Небезпечніші за комуністів: як "Нескорена Франція" стала проблемою для підтримки України

Французькі ультраліві з партії "Нескорена Франція" не є фаворитами на наступних президентських виборах, що мають пройти вже наступного року.

Але разом з ідеологічно близькими комуністами вони здатні впливати на формування парламентської більшості й визначати червоні лінії коаліції.

І це має чимале значення для України. А точніше, для Києва принципове питання полягає в тому,

які саме ліві задаватимуть правила гри.

Французькі ультраліві можуть і не вирішувати долю війни самі, але вони формують межі того, що Франція готова підтримувати: у політиці постачання зброї, санкційному тиску та здатності Європи дотримуватися спільної лінії.

Коли "Нескорена Франція" говорить про постачання озброєнь, вона рідко починає з того, що потрібно Україні на фронті. Натомість відправною точкою стає те, чого Франція повинна уникнути: ескалації та постачання зброї, що нібито може "спровокувати" Росію.

У питаннях миру партія на чолі з Жаном-Люком Меланшоном надає пріоритет переговорам і новій архітектурі європейської безпеки та часто, якщо не завжди, відкидає членство України в НАТО.

Її логіка є такою: позаблоковість, недовіра до НАТО й постійний акцент на ризиках ескалації.

На щастя, на лівому фланзі є й інші політичні сили. В тому числі – цілком проукраїнські. Проте повністю заблокувати не дуже дружню до України риторику ультралівих їм так і не вдалося.

Держава як захисник

Щоб зрозуміти французьку політику, корисно сприймати лівих не стільки як партійну сім’ю, скільки як рефлекс.

Коли падає рівень життя, лікарні перевантажені, а реформи загрожують пенсіям чи соціальним виплатам, відповідь лівих залишається незмінною: держава має втрутитися, взяти ризики на себе й організувати солідарність.

У Франції ці ідеї не є маргінальними. Значна частина політичного спектра поділяє глибоке переконання, що деякі речі не підлягають торгу: пенсії мають бути захищені, охорона здоров’я – загалом доступною, освіта – безкоштовною, а Республіка повинна зменшувати нерівність, а не сприймати її як норму.

Ліва ідентичність ґрунтується на претензії на володіння цією обіцянкою.

Уявлення лівих про державу сформоване двома традиціями. Перша – республіканська, успадкована від Революції: громадяни рівні, а держава повинна захищати загальний інтерес.

Друга – соціалістична, вкорінена в робітничому русі та профспілковій політиці: ринки самі по собі не зменшують нерівність, тож держава має її коригувати.

Соціальне страхування, пенсії та публічні послуги є частиною національної ідентичності. Саме тому й сьогодні найпослідовніше послання лівих – це захист: купівельної спроможності, лікарень, шкіл, місцевих сервісів – і обіцянка, що Республіка все ще може бути щитом.

Партії сперечаються майже про все інше, але щодо соціальної держави вони поділяють базову обіцянку, навіть якщо не згодні щодо способів її збереження.

Протягом десятиліть Соціалістична партія була центром тяжіння лівих і центром французької політики загалом. Після років при владі та загальної втрати довіри ця партія перестала бути вибором "за замовчуванням" для лівого електорату.

Частина виборців перейшла до центру – підтримавши президента Макрона. Багато хто перестав голосувати. Інші пішли до радикальних полюсів.

Саме тут і з’явився рух Меланшона. "Нескорена Франція" пропонує те, що стара ключова ліва сила більше не продає ефективно: чітку історію, чіткого ворога й обіцянку захисту.

Вона говорить про захист, нерівність та еліти. Свою потужність вона будує як опозиційна сила – через парламент, медіабаталії та мобілізацію.

Але система все одно змушує формувати блоки. Виборча система у два тури карає партії, що йдуть самостійно. Саме тому коаліція NUPES у 2022 році та Новий народний фронт у 2024-му виникли так швидко. Це були угоди для виживання на виборах, а не ідеологічні союзи.

Як наслідок, французькі ліві залишилися без спільного центру.

Вони об’єднуються переважно для блокування ультраправих, але залишається розділеною щодо стратегії й особливо зовнішньої політики.

У парламенті голос "Нескореної Франції" звучить голосніше. Натомість соціалісти намагаються закріпити блок у більш збалансованій позиції, зокрема щодо України.

Достатньо сильні, щоб впливати

Французькі ультраліві не йдуть до 2027 року як фаворити.

За кількома сценаріями IFOP, опублікованими восени 2025-го, Жан-Люк Меланшон, одна з найпомітніших фігур французького лівого руху, набирає близько 12–13% у першому турі, значно відстаючи від провідних правих і центристських кандидатів.

За Конституцією П’ятої республіки зовнішню політику переважно формує президент. Але політика щодо України не створюється лише в Єлисейському палаці.

Вона проходить через бюджети, парламентські більшості та загальний політичний клімат, який визначає, що уряд здатен тривалий час підтримувати й захищати перед суспільством.

У березні 2024 року, коли Національні збори голосували за безпекову угоду Франція – Україна, партія уряду здобула переконливу перемогу. Але ліві розкололися: соціалісти й "зелені" проголосували за, тоді як "Нескорена Франція" та група, пов’язана з комуністами, були проти.

У Національних зборах "Нескорена Франція" є головною радикально-лівою силою з 71 депутатом. Зазвичай вона діє через опозицію в парламенті, медіа та вуличну політику.

Комуністична партія, хоча й представляє менш ніж 3% у Національних зборах, залишається добре організованою та інституційно вкоріненою.

На щастя для України, "Нескорена Франція" та комуністи мають потужну противагу.

Соціалісти та "зелені" ближчі до проєвропейського мейнстриму й загалом займають жорсткішу позицію щодо підтримки України.

Нині в Національних зборах "Нескорена Франція" та соціалістична група – майже однакові за чисельністю. У питанні України, де "Нескорена Франція" говорить про ризики, соціалісти говорять про підтримку. Це створює постійну боротьбу за тон блоку та межі допустимого.

"Нескорена Франція" робить акцент на стриманості. Вона засуджує російське вторгнення й визнає необхідність допомоги Україні, зокрема обладнанням.

Але постійно наполягає на парламентському контролі й подає як центральний ризик ескалацію або "співучасть у війні". Навіть підтримуючи допомогу Україні, "Нескорена Франція" зазвичай формулює її крізь призму того, чого Франція має уникати.

Їхні союзники-комуністи в українському питанні схиляються до пріоритету припинення вогню та застережень щодо ескалації.

Коли французькі дебати переходять до сценаріїв розгортання військ, вони публічно відкидають цю ідею, попереджаючи про ризик прямої конфронтації та наголошуючи, що будь-яке розгортання вимагало б міжнародного мандата. Вони також часто додають критику Києва з погляду демократії, верховенства права та трудових прав.

Натомість соціалісти та "зелені" розглядають війну як питання європейської безпеки.

У своїх заявах Соціалістична партія визначає війну Росії як напад на європейську безпеку й підтримує тривалу допомогу Україні, жорсткіший тиск на Москву та використання заморожених російських активів як частини відповіді поряд із санкціями та довгостроковою відбудовою.

Іншими словами, якщо у соціальній політиці французькі ліві говорять спільною мовою, то щодо України, на жаль, ні.

Хто (та до якої міри) підтримує Україну?

"Нескорена Франція"

Партія Жана-Люка Меланшона засуджує російське вторгнення й визнає, що Україну слід підтримувати, зокрема зброєю. Але її пріоритет – контроль і стриманість. Вона наполягала б на жорсткішому парламентському нагляді за постачаннями озброєнь і постійно поверталася б до ризику "співучасті у війні" та ескалації.

Що ж до санкцій, ультраліві загалом підтримують тиск на Москву, але стають дуже стриманими, тільки-но підтримка України подається як частина ширшого, зорієнтованого на НАТО повороту в безпеці або програми "переозброєння".

"Нескорена Франція" відкидає вступ України до НАТО й зазвичай надає перевагу переговорам.

Причому – з явною підозрою до кроків, що виглядають як неформальні гарантії безпеки.

Соціалісти (та союзники)

Соціалістична лінія – більш пряма. Вона визначає війну як ключове питання європейської безпеки й розглядає підтримку України як довгострокове зобов’язання, а не виняткову кризу.

При владі представники соціалістів були б найімовірнішими серед лівих захисниками тривалої військової та фінансової допомоги, жорсткішого тиску на Росію та чіткішої підтримки використання заморожених російських активів для відновлення України.

Вони також загалом комфортніше почуваються в межах сумісної з НАТО рамки, навіть коли виступають за сильнішу європейську автономію.

"Зелені"

В українських питаннях "зелені" зазвичай ближчі до соціалістів, аніж до "Нескореної Франції".

Вони виступають за стабільну підтримку та за збереження переконливого тиску ЄС на Росію з часом. У разі участі в уряді вони, ймовірно, підтримали б продовження допомоги, жорстку санкційну лінію та використання всіх доступних інструментів ЄС.

Їхнє обмеження – політична вага: вони можуть схиляти коаліцію до послідовності, але рідко самі задають загальний тон.

Комуністи

Попри те, що і вони формально засуджують російську агресію, ключова теза комуністів – "деескалація передусім".

Партія рішуче виступає проти сценаріїв розгортання військ і зазвичай віддає перевагу форматам ООН або ширшим міжнародним механізмам перед будь-чим, пов’язаним із логікою НАТО.

У питаннях санкцій і загальної економічної лінії вони часто фільтрують політику крізь призму соціальних витрат. А також критикують Київ за "несоціальну" політику.

* * * * *

Якщо ліві здобудуть Єлисейський палац через коаліцію, політика щодо України стане предметом торгу. Соціал-демократичне та "зелене" крила погоджуватимуться на підтримку Києва й сильнішу безпекову позицію ЄС.

Але радикальний полюс, імовірно, намагатиметься обмежити цю підтримку: менше натовської риторики, затримки, вужчі визначення "підтримки" та постійний тиск із метою обміну українського питання на внутрішні пріоритети.

На щастя для України, жодні опитування не свідчать про легкий шлях ультралівих до Єлисейського палацу.

Але Франція політично фрагментована, і наступна парламентська більшість знову може залежати від коаліцій.

Саме тут і полягає важіль впливу ультралівих. Вони можуть і не виграти президентство, але здатні формувати те, що майбутній уряд буде готовий довгостроково підтримувати в питаннях озброєнь, санкцій і мови європейської безпеки.

Авторка: Шарлотт Гійу-Клер,

журналістка (Франція)