Уже незабаром Велика Британія дізнається ім’я нового прем’єр-міністра й водночас лідера Консервативної партії.

За посаду нині змагаються колишній міністр закордонних справ Борис Джонсон і чинний міністр закордонних справ Джеремі Хант. Ексцентричний політик і журналіст та колишній мер Лондона Джонсон, відомий своєю епатажністю – і по-британськи нудний, традиційний та зважений Хант з акцентом на професіоналізм.

Багато оглядачів вважають результати голосування 160 тисяч членів партії вже вирішеними – в опитуваннях з помітним відривом перемагає Джонсон.

Ще під час попереднього відбіркового етапу, коли конкурентів було десятеро, він вийшов упевненим лідером і регулярно отримував першість. Тож уже зараз Британія (та й увесь світ) готується до прийняття нового господаря Даунінг-стріт.

Навіть ті, хто не надто переймається перипетіями британської політики, сходу назвуть одну-єдину причину всіх нинішніх поневірянь Сполученого Королівства – Brexit, або вихід із Європейського Союзу. Цей фактор навис над британським політикумом дамокловим мечем, фактично знищивши рейтинг поки чинної прем’єрки Терези Мей: довіру виборців вона втратила, а її варіант виходу з ЄС так і не було затверджено парламентом.

Тож принаймні перезавантаження політичної системи може дати шанс на зміну цього статус-кво. А з урахуванням відомих поки констант можна спробувати хоча б окреслити певні варіанти подальших дій нового уряду – звісно, припускаючи, що його таки очолить Джонсон.

Вихід неминучий

Позиція Бориса Джонсона щодо Brexit відома. Перед референдумом червня 2016 року він разом зі своїм ситуативним політичним союзником Найджелом Фараджем їздив автобусом із логотипом "Голосуй за вихід" та розповідав про "600 мільйонів турецьких мігрантів" і "350 мільйонів фунтів стерлінгів", які ЄС щодня краде у Великої Британії. Отже, виходу однозначно бути.

Сюди ж чудово вписуються приятельські зв’язки Джонсона з іншим прихильником Brexit, хай і з-за океану – президентом США Дональдом Трампом. Той навіть заявив про публічну підтримку британського політика в його боротьбі за прем’єрське крісло. А Джонсон своєю чергою ставить за приклад ведення Трампом своєї сторінки у твіттері.

Та у своїй передвиборчій риториці Джонсон додав трохи нюансів: він у принципі не проти виходу з Євросоюзу і з угодою, але не тією, що була затверджена при Мей у листопаді 2018-го, а "вигіднішою". Але відкладати Brexit більше не можна: 31 жовтня країна однозначно має вийти з ЄС. 

Але оскільки Євросоюз неодноразово заявляв, що жодного перегляду угоди він більше не робитиме, на чергові затягнуті переговори (які й без того тривали 29 довгих місяців) Джонсон може не розраховувати.

Максимум, що може випросити Британія у об’єднання, – то це третьої відстрочки, про що вже встигла заявити й новообрана глава Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн.

Отже, єдиною прийнятною для Джонсона політикою лишається так званий жорсткий Brexit. І саме тут починаються проблеми.

Доволі потужний опір виходу без угоди демонструє чинний склад парламенту, в тому числі й частина політично рідних для Джонсона консерваторів. Серія проведених у березні й травні "індикативних" голосувань щодо Brexit показала, що принаймні якусь підтримку більшості має позиція, що Британія аж ніяк не може вийти без угоди.

А голосування в травні перед другим дедлайном 12 травня показало, що чинний британський парламент так само готовий до відстрочки. Звісно, це далеко не вирішення проблеми Brexit і навіть не вигравання часу – а лише його болісне затягування.

Консерваторы и Brexit с ними: что ждет старейшую партию Британии

У відповідь Джонсон висловив думку, що може як прем’єр-міністр призупинити повноваження парламенту, аби той не зміг більше проголосувати за відстрочку Brexit. І парламентарі відповіли йому – в досить дошкульний спосіб.

Під час розгляду в Палаті громад у четвер фактично технічного законопроєкту щодо діяльності асамблеї Північної Ірландії (вона вже майже два з половиною роки не діє через суперечності між ключовими партіями регіону – демократами-юніоністами і Шинн Фейн) з голосу було внесено поправку, яка зобов’язує уряд що два тижні до грудня включно доповідати парламенту про виконання законопроєкту. Її ухвалили з перевагою в 41 голос – суттєвий результат для органу, паралізованого Brexit.

Пізніше було додано ще одну поправку, яка визначала, що звіти уряду повинні будуть обговорюватися в Палаті громад протягом п’ятьох днів після подання.

Якщо коротко: припинення до кінця року діяльності парламенту буде вважатися порушенням закону.

Фактор Її Величності

Понад те, ідея Джонсона щодо призупинення роботи парламенту має один серйозний нюанс в особі британського монарха – королеви Єлизавети ІІ.

На відміну від багатьох сучасних монархій, де ця посада має суто церемоніальний характер, у Британії в короля чи королеви все ж є певні повноваження. Питання в тому, чи воліє монарх ними користуватися. Протягом останніх 88 років цього не відбувалося. Нині ж – у часи невизначеності майбутнього королівства через Brexit – ситуація може змінитися.

По-перше, формально призупинення діяльності парламенту (пророгація) відбувається після відповідного рішення британського монарха – за поданням прем’єра.

І Єлизавета ІІ може просто відмовити Джонсону в його поданні або ж попросити час на роздуми.

У будь-якому разі така теоретична можливість зберігається – і в разі здійснення підриває плани Джонсона щодо втілення в життя жорсткого Brexit.

По-друге, парламентарі можуть безпосередньо звернутися до королеви, аби та попросила про відстрочку в самого ЄС. І такий варіант подій уже серйозно обговорюється серед британських політиків.

Щоправда, з урахуванням того, що за весь період свого правління Єлизавета ІІ жодного разу не користувалася своїми повноваженнями, передбачити її реакцію на таке звернення досить складно.

Наразі така ініціатива виглядає швидше засобом тиску на майбутнього прем’єра.

Нові вибори?

Інший спосіб боротьби з неугодним складом парламенту, який є в Джонсона, – це оголошення дострокових виборів.

Формально це рішення також залежить від королеви, але тут цей нюанс теоретично опустити можна – по-перше, ситуація не є настільки безпрецедентною, а по-друге, сам Джонсон уже висловлював припущення, що може вдатися до передчасних парламентських виборів.

І тут політичний ландшафт Сполученого Королівства може докорінно змінитися.

Адже в нього майже два місяці тому ввірвалася новостворена партія Brexit, очолювана сумнозвісним євроскептиком Найджелом Фараджем, і цілком несподівано потужно заявили про себе ліберал-демократи й "зелені".

Йдеться про вибори до Європейського парламенту, що відбулися наприкінці травня 2019 року, на яких провідні партії британського парламенту – консерватори й лейбористи – зазнали нищівної поразки. Не в останню чергу – через відсутність чіткої партійної лінії щодо Brexit, чого не бракувало трьом вищезгаданим політсилам.

Останні опитування YouGov poll показують, що рівень підтримки консерваторів упав до 24%, тоді як новостворена партія Brexit посідає друге місце електоральних симпатій із 21%; за нею йдуть лейбористи та ліберал-демократи, рейтинг яких змінюється, але в цілому тримається в межах 18-20%, і "зелені" з 9% підтримки.

На рейтинги, втім, варто покладатися як на індикатор суспільної підтримки: свою роль у разі дострокових виборів зіграє британська система голосування в округах, за якої мандат отримує кандидат із простою (а не абсолютною) більшістю голосів. Так партії з невеликими рейтингами, як правило, відсіюються, і в парламент проходять лише важковаговики.

У конфігурації парламенту – новій чи старій – варто придивитися й до позиції лейбористів.

Їхній лідер Джеремі Корбін так і не взявся поки однозначно підтримати ідею другого референдуму, яку відверто обстоюють його заступник Том Вотсон і частина електорату, натомість схваливши угоду Мей із застереженнями щодо соціально-економічних гарантій робітників.

