Від Ірану до Росії. 10 нападів військових на літаки - шанси на покарання й компенсацію

П'ятниця, 10 січня 2020, 12:48 — , Європейська правда
Фото: radiosvoboda.org

Після офіційних заяв представників США, Канади та Великої Британії про те, що літак збили іранською ракетою, а також після нового оприлюдненого відео ця версія моментально стала головною у розслідуванні. Ця новина цілком очікувано збурила суспільство. Не менше обурення викликала непевна позиція української влади, яка на початку навіть офіційно заперечувала ракетну версію.

А після офіційного визнання Ірану про те, що український літак дійсно збили його військові, ця історія, на перший погляд, наблизилася до завершення.

Але насправді лишається ще декілька загроз, які необхідно оминути у стрімкому розвиткові подій. Тому варто згадати, як розслідувалися інші авіаційні катастрофи, у яких пасажирські авіалайнери ставали мішенню військових.

Серед 10 показових прикладів, наведених у цьому тексті, є навіть лайнер, збитий на зльоті з іранського аеропорту – але його історія дуже відмінна від трагічного рейсу PS752 "Міжнародних авіаліній України". 

Двічі збитий "піонер"

Перший в історії авіації випадок, коли пасажирський рейсовий літак став мішенню для військових, стався ще наприкінці 1930-х років у Китаї з літаком Douglas DC-2 китайської національної авіакомпанії. 24 квітня 1938 року той виконував рядовий політ з Гонконгу, на той момент британської колонії, до материкового Китаю.

У цей період цивільна авіація у світі лише набирала обертів, а літакам часто давали імена – як кораблям. Цей Douglas мав ім’я Kweilin. У політ він вирушив під керуванням американського пілота з компанії Pan American (китайцям своїх пілотів бракувало) із 14 пасажирами та чотирма (за іншими даними, трьома) членами екіпажу на борту.

У той час Японія атакувала Китай. Вже над материком Kweilin перехопила група військових японських літаків. Після перших обстрілів пілот сів на воду місцевої річки, а японські літаки протягом години розстрілювали пасажирський борт з повітря, доки він не затонув. Вижили тільки пілот та двоє китайських пасажирів. Серед загиблих виявилися троє китайських топ-банкірів. На борту мав бути також син президента Китаю Сунь Ятсена, який випадково відлетів іншим літаком. Є версія, що саме він мав бути об’єктом несподіваної атаки.

Сумною іронією долі стало продовження цієї історії.

Kweilin невдовзі підняли з води, полагодили та знову пустили в роботу на лініях китайської авіакомпанії та дали літакові нове ім’я – Chungking.

Але 29 жовтня 1940 року японці вдруге за час війни обстріляли цивільний рейсовий літак... і це знову виявився він, Chungking, який щойно приземлився на аеродромі міста Юньнань. У цьому нападі загинули дев'ять людей, включно з пілотом (знову американцем), літак згорів. Звісно, якоїсь компенсації конкретно за ці напади Японія не виплачувала.

"Збили надто швидко":
ізраїльський El Al 402 та лівійський рейс 
114

З часом літаки ставали більш місткими – йшлося вже про десятки людей на борту.

27 липня 1955 року військові комуністичної Болгарії помітили великий літак, який незаплановано опинився у повітряному просторі країни. Це був пасажирський Lockheed L-149 ізраїльської компанії El Al, що прямував з Лондона до Тель-Авіва з кількома проміжними посадками. Пілоти дещо збилися з курсу і на той час були впевнені, що летять над Грецією.

Болгари підняли на перехоплення два винищувачі МиГ-15, які, як стверджується, наказали екіпажу невідкладно піти на посадку (диспетчери сусідніх країн цього наказу в ефірі не чули). А оскільки лайнер невдовзі мав залишити повітряний простір Болгарії, військові вирішили бити на ураження. Це сталося вдень, тому свідками атаки були численні мешканці навколишніх сіл. Після кількох кулеметних черг літак почав знижуватися, а потім куля потрапила у паливний бак – і він вибухнув у повітрі. Уламки впали прямо поблизу болгарсько-грецького кордону. Всі 58 людей на борту загинули.

Болгарія намагалася приховати наслідки своїх дії. Спершу ізраїльських експертів взагалі не пустили до країни, і вони з грецької території спостерігали, як вантажівки вивозять уламки літака. Потім пустили, але лише трьох.

Зрештою Болгарія все ж була змушена визнати очевидну провину своїх військових. Пілоти обох винищувачів були засуджені: суд підтвердив, що ті "ухвалили занадто поспішне рішення" про обстріл. Та лише за вісім років болгарський уряд погодився виплатити Ізраїлю $195 тис. компенсації для родичів загиблих.

Але і сам Ізраїль поводився ще гірше, коли потрапив у схожу ситуацію.

21 лютого 1973 року у повітряний простір над Сінайським півостровом помилково залетів Boeing-727 лівійських авіаліній, що летів з Триполі до Каїра.

На той час Сінай був окупований Ізраїлем, військові вирішили, що це порушення їхньої території, та пішли на перехоплення літака. І хоча пасажирський лайнер гарантовано не становив небезпеки і мав невдовзі залишити контрольований ізраїльтянами повітряний простір, два винищувачі F-4 Phantom II атакували лайнер. Після обстрілу серйозно пошкоджений літак здійснив аварійну посадку в пустелі та вибухнув.

Зі 113 людей на борту 109 загинули (за іншими даними, 106 або 108), серед них – колишній глава МЗС Лівії Салах Бувазір.

Тель-Авів так і не визнав некоректність своїх дій, хоча й підтвердив, що саме його військові збили лайнер. Світ засудив дії ізраїльської влади, її не підтримав навіть головний союзник – США. Зрештою Ізраїль все ж погодився виплатити компенсації – по $30 тис. родинам загиблих та $10-30 тис. тим, хто зазнав поранень, як пише Haarez.

Між тим ці приклади (а також чимало наступних!) доводять, що навіть у разі неспростовної провини військових довести її виявляється непросто. І допуск великої української делегації до розслідування в Ірані – це вже чимало.

Радянський самообстріл:
два збитих рейси Аерофлоту за рік

А от у наступному прикладі не було ані визнання вини військових, ані відповідних виплат.

30 червня 1962 року радянська зенітна ракета помилково збила радянський же літак Ту-104А, що прямував з Іркутська в Омськ. 

Загинули 84 людини, і ця авіакатастрофа стала найбільшою на той час у СРСР.

Літак падав не вертикально, а під відносно невеликим кутом, через що великі фрагменти обшивки вціліли. Отвори від шрапнелі у металі не лишали сумнівів, що літак був збитий, тим більше, що саме у цей час неподалік проходили військові навчання з використанням зенітних комплексів. Але, як і завжди у СРСР, ці дані не стали публічними – як і загалом інформація про факт катастрофи.

А за два місяці, 3 вересня того ж року, в Хабаровському краї без видимих причин впав ще один Ту-104А, рейс з Хабаровська у Петропавловськ-Камчатський. Ця катастрофа поставила новий на той час "рекорд смертності" – 86 людей. Літак впав під великим кутом і був повністю знищений.

Слідча комісія не встановила причини катастрофи, хоча задекларувала версію про помилку екіпажу. Цивільних фахівців не допустили до частини матеріалів.

За однією з версій, цей літак знову був уражений під час військових навчань.

Стріляємо не тільки по своїх:
два лайнери Korean Air в Карелії та на Сахаліні

Але про деякі обстріли літаків радянськими військовими дізнався увесь світ, бо їхніми мішенями ставали іноземні авіалайнери.

20 квітня 1978 року поблизу Мурманська винищувачі піднялися на перехоплення літака, що порушив кордон СРСР. Ним виявився корейський Boeing-707 зі 109 людьми на борту, що виконував рейс Париж-Сеул. Він втратив орієнтування у полярній зоні й летів на південь від Північного полюса – але у протилежний бік від того, куди мав прямувати.

Побачивши винищувачі, пілоти зрозуміли помилку і спробували залишити повітряний простір СРСР, та військове командування – всупереч аргументам військових середньої ланки – ухвалило рішення збити лайнер. Втративши через обстріл частину крила, корейські пілоти все ж посадили літак на замерзле карельське озеро. Двоє пасажирів загинули від поранень через влучання ракети у літак.

Жодних компенсацій СРСР нікому не платив – і навіть більше, Союз виставив Кореї рахунок на суму $100 тис. за утримування та розміщення пасажирів до їхньої евакуації з території СРСР. Так само Москва просто проігнорувала усі вимоги про компенсації після наступної страшної катастрофи, що сталася 1 вересня 1983 року.

Тоді поблизу південного Сахаліну радянські винищувачі збили інший корейський літак – Boeing-747 із 269 людьми на борту, який також просто збився з курсу, прямуючи по маршруту Нью-Йорк–Сеул із проміжною посