Трамп ламає правила: які наслідки матиме атака на Венесуелу і що планують США
У перші години 3 січня війська США завдали бомбардувань Каракасу, залишивши столицю без світла, а також захопили лідера Венесуели Ніколаса Мадуро в його резиденції у Форт-Тіуна.
До світанку оператори Delta Force перевезли Мадуро на гелікоптері – із зав’язаними очима, у кайданках, у спортивному костюмі Nike – на USS Iwo Jima, звідки його відправили до Нью-Йорка для пред’явлення звинувачень у федеральних справах, пов’язаних із наркоторгівлею та тероризмом.
Президент Дональд Трамп оголосив про власну версію "спеціальної військової операції" російського президента Владіміра Путіна в Україні на своїй платформі Truth Social ще до того, як більшість американців прокинулися.
А вже на наступній пресконференції в Мар-а-Лаго він заявив, що Сполучені Штати будуть "керувати" Венесуелою "доти, доки не зможемо забезпечити безпечний, правильний та розумний перехід влади".
Трамп розпочав військову операцію на підтримку політичної мети, яку не може пояснити чітко й переконливо.
Цей драматичний перший крок, хоча й виконаний ефективно, очевидно, був зроблений без попередньої підготовки наступних дій.
Не можна сказати, що адміністрації не вистачало часу на планування. Операція стала кульмінацією кількох місяців ескалації: морська блокада, захоплення нафтових танкерів у відкритому морі, понад сто людей загинуло під час ударів по нібито наркотичних човнах та атака дрона ЦРУ на венесуельський док.
Операція "Непохитна рішучість" пройшла блискуче. Але до чого вона призведе? Що вона насправді вирішила?
Суперечливі аргументи
Білий дім так і не зміг визначитися, чи була метою операції правоохоронна діяльність, чи зміна режиму.
Сенатор від Арканзасу Тім Коттон виправдовував ігнорування Конгресу тим, що, мовляв, парламент не зобов’язаний знати про кожен арешт, який проводить виконавча влада. За цією версією операція – це просто Міністерство юстиції США, яке затримує наркоторговця, який випадково є президентом Венесуели.
Проте Трамп у Мар-а-Лаго говорив так, ніби зміна режиму вже відбулася. США "керуватимуть" країною, американські нафтові компанії зайдуть, щоб "виправити серйозно зруйновану інфраструктуру" і "почати заробляти гроші".
Це не може бути правдою одночасно. Арешт злочинця – не те саме, що взяття під контроль його країни.
Але адміністрація не вбачає необхідності вирішувати цю суперечність і пропонує знайомий набір виправдань.
Військова операція мала б принести венесуельцям справедливість і процвітання; перешкодити поширенню фентанілу (хоча Венесуела його не виробляє); зупинити нелегальну імміграцію до США; боротися з "наркотероризмом" (хоча Мадуро не контролює банду Tren de Aragua); отримати компенсацію за нафтові активи, які Венесуела нібито "вкрала" в американських компаній; заборонити Ірану та Китаю впливати на Західну півкулю; обмежити субсидовані поставки нафти на Кубу та погрожувати її лідерам "методом Мадуро"; та отримати підтримку венесуельських емігрантів у Флориді.
До цього переліку можна додати й неприховане бажання Трампа показати, що він "перевершив" усіх попередніх президентів США. Але надмірність виправдань і приводів висміює саму ідею обґрунтування.
Розлогі аргументи адміністрації працюють як обманний шум, що має приголомшити, а не переконати. Вашингтонський офіс з питань Латинської Америки називає це "театром".
Демонстрація непереборної сили Америки була метою сама по собі, а не лише побічним ефектом.
Грубе порушення міжнародного права, включно з конституційним обов’язком президента дотримуватися міжнародних договорів, адміністрацію Трампа зовсім не бентежить. Це її "перевага".
Ігнорування Статуту ООН демонструє, що Трамп ні перед ким не відповідає, особливо перед багатостороннім порядком, який обмежує менші держави. Його прихильники святкують беззаконня. Але беззаконня – це не стратегія.
Аргумент про наркотики особливо неправдоподібний. Минулого місяця Трамп помилував Хуана Орландо Ернандеса, колишнього президента Гондурасу, який був екстрадований до США і в 2024 році засуджений за наркоторгівлю.
Отже, США захоплюють Мадуро за нібито наркоторгівлю, водночас звільняючи засудженого наркоторговця, чия вина була доведена в суді. А "наркотероризм" перетворився на трюк, який застосовують до ворогів і відкидають для друзів.
Аналітики, які стверджують, що нафтові інтереси – "справжня причина", або що зміна режиму "завжди була планом", приписують адміністрації більше послідовності, ніж вона заслуговує. Як зауважує один аналітик, вони плутають "хаос" з "імпровізацією", а "стриманість" – з простою "вибірковістю".
Насправді все значно складніше: нафта – лише один із кількох мотивів, і він так і не був узгоджений з іншими.
Трамп хоче нафти Венесуели. Він хоче виглядати жорстким у боротьбі з наркотиками. Він хоче задовольнити виборців Флориди. Він хоче принизити лівого супротивника. І він хоче послати сигнал Кубі та Китаю.
Ці цілі тягнуть у різні боки, і ніхто в адміністрації не поставив собі завдання зрозуміти, як вони поєднуються або що пріоритетніше. Результат – політика як "брікольяж" – аргументи прикріплюються до наявної сили.
Що чекає на Венесуелу?
Коли 3 січня 1990 року війська США захопили тодішнього лідера Панами генерала Мануеля Нор’єгу та доправили його до Маямі для суду за звинуваченнями у наркоторгівлі, в країні був готовий перебрати владу лідер опозиції Гільєрмо Ендара, який переміг на виборах, анульованих Нор’єгою.
Перехід відбувся відносно просто, а президент Джордж Буш-старший отримав двопартійну підтримку Конгресу.
Сьогодні у Венесуелі подібних умов немає. Немає опозиційного лідера, готового негайно взяти владу.
Трамп стверджує, що Марія Коріна Мачадо, нещодавно відзначена Нобелівською премією миру, не має "підтримки чи поваги" всередині країни, а її соратник Едмундо Гонсалес, який переміг на виборах 2024 року, сфальсифікованих Мадуро (Мачадо було заборонено балотуватися), перебуває у вигнанні.
Найголовніше – венесуельський режим не звалився.
Віцепрезидентка Мадуро Делсі Родрігес уже приведена до присяги як президентка.
Трамп заявляє, що Родрігес "фактично готова робити те, що ми вважаємо за необхідне", однак вона вагається між викликом ("Венесуела не буде чиєюсь колонією"), лояльністю (наполягала, що Мадуро залишається президентом) і примиренням (заохочувала "співпрацю" із США).
Тож чи справді вона готова виконувати американські вимоги – залишається абсолютно незрозумілим.
Але навіть якби вона й була готова, її спроможність забезпечити виконання цих вимог викликає серйозні сумніви. Родрігес – не всесильний автократ, який може натиснути кнопку і підпорядкувати країну волі США.
Міністр оборони Владімір Падріно Лопес оголосив повну мобілізацію і пообіцяв, що Венесуела "не здасться". І якщо припущення адміністрації про те, що Родрігес легко маніпулювати, правильне, це радше грає проти США: замість того щоб "піднести" країну Трампу на блюдці, вона опиниться під потужним тиском з боку конкуруючих збройних угруповань, які відчують її слабкість і не мають жодного наміру поступатися владою Трампу.
Частково усвідомлюючи, що все може піти не за планом, Трамп попередив про можливу "другу хвилю" втручання, "значно більшу", ніж перша. Тобто план, якщо він взагалі існує, полягає у погрозах подальшими бомбардуваннями, якщо режим не передасть контроль над країною.
Якщо стратегічна дія означає врахування того, як можуть відреагувати твої супротивники, то Трамп повністю відмовився від стратегії. Якщо американські нафтові компанії мають "увійти" і розробляти венесуельські родовища, американські війська повинні їх охороняти.
Але що станеться, коли на ці війська нападуть? Що буде, коли угрупування або залишки старої армії розпочнуть повстання проти контрольованих іноземцями нафтових родовищ?
Що станеться, коли країна розпадеться, армія розколеться і жодна кількість американської вогневої потужності не зможе нав’язати порядок? Як громадянська війна у Венесуелі може дестабілізувати регіон, зокрема спричинивши нову хвилю міграції?
Відповідь Трампа на ці питання – мовчання, бо він не потурбувався їх поставити.
Йому потрібно було усунути Мадуро. Він мав владу діяти. Роздуми про наслідки зіпсували б момент.
Конгрес, що не дивно, не консультували. Навіть так звана "банда восьми" – двопартійне керівництво комітетів з розвідки Сенату та Палати представників – не отримала попереднього повідомлення. Коли Трампа запитали, чому, він відповів: "Конгрес має схильність до витоків".
Лише за кілька тижнів до цього міністр оборони Піт Гегсет і держсекретар Марко Рубіо запевняли конгресові комітети, що адміністрація не прагне зміни режиму і не має повноважень здійснювати наземні удари без дозволу.
Чак Шумер, лідер демократичної меншості в Сенаті США, зазначив: "Адміністрація тричі запевняла мене, що вона не займається зміною режиму і не планує військових дій у Венесуелі".
Конгрес, який давно передав свої воєнні повноваження президентові, можна навіть не обманювати – його можна просто ігнорувати.
Рішення без зайвих питань
Батьки-засновники Конституції США створили систему, покликану змушувати виконавчу владу пояснювати свої дії.
Рішення, закладене засновниками, полягало у вимозі обґрунтування надзвичайних повноважень – не тому, що обґрунтування за своєю природою правдиві, а тому, що сама вимога пояснення створює структуру для перевірки тверджень у Конгресі та перед громадськістю.
У створеній ними системі виконавча влада діє, законодавча – допитує, а громадяни – оцінюють. Геній цієї системи полягав не в запобіганні брехні, а в тому, щоб зробити брехню дорогою і викриваною.
Трамп цю систему вихолостив.
Його каскадні оголошення надзвичайних станів, доповнені неузгодженими й постійно змінюваними аргументами, перевантажили конституційний механізм, створений для викриття "штучних загроз", покликаних вводити громадськість в оману.
Попередні адміністрації теж використовували фальшиві обґрунтування – адміністрація Джорджа Буша-молодшого вигадала загрозу зброї масового знищення, – але ці вигадки відповідали повноваженням, яких домагалися. Брехню створювали так, щоб у неї повірили, а отже – щоб її можна було викрити.
Є різниця між брехнею, призначеною переконати, і потоком напівправди, створеним для перевантаження. Першу можна викрити; друга уникає перевірки завдяки обсягу та постійній зміні підстав.
Адміністрації Буша–Чейні довелося підтримувати одну вигадку достатньо довго, щоб втягнути країну у війну, а отже, цю брехню з часом можна було викрити. Каскадні аргументи Трампа працюють інакше: їхня швидкість і є метою.
До того моменту, як один аргумент – наркотики, демократія, нафта, доктрина Монро – починають перевіряти, його вже замінили два нових. Така інтенсивність унеможливлює ефективне спростування.
Пропонуючи як обґрунтування сьогодні наркотики, завтра – демократію, наступного тижня – нафтову компенсацію, а нарцистично перейменовану доктрину Монро – за потреби, адміністрація Трампа не просто бреше в межах системи; вона знищує здатність системи до самокорекції.
Жодне окреме виправдання не можна перевірити на відповідність фактам, бо жодне з них ніколи не є справді визначальним.
Крах внутрішніх механізмів перевірки лише посилив загальний системний збій. У перші місяці другого терміну Трампа апарат Ради національної безпеки фактично розгромили і в результаті жоден міжвідомчий процес так і не перевірив, чи має венесуельська політика адміністрації бодай якусь внутрішню логіку.
Адже РНБ існує саме для того, щоб змушувати владу ставити незручні, але необхідні запитання: як наші цілі узгоджуються між собою? Чого ми взагалі хочемо досягти? Якщо нам потрібна нафта – як ми збираємося захищати її від повстанців? Якщо ми боремося з наркотиками – як зміна режиму цьому допоможе? Якщо ми говоримо про демократичний перехід – чому не працювали з опозицією?
Увесь цей механізм попереднього осмислення було демонтовано.
Проте свобода, яку Трамп здобув, відмовившись пояснювати свої дії, має високу ціну: сирцеву, напівзліплену політику, наслідки якої майже напевно вийдуть з-під контролю.
Дозвіл Конгресу, міжвідомчі консультації, юридична експертиза, публічне обґрунтування – це не бюрократичні перепони, а захист від катастрофічних помилок. Для Трампа ж це лише незручності, які слід обійти.
Він поводиться так, ніби розраховує зникнути раніше, ніж настануть наслідки: раніше, ніж американські солдати, що охороняють нафтові родовища, почнуть повертатися додому в трунах; раніше, ніж Венесуела скотиться в громадянську війну; раніше, ніж спустошений ним конституційний порядок зіткнеться з кризою, яку вже не зможе витримати.
Свобода від мислення
На пресконференції Трампа вражала його впевненість, ніби всі складні питання майбутнього вже мають відповіді, хоча насправді їх немає.
Хто тепер керує Венесуелою? "Група". Скільки США там залишаться? Поки не буде "безпечного переходу". А якщо режим чинитиме опір? "Друга хвиля". А якщо і вона не спрацює? Мовчання.
Адміністрація не має відповідей, бо ніхто не думав наперед. Свобода від обґрунтування у виконанні Трампа означає відмову від передбачливості.
Оголошуючи одну фіктивну "надзвичайну ситуацію" за іншою, Трамп повністю відмовився готуватися до реальних криз, які неминуче настануть. Він нагадує хлопчика, який кричав "вовк", підриваючи довіру до США і зменшуючи шанси на підтримку союзників у майбутньому.
Але такі односторонні авантюри не здатні мобілізувати добровільну підтримку в справжній надзвичайній ситуації.
Проблема не лише у втраті довіри за кордоном. Вона глибша: ця втрата відображає деградацію критичного мислення в ослабленому й колонізованому МАГА-ідеологією апараті національної безпеки США.
Засновники США робили ставку на те, що вимога обґрунтування дисциплінує владу і стримує її від свавілля. Трамп цю ставку прийняв і виграв.
Питання лише в тому, що станеться далі, коли механізм викриття приводів і запобігання катастрофам буде остаточно розібраний на запчастини.
Стаття початково вийшла на сайті Project Syndicate і публікується з дозволу правовласника