Лідера опозиції можна зрозуміти – чимала частина електорату лейбористів є прихильниками виходу з ЄС.

Як політична кар’єра Мей довела непоєднуваність непоєднуваних речей у політиці, так і риторика Корбіна не змогла знайти хиткого балансу між двома непримиренними таборами.

Тому артикульована лідером лейбористів позиція партії може як зміцнити позиції Джонсона й полегшити втілення ним жорсткого Brexit, так і заохотити умовний табір єврооптимістів.

Гра на збільшення ставок

Серед цих політичних торгів часто губиться, власне, думка британців. Саме їхній голос на референдумі 2016 року запустив маховик Brexit, і саме їхньою позицією спекулювали у своїй риториці британські політики, обґрунтовуючи своє ставлення до виходу країни з Європейського Союзу.

Замість роз’яснення реальних наслідків Brexit – як м’якого (з угодою), так і жорсткого – уряд під керівництвом Мей вирішив піднімати ставки одразу на рівні ЄС.

І це попри неодноразові натяки з боку останнього (ще навіть у травні 2019 року!), що скасування процесу виходу цілком можливе. Розслідування про маніпулювання громадською думкою через Facebook під час референдуму, до чого доклала руку сумнозвісна компанія Cambridge Analytica, фінансована американським мультимільйонером Робертом Менсером та ідеологом кампанії Трампа Стівом Бенноном, зникло з поля зору громадськості.

А тим часом, як показують опитування, прихильники виходу й перебування досі розділені майже порівну.

Спостерігається й інший тренд: радикалізація позицій виборців. Якщо ще навесні цього року більшість британців підтримували більш-менш компромісний варіант – відкладання Brexit, то нині, як свідчить свіже опитування видання Politico, виборці радше підтримують або вихід Британії без угоди, або ж скасування Brexit взагалі – без інших альтернатив.

Не менш радикальна риторика Джонсона просто неспроможна подолати цей розрив – вона ним живиться й на ньому спекулює. Партіям лишається фактично "обрати сторону" та грати на її полі.

"Чорні лебеді"

Найімовірніше на сьогоднішній момент розв’язання рівняння Brexit – чергова відстрочка: надто вже багато вихідних умов указують на таку відповідь.

Складно передбачити, скільки вона триватиме цього разу – можна орієнтуватися на грудень 2021 року як на верхню межу (саме до цього часу розраховане виконання угоди про Brexit, укладеної за прем’єрства Мей).

Та перипетії навколо виходу Сполученого Королівства з ЄС не раз підкидали несподіванки. Лишень два тижні тому з Cambridge Analytica вже прилетів один чорний лебідь під назвою "Дерроклікс" (британські ЗМІ оприлюднили дошкульне дипломатичне листування експосла Британії в США Кіма Деррока, яке критично оцінювало дії Трампа та його адміністрації), автором якого себе називає дев’ятнадцятирічний журналіст-фрілансер Стівен Едгінтон.

У своїй нещодавній статті на Daily Mail Едгінтон (до речі, він працює в партії Brexit менеджером із цифрових комунікацій) стверджує, що оприлюдненню листування Деррока сприяла атмосфера повної безкарності в держструктурах Британії, де більшість працівників, усупереч офіційній державній політиці, підтримують збереження членства Сполученого Королівства в ЄС.

Поки ситуація лише набирає обертів, та її публічний розголос у найближчій перспективі цілком може гальванізувати прихильників Brexit й забезпечити ще більшу підтримку політсилам і групам, які виступають за вихід.

І тоді про відстрочку навряд чи йтиметься.

Кризовий менеджмент ґрунтується на дуже простому правилі: найбільш успішно вирішується та криза, до якої готуєшся заздалегідь.

Натомість найбільш болісно проходить криза, створена власними ж діями.

Сполученому Королівству конче потрібен кризовий менеджер, аби залагодити фактичну поляризацію британського суспільства, конфлікти між гілками влади й репутаційні провали на міжнародній арені. "Бекстопами" можна хіба що стримати кризу від переростання в катастрофу.

Автор: Олег Павлюк,

експерт аналітичного центру "Ad Astra"