зосередилася на тому, що беззаперечно знаходило відгук в американського президента – просування теорій змови. 

Зокрема, розслідуванню "фальсифікацій" на президентських виборах 2020 року. Габбард особисто брала участь у рейді у виборчому центрі округу Фултон, штат Джорджія, де агенти ФБР вилучили машини для голосування. Раніше Трамп називав саме цей округ причиною своєї поразки у цілому штаті попри те, що численні аудити та перевірки не довели шахрайства та фальсифікації голосів. ​​

Поміняла демократів на республіканців

Але повернімося до початку другого терміну Трампа.

Оголошення ним ключових майбутніх призначен у листопаді 2024 викликали неоднозначні реакції у політичного істеблішменту та в медіасередовищі. 

А особливо щодо Тулсі Габбард.

Про її ціннісний та фаховий бекграунд яскраво свідчить епізод 2015 року, описаний у матеріалі британського видання The Independent.

Тоді ще конгресвумен Палати представників від Демократичної партії Тулсі Габбард відвідала сирійсько-турецький кордон та зустрілася з дівчатами, які вижили після авіаудару, завданого військами диктатора Башара Асада.

"Звідки ви знаєте, що вас бомбардував Башар Асад чи Росія, а не ІДІЛ?" – запитала дітей Габбард.

Абсурдності запитанню додавав очевидний факт: ІДІЛ просто не мала літаків для здійснення бомбардувань.

Власне, суперечливим є весь політичний шлях очільниці Нацрозвідки.

Ключову роль у формуванні політичних поглядів Габбард відіграла служба в Іраку у 2004-2005 роках. 21-річну дівчину направили в медичну роту 29-го батальйону підтримки. Надалі, за словами самої Габбард, це вплинуло на її погляди щодо військових операцій США на Близькому Сході та за кордоном загалом.

Політична кар’єра Габбард розпочалася з обрання до парламенту свого рідного штату Гаваї від Демократичної партії. А у 2013 вона виборола місце у Палаті представників США, куди змогла переобратися чотири рази поспіль.

У 2020-му спробувала свої сили у президентських перегонах – однак згодом призупинила кампанію і підтримала Джо Байдена. А вже у жовтні 2022 року Габбард ухвалила рішення покинути Демократичну партію, назвавши її "елітарною зграєю підбурювачів війни".

У 2024 році вона приєдналася до Республіканської партії. 

Там завдяки своїй ізоляціоністській позиції Габбард змогла зблизитися з MAGA-республіканцями. Тоді ж їй вдалося завоювати прихильність Дональда Трампа і стати згодом головною кандидаткою на посаду очільниці розвідки.   

Втім, і демократи, й республіканці тривожно сприйняли призначення Габбард на цей пост. Причина – доволі суперечливі заяви політикині, зокрема щодо Росії та її агресії проти України.

Поширення роспропаганди та ручкання з диктатором

На початку повномасштабного вторгнення Росії у 2022 році Габбард просувала тезу російської пропаганди про "безпекові занепокоєння" Москви щодо розширення НАТО на схід. 

"Цієї війни та страждань можна було б легко уникнути, якби адміністрація Байдена та НАТО просто визнали обґрунтовані побоювання Росії щодо безпеки у зв’язку з вступом України до НАТО, що означало б присутність військ США та НАТО безпосередньо на кордоні з Росією", – писала у мережі X.

Того ж року Габбард "обґрунтовувала" існування біологічних лабораторій в Україні, які фінансуються США. 

Серед "підтверджень" цьому вона навела документ Пентагону про співпрацю з українським урядом у сфері безпечного виявлення та діагностики біологічних загроз, а також зменшення ризиків, пов’язаних із патогенами. Але в тому пресрелізі йдеться про те, що з 2005 року США надали близько 200 млн доларів 46 українським лабораторіям. Посадовиця використала це формулювання на користь існування американських біолабораторій – чого, вочевидь, не було.  

Вона неодноразово критикувала постачання військової допомоги Києву, називала українську владу "корумпованою", а саму Україну "не демократією". 

"Щоб утримати владу, президент України закрив три телеканали, які його критикували, ув'язнив… голову опозиційної політичної партії, яка посіла друге місце на виборах, а також заарештував і ув'язнив її лідерів (саме в тому, у чому звинувачують Путіна) – і все це за підтримки США", – відверто брехала і маніпулювала тоді Габбард.

Крім того, Габбард звинувачувала адміністрацію Байдена у "зриві" мирних переговорів між Росією та Україною – стверджуючи, що метою Вашингтона є зміна режиму у РФ. Підтримувала російську риторику ядерного залякування, заявляючи про наближення "ядерного Армагедону" через позицію американської адміністрації щодо війни в Україні. 

Однак "прославилася" вона не лише заявами про російсько-українську війну. 

Окреме обурення серед американського політикуму викликала її позиція щодо Сирії за правління Башара Асада. Насамперед йдеться про її безпрецедентну зустріч з сирійським диктатором у січні 2017 року, яку вона намагалася виправдати потребою досягти миру у Сирії.

"Коли з’явилася можливість зустрітися з ним, я це зробила, бо вважала важливим: якщо ми стверджуємо, що справді піклуємося про сирійський народ, про його страждання, то ми повинні мати можливість зустрічатися з будь-ким, з ким нам потрібно, якщо є можливість досягти миру", – стверджувала Габбард.

Ця подія викликала занепокоєння серед конгресменів, зокрема через ймовірне порушення Закону Логана, який забороняє стороннім особам (без дозволу уряду) проводити переговори з іноземним урядом, який перебуває у конфлікті з Вашингтоном.

"Жоден член Конгресу, жодний урядовець ні в якому разі не повинен їхати на зустріч із людиною, яка вбила 500 000 людей та 50 000 дітей", – заявляв конгресмен-республіканець Адам Кінзінгер.

Крім толерантності до диктаторів, суперечливості Габбард додала участь у гавайській релігійній організації Фонд "Наука ідентичності", яку часто називають культом. 

Групу у 1977 році заснував Кріс Батлер, який відокремився від індуїстського руху Харе Крішна. Габбард, називала Батлера своїм "гуру" або божественним учителем, хоча й заперечує зв’язки з організацією як такою.

Хто наступний?

Тулсі Габбард працюватиме до 30 червня. Після цього обов’язки директора Національної розвідки тимчасово виконуватиме колишній офіцер ЦРУ Аарон Лукас. 

Він вважає теперішню розвідувальну спільноту "безцільною, роздутою, не схильною до ризику та часом відірваною від основної місії розвідки". Як і Габбард, заперечує звіти комітетів Конгресу та розвідки про те, що Росія намагалася вплинути на вибори 2016 року на користь Трампа.

Щодо постійного очільника нацрозвідки досі немає конкретики.

За даними The Wall Street Journal, головним кандидатом на цю посаду зараз розглядають заступника директора ЦРУ Майкла Елліса. 

Він працював юридичним консультантом Білого дому під час першого президентського терміну Дональда Трампа і прислужився йому в "Українагейті" – скандалі щодо телефонної розмови американського та українського президентів, в якій Трамп тиснув на Зеленського для початку розслідування проти свого політичного опонента Джо Байдена. 

Тоді Елліс та провідний юрист Білого дому Джон Айзенберг нібито наказали посадовцям виконавчого секретаріату Ради національної безпеки перенести стенограму цієї скандальної розмови на більш секретний сервер. Про це свідчив пізніше директор у справах Європи в Раді національної безпеки Білого дому Александр Віндман.  

А у квітні 2022 року у спільній з аналітиком Heritage Foundation Дастіном Кармаком статті закликав адміністрацію США посилити військову допомогу Україні, обходячи затяжні бюрократичні процедури.

Ймовірною наступною керівницею розвідки називають також конгресвумен від Нью-Йорка Еліз Стефанік. Торік Трамп висунув її кандидатуру на посаду представника США в ООН, але згодом відкликав це рішення через страх втратити місце республіканців у Палаті представників.

Нового керівника Національної розвідки має затвердити Сенат.

Авторка: Ольга Ковальчук,

журналістка "Європейської правди"

Україна довго дозрівала до цього кроку; "ЄвроПравда" вже розповідала, чому та за чийого впливу Київ тривалий час уникав контактів з білоруськими демократичними силами в екзилі, зберігаючи надії, що це дозволить вплинути на Лукашенка. 

Нині це у минулому. Протягом останніх місяців політика України щодо Білорусі змінилася офіційно і, схоже, безповоротно, що надзвичайно тішить білоруську опозицію. Україна для багатьох білорусів є немов рольовою моделлю, і в останні роки її вага зростає, тому цей розворот – справді важливий для тих білорусів, які прагнуть повалити режим Лукашенка. 

Та варто пояснити також, навіщо це самій Україні.

Насправді для української безпеки Білорусь має надзвичайне значення. 

Навряд чи хтось має сподівання, що Росія стане демократичною в осяжній часовій перспективі, тому зі східного боку ми і далі будемо межувати з ворожою державою, де суспільство сприймає українців як ворогів. Але питання про те, чи так само довго ворог буде також з півночі – лишається відкритим.

Звісно, деокупувати Білорусь мають самі білоруси. Але якщо це станеться – геополітична карта зміниться просто докорінно на користь України.

Та зараз з’явився також інший момент, де Україна – завдяки білоруському питанню – може проявити свою геополітичну вагу.

В останні місяці та тижні Захід почав змінювати свою політику щодо Білорусі та лукашенківської диктатури. Не всі підтримують ці зміни; розбіжності з цього приводу вже навіть потрапили на сторінки ЗМІ. 

У цій суперечці Україна відстоює позицію, що повністю суперечить думці США та деяких інших західних держав. В той час як низка партнерів схиляються до того, щоби знову загравати з Лукашенком, Київ запроваджує дедалі жорсткіші заходи впливу на Мінськ.

В України є важелі для того, щоб переконати світ пристати саме до нашої тактики в цьому питанні. Проте скоординовані дії з білоруською опозицією додатково посилюють нашу позицію. 

І якщо цей план спрацює – це стане дійсно вагомою дипломатичною та геополітичною перемогою нашої держави. 

І найголовніше, це може наблизити і стратегічну мету України – послаблення і повалення лукашенківської диктатури, що, у разі розумної комплексної та скоординованої політики, створить можливість відірвати Білорусь від Росії та нівелювати північну загрозу для нашої держави.

Не (тільки) заради Білорусі, а (передусім) заради України 

Понад 1000 км становить довжина українсько-білоруського кордону. Лише цього мало бути достатньо, щоб пояснити, наскільки важливою для нас є доля Білорусі. 

Але так само важливим вона є для Путіна. У тому числі через суто військову складову – нагадаємо, у 2022 році саме з Білорусі російські війська розпочали наступ на Київ; а зараз Білорусь відіграє важливу роль для повітряних атак по українській території, звідти здійснюється керування далекобійними FPV-дронами тощо. 

Та й після завершення війни доля Білорусі буде однією з визначальних для українського розвитку. І не лише через безпекові аспекти (хоча це також важливо; одне питання – зберігати готовність до можливої атаки лише зі сходу; інше – також з півночі).

Важлива також економіка. 

У разі, якщо Білорусь перестане бути російською, це відкриває для нас доступ до балтійських портів та до прямого експорту до держав Балтії; зменшує логістичну залежність від Польщі тощо.

Зараз заяви українських посадовців з цього приводу однозначні.

"Ми зацікавлені у європейському майбутньому, демократичному майбутньому Білорусі… Ми маємо допомогти Білорусі стати європейською країною, тому що Білорусь – це теж Європа", – пояснив міністр закордонних справ Андрій Сибіга. А ще він зазначив, що вважає Тихановську та її команду представниками Білорусі, з якими Україна надалі має намір вести діалог.

А Світлана Тихановська у Києві заявила, що Україна і білоруський народ поділяють спільну задачу – завершення російської агресії, після якої дві країни будуть "разом будувати європейське майбутнє". 

Потрібно усвідомити: без вільної Білорусі не може бути безпечної України, а без незалежної, вільної України не може бути демократичної Білорусі. Тобто наші долі тісно пов’язані", – додала вона.

А ще важливо, що саме Білорусь – одна з небагатьох держав, для якої Україна може бути безумовним геополітичним лідером. А в перспективі – і рольовою моделлю.

Якщо звільнення Білорусі одного дня відбудеться, то це станеться за прямого сприяння, якщо не участі України. А пов’язані з Україною білоруси, які зараз пліч-о-пліч з українцями у складі ЗСУ чинять опір російській агресії – зокрема у полку Каліновського, – у цьому разі претендуватимуть на роль нової білоруської еліти. 

Так, це буде можливим лише у момент найбільшої слабкості РФ. Тож варто пам'ятати – вікна можливості у геополітиці часто відкриваються ненадовго, а тому треба вже зараз бути готовими повною мірою скористатися такою можливістю.

Чи можна на додаток говорити про омріяний демопозицією вступ Білорусі до ЄС навіть у далекому майбутньому – питання відкрите, і відповідь на нього залежить насамперед від білоруського народу. Проте немає сумнівів, що для білоруського суспільства безумовною цінністю є власна демократична держава, яка не є сателітом жодного авторитарного лідера. Це білоруси довели у 2020-му році. 

Та й навіть у разі успішної деокупації Білорусі – демонтаж залишків режиму Лукашенка та перебудова країни буде непростим та, імовірно, нешвидким завданням. 

Але Україна критично зацікавлена у тому, щоб це відбулося. Не лише заради сусідів, а передусім заради власних інтересів. Тож вже зараз Україна може і має відігравати одну з ключових ролей у тому, щоб це сталося. 

У тому числі у процесах, які тривають просто зараз.

По різні боки із Заходом та США

Не лише Україна за останні місяці докорінно змінила свою білоруську політику.

Сполучені Штати почали суттєво коригувати ставлення до Білорусі та особисто до Александра Лукашенка. Обережне зближення Вашингтона та Мінська розпочалося ще минулого року, коли в обмін на звільнення низки політв'язнів були зняті санкції з "Белавіа", а Трамп призначив свого представника з питань Білорусі, Джона Коула. 

Цей процес мав і практичний ефект – щоправда, для України менш відчутний, ніж, скажімо, для Польщі. 

Коул домовився з Лукашенком про кілька етапів звільнення політв'язнів. Причому на свободу вийшли справжні топзаручники режиму, починаючи від чоловіка Світлани Тихановської Сергія або Нобелівського лауреата Алеся Біляцького – і закінчуючи етнічним поляком Анджеєм Почобутом, звільнення якого нарешті домоглася Варшава.

Наразі у білоруських в'язницях залишаються близько двох тисяч політув'язнених, і Джон Коул припускає їх швидке звільнення. Але це потребуватиме зустрічних кроків з боку Заходу, як це було і на попередніх етапах. 

Проте в більшості випадків ціною звільнення "заручників Лукашенка" було послаблення санкційного тиску, в першу чергу – санкцій США на "Беларуськалій", головного експортера країни. Але це послаблення стало до певної міри символічним, бо перепоною лишаються європейські та українські санкції, без зняття яких не відновити експорт білоруських калійних добрив на світові ринки. 

Покупці для білоруських добрив є. Країни так званого Глобального Півдня не мають проблеми з тим, щоб купувати продукцію, яка спонсорує лукашенківську машину репресій. Але для цього добрива необхідно доправити до морської перевалки. Історично цю роль виконували литовські порти, які зараз для "Білоруськалію" закриті.

ЗМІ вже повідомляли про тиск США на Вільнюс з вимогою дати дорогу лукашенківському експорту. Наразі литовська влада тримається і не дає на це згоди. Але гарантії того, що це ембарго збережеться, немає.

"ЄвроПравді" відомо, що США тиснули також на Україну, щоб Київ дав доступ на транзит білоруських добрив до Одеси. Український маршрут навряд чи розглядають як основний, але сам прецедент того, що навіть Україна знімає санкції з Білорусі, став би для адміністрації Трампа козирною картою у переговорах з балтійськими державами, передусім Литвою.

І тут Україна опинилася у незвичній для себе ролі.

Київ категорично відмовився пом'якшити тиск на Лукашенка, і навіть навпаки – почав публічно вимагати посилення санкцій.

Це – нова геополітична роль, в якій опинилася Україна.

Бо насправді йдеться про суперечність чи навіть протистояння не лише зі США. Відразу кілька впливових західних столиць почали вести нову гру, чи то загравання з Лукашенком. 

Публічна ознака цього – нещодавні телефонні переговори президента Франції Емманюеля Макрона з білоруським диктатором. Їхній зміст не розкривається у деталях, хоча відомо, що йшлося про загрозу нападу армії РФ з Білорусі на одну з держав ЄС/НАТО.

Макрон намагався попередити Лукашенка не робити цього. Чи були зустрічні вимоги з Мінська і чи була якась домовленість – невідомо. 

Але дзвінок сам по собі свідчить, що Париж сприймає Лукашенка як суб’єкта, який ухвалює рішення щодо російської війни абощо. 

І це саме по собі означає, що однієї з проміжних цілей Лукашенко вже досягнув. І може спробувати розвинути успіх, обмінявши обіцянки не брати участь у російській ескалації на подальше зняття санкцій.

Роль України у цій грі

Для білоруського диктатора ця гра є звичною. 

Саме це у минулому, багато років поспіль, допомагало йому створювати ілюзію стратегічної незалежності від Кремля. Лукашенко щоразу передавав сигнали до західних столиць, що тільки зняття санкцій, попри усі порушення прав людини у його країні, допоможе йому не впасти в обійми Путіна. Багато разів поспіль це спрацьовувало і Захід послаблював тиск на режим. 

Утім, ані демократизації країни, ані віддалення від Москви на практиці не відбувалось. Навпаки, після кожного послаблення минало трохи часу – і Лукашенко знаходив можливість продати свої ресурси Кремлю трохи дорожче.

Та сама схема, схоже, відбувається зараз.

Відмінність у тому, що тепер її намагається зупинити Київ. Україна і неофіційно, і публічно переконує партнерів у тому, що сподівання Вашингтона, Парижа тощо є марними.

"Не треба мати ілюзій, що будь-яке послаблення дозволить відтягти Білорусь зі сфери впливу Росії. Не вдасться. Режим занадто інкорпорований, занадто інтегрований з росіянами", – заявив Сибіга.

Треба зауважити, що за останні роки Україна дійсно стала геополітичним гравцем навіть в очах західноєвропейських держав. Чимало урядів та суспільств були змушені визнати, що українські (а також литовські, польські тощо) попередження про агресивну Росію мали усі підстави. Натомість більшість західних країн виявилися занадто наївними.

Цей досвід дозволяє нам і зараз стверджувати у діалозі з Вашингтоном, Парижем тощо, що Україна як регіональний лідер, як гравець із розумінням Білорусі краще за них відчуває, що відбувається. 

Що Лукашенко заслуговує зовсім не на зняття санкцій. 

Що спроби умиротворити цього посіпаку агресора матимуть лише зворотний ефект для усіх. Бо рівень та ступінь його інтеграції із загарбницьким режимом вже давно перетнув точку неповернення, і зараз послаблення санкцій лише допоможуть спільній економіці двох держав-агресорів, а не розірвуть їхній зв'язок.

І, зрештою, нагадати, що місце Лукашенка – на лаві підсудних, а не за переговорним столом із західними партнерами. 

Візит Світлани Тихановської до Києва, який відбувся на піку цього загострення, став додатковим сигналом щодо того, яку зі сторін обирає Україна. Цей візит став відповіддю на спроби Лукашенка налагодити діалог із Києвом – крок, який спростив би подальше лобіювання послаблення санкцій. 

Проте Київ не став робити такий подарунок білоруському диктатору. А категорична заява Сибіги щодо неможливості зняття санкцій з Білорусі, яка пролунала на спільній пресконференції з Тихановської – додатково акцентувала на цій позиції. 

До того ж Сибіга повідомив, що Україна розгляне запровадження нових санкцій, запропонованих під час візиту командою демократичних сил Білорусі. 

Такий крок Києва посилює вагу білоруської демопозиції, а також білоруського народу, який представляє саме вона, а не Лукашенко. Проте цей крок потрібний і самій Україні – для збереження тиску Заходу на білоруського диктатора.

Не тільки для того, щоб закріпити свою геополітичну роль, але через те, що звільнення Білорусі є також нашою, українською життєво важливою метою. А всі кроки на цьому шляху потрібні також та насамперед самій Україні.

І для забезпечення власної безпеки і добробуту у майбутньому. 

І для закріплення ролі геополітичного гравця, на яку Україна безумовно заслуговує.

Автори: Сергій Сидоренко, Юрій Панченко,

"Європейська правда" 

Здавалося б, крапку в цій історії поставив президент Зеленський, який наприкінці тижня у розлогому листі до керівництва ЄС відкинув пропозицію Мерца у її нинішньому вигляді. "Нам потрібно виключно стовідсоткове членство України у Євросоюзі, а не проміжні формати", – так можна коротко описати головний сигнал від Зеленського, викладений у листі на чотирьох сторінках.

Утім, це не означає, що ініціатива Мерца "мертва".

Німецький канцлер активізував дискусії у ЄС про те, що робити з Україною – і вже є кілька інших пропозицій, зокрема від уряду Литви, якому точно ніхто не візьметься дорікнути, що він діє всупереч інтересам України. 

Понад те, Україні – попри критику з боку Києва – теж вигідно, щоб ідея Мерца не зникла, а натомість розвинулася.

Інша річ, що розвинутися вона має до тих обрисів, які будуть вигідні і європейським, і українським політичним гравцям, і українському суспільству.  

І це цілком реальна задача.

Адже у пропозиції Фрідріха Мерца є як окремі небезпечні, так і окремі позитивні, корисні для України елементи.

Так, канцлер Німеччини у своєму листі до керівництва ЄС дійсно припустився кількох критичних помилок, і їх варто окремо проаналізувати, щоби провести червоні лінії, заступ за які створює небезпеки для України. Але за їхнього виправлення цілком можливі такі кроки з боку ЄС, які ще не означатимуть повного членства – але будуть вигідними Україні.  

Понад те, Києву варто боротися за такі формати і за виправлення ідеї Мерца до прийнятних обрисів. І працювати над цим треба невідкладно, бо часове вікно для створення нової рамки буде відкрите ще кілька тижнів.

Цей текст пояснює, чому так, та що реально може спрацювати на шляху до вступу України в ЄС, який має лишитися незаперечною кінцевою метою.

Членство, а не замінник

Спершу варто наголосити на засадничій тезі: повноправний вступ до Європейського Союзу є метою України. 

І це – не лише питання того, що такий курс зафіксований у Конституції. Це не лише курс, за який виступає чинна влада держави. 

Вступ до ЄС має однозначну підтримку з боку українського суспільства. Це дає значний рівень впевненості, що ця мета збережеться і за наступної влади, бо це буде вимогою виборців. Та ще важливіше те, що вступ України у ЄС є геополітичною необхідністю. Географія та присутність під боком Росії, яка навряд чи має шанс позбавитися бажання знищити Україну, не лишає альтернатив європейській інтеграції. Причому з міркувань безпеки це потрібне і самому Євросоюзу.

Тому головною проблемою листа Мерца є те, що схема інтеграції, яку він запропонував, у разі втілення у нинішньому вигляді ставить під сумнів кінцеву мету України. 

Пропозиція Мерца розмежовує Україну та Молдову. Для Кишинева (а також просунутих у питаннях інтеграції держав Балкан) Мерц пропонує шукати шляхи прискорення вступу, а для України – запровадити новий спеціальний статус. Тому лист був сприйнятий офіційним Києвом як спроба створити претекст, що призведе до заміни членства України до ЄС на його альтернативу (до того ж альтернативу порожню, без змістовного наповнення).

Європейські та німецькі джерела переконують "ЄвроПравду", що Мерц не мав цього на меті. 

Що він досі щиро – як і йдеться у його листі – прагне привести Україну до вступу. 

Але незалежно від прагнень, для офіційного Києва розділення (у термінології ЄС – "декаплінг") шляхів інтеграції України та Молдови сприймається як червоний прапорець. Якщо декаплінг здійснити зараз, то це може бути використано саме для того, щоби відірвати Україну від передової групи держав розширення і "перекинути" її до аутсайдерів – про вступ яких йтиметься колись пізніше. Навіть якщо ініціатори ідеї розділення і не мають насправді таких намірів.

Тому навіть лише без цього елементу ідея Мерца була би сприйнята значно краще.

Дорога до вступу, а не спецстатус

Друга ідея, яка точно не знайде підтримку з боку офіційного Києва і точно не матиме одностайного позитивного сприйняття з боку української експертної спільноти – це спеціальний статус, який Мерц запропонував назвати "асоційованим членством". 

"Європейська правда" ще у попередній публікації пояснила, чому для України така пропозиція звучить політично безглуздо і комунікаційно шкідливо: для держави, що вже майже 9 років має підписану і ратифіковану Угоду про асоціацію з ЄС, це звучить немов спроба "продати" Україні те, що вона вже отримала. Тож можливі майбутні креативні ідеї, в яких Україні пропонуватимуть "ще одну асоціацію", приречені на негативне сприйняття.

У Берліні, втім, наполягають, що для Мерца цей термін не є критичним. Кілька джерел "ЄП" запевнили, що команда канцлера вже знає про негативне сприйняття цієї назви з боку Києва, і не є проблемою відмовитися від згадок про "асоційоване членство" у всіх подальших розмірковуваннях про дорогу України до вступу. 

Це добре. Але проблема не лише у конкретно цій назві.

Ідеї про те, що Україна отримає більше доступу для інституцій ЄС, буде активніше присутня у європейських дискусіях – варті уваги. Але спроби оформити їх як офіційний статус викликають легітимне питання у Києві – чи не перетвориться це на замінник членства? 

Пропозиція Мерца за своїм оформленням підштовхувала саме до такої думки.

Саме так, схоже, її прочитав і Зеленський, що підтверджує його емоційний лист-відповідь на адресу європейських лідерів ("Європейська правда" бачила текст цього документа). Президент називає ідеї німецького канцлера "напівмірами", а запропонований Україні статус – "напівчленством" і наполягає, що Україна "заслуговує на справедливий підхід та на рівні з Європою права".

То що ж має запропонувати ЄС, щоб Україна погодилася?

По-перше, варто зважити, чи має йтися саме про формальний статус. Проміжні ініціативи, що допомагають Україні в інтеграції, не завжди потребують оформлення саме у вигляді спецстатусу; у такому разі не виникає ґрунту для дискусії, чи не перетворять цей крок одного дня на альтернативу повноцінної інтеграції. 

Мовляв, ви вже отримали "проміжне членство" (хай яку назву воно матиме), то тепер немає сенсу поспішати з формальним вступом. 

Київ неодмінно зважатиме на таку небезпеку, бо знає, що у ЄС лишаються гравці (до речі, Мерц до них не належить), які були б раді такому розвитку.

Утім, є варіант нового формального статусу України в ЄС, що не викликатиме подібних застережень вже на старті. Це можливо у разі, якщо буде йтися про статус, що є етапом на шляху до вступу і не має іншого прочитання. Спрощено кажучи, статус держави, що домовляється про вступну угоду (зараз це – Чорногорія); або держави, що підписала угоду про вступ, але чекає на ратифікацію – це нормально і навіть бажано для Києва.

У пошуках гібрида, що враховуватиме ці міркування, литовці у діалозі з іншими країнами ЄС пропонують закріпити за Україною офіційно визнаний статус "acceding state", тобто "держави у процесі вступу до ЄС". Погодьтеся, зовсім інше прочитання, ніж "асоційований член" у листі Мерца!

Та важлива не лише назва, а й суть.

Чому питання стало терміновим 

Також варто коротко зупинитися на тому, про що йшлося на початку статті – що наступні кілька тижнів є визначальними у побудові майбутньої архітектури вступу.

18-19 червня, на завершення кіпрського головування, у Брюсселі відбудеться саміт ЄС. Формально його порядок денний ще не визначений, а реально ця зустріч значною мірою буде присвячена новому балансові впливів у Євросоюзі, який оформлюється просто зараз.

Адже це – перший офіційний саміт ЄС після поразки Віктора Орбана на виборах і перша зустріч лідерів з новим угорським керівником Петером Мадяром. Варто нагадати, що Орбан був джерелом проблем далеко не лише для України. Він неприховано працював над руйнуванням єдиної Європи, публічно заперечував спільні цінності тощо, а руйнування європейської єдності щодо України було лише елементом цього пазлу.

Попри те, що Мадяр позиціонує себе як "антиорбан", впевненість у цьому є не в усіх столицях. Він має це довести – а цього ще не сталося.

Поки що у ЄС є серйозний важіль впливу на уряд Мадяра. Це – заблоковані за Орбана гроші, які ось-ось згорять. Тому Брюссель до кінця літа має ухвалити рішення про розблокування мільярдів євро, які украй потрібні угорському уряду. У цей період у Петера Мадяра буде найбільше стимулів долучатися до спільних політик ЄС.

Єдиний саміт у цей період відбудеться за три з половиною тижні, у червні. 

Тож Україна зацікавлена у тому, щоб на цей саміт були винесені амбітні та прийнятні для нас ідеї щодо євроінтеграції нашої держави.

Однак розраховувати, що на ньому Україні запропонують вступ до ЄС, було би наївно. Це неможливо навіть у теорії. Зрештою, перепоною швидшому прогресу є не лише Угорщина – і перш за все не вона. Є неготовність України до вступу за оцінкою Брюсселя та ключових столиць; брак темпу реформ, перш за все за "фундаментальним" кластером; а також невирішені питання функціонування ЄС, його спільної агрополітики тощо.

Але поза тим, нам варто витягнути максимум можливого з моменту формування нового бачення Європи щодо України.

Навіть без "права голосу" можна бути гучним

На початку статті вже йшлося: попри критику кількох важливих елементів ініціативи Фрідріха Мерца, насправді Україні варто бути вдячною йому за цей лист. Адже він ініціював дискусію всередині ЄС про те, що ж робити з українським вступом.

Стандартний шлях до членства нам точно не підходить, і німецький канцлер теж на цьому наголошує. Це надто довго, бо цей шлях розроблявся для зовсім інших реалій у Європі. І це надто небезпечно – адже навіть європейським лідерам вже зрозуміло, що для Росії успіх України та її вступ до ЄС є неприйнятними варіантами. 

Тому Європа намагається знайти шляхи, які не загрожують руйнуванням Євросоюзу, але дозволять Україні швидше досягнути членства.

А тому з'являються креативні ідеї про те, як допомогти Києву. У тому числі з реформами (без яких зрештою не обійтися).

Не всі ці ідеї знайшли підтримку офіційної України. Зокрема, Володимир Зеленський у листі до ЄС дуже критично відгукнувся щодо пропозиції Мерца про те, щоб у рамках "асоційованого членства" Україна отримала право надсилати представників до всіх органів Євросоюзу (від Ради ЄС до Суду ЄС), але без права голосу. 

Його аргументи зрозумілі. Але не з усіма ними можна погодитися.

Насправді участь у Раді ЄС була б дуже корисною для самої України.  

Причому йдеться не про політичний рівень. 

Засідання Ради ЄС відбуваються майже щодня за різними секторами, і щодня міністри з інших держав літають до Брюсселя; відверто, не так важливо, щоби й українські міністри безперервно подорожували до столиці ЄС, витрачаючи два дні на дорогу, яка за умов війни з Києва є суттєво довшою, ніж з усіх інших європейських столиць.

Причому найчастіше зустрічі міністрів мають більше церемоніальну вагу – на них країни виходять із вже узгодженою позицією.

Тому набагато цікавіше брати участь у робочих органах Ради ЄС, де ця позиція виробляється. Щоби представники України були присутніми на усіх без винятку внутрішніх дискусіях Євросоюзу; отримували інформацію та мали змогу повідомити до столиці, якщо відбувається щось не те. 

І, зрештою, могли висловити позицію Києва.

Бо навіть не маючи права на голосування – Україна не зобов'язана бути мовчазною. Навіть у ролі спостерігача представники України отримали би право висловлювати позицію українського уряду; пояснювати її; застерігати від ухвалення європейцями рішень, які підірвуть українсько-європейські відносини; пояснювати не очевидні Брюсселю наслідки тощо.

Набагато менше сенсу – у представленні України в Європарламенті без права голосу. Це – політичний орган, де вплив особливо важить. І якщо буде йтися про обрання "недоєвродепутатів" – то хто ж з українських політиків буде змагатися за цю посаду із символічною вагою?

Те саме стосується Суду ЄС (обрання Україною судді, який не голосуватиме, а просто сидітиме в Люксембурзі – ідея, може, й цікава, але не проривна) тощо.

І, нарешті, важливий таймінг цієї події.

Нагадаємо засадниче. Для України метою є повноцінне членство. І цілком нормальним, навіть бажаним був би такий статус, який стане перехідним етапом на шляху до членства. Наприклад, "статус держави, яка перебуває у вступному процесі", як йдеться у пропозиції литовців.

Тож якщо Євросоюз запропонує наповнений конкретикою статус, який дійсно слугуватиме цим перехідним етапом, це буде здатне допомогти українським реформам. А ще це продемонструє державам ЄС, їхнім політикам, українцям – та й зрештою також Кремлю, – що вступ України до ЄС є дійсно неуникним і незворотним рішенням Європи. Що фінальне членство – питання близького часу.

Як ідеальний варіант, ЄС міг би ухвалити рішення, що Україна отримає цей статус у відповідь на виконання нею вимог першого, "фундаментального" кластера, що включає в себе також пункти щодо верховенства права, боротьби з корупцією, прав людини тощо.

В Євросоюзі вже узгоджені так звані "бенчмарки", тобто критерії перевірки відповідності України, а також є механізм такої перевірки для держав-кандидатів, що називається IBAR. 

А далі питання – лише в креативності підходу.

Коли підписати договір про вступ і коли його ратифікувати; як прописати можливі часові рамки набуття Україною переваг члена; як зробити процес юридично незворотним. Про все це можна і необхідно думати.

І якщо лист Мерца, попри критичні хиби у його початковій редакції, призведе до подібної домовленості, він стане історичним етапом на шляху України до вступу. 

Зрештою, дипломатія – це завжди мистецтво неможливого. Україна не один раз показувала майстерність у цьому мистецтві.

Автор: Сергій Сидоренко, 

редактор "Європейської правди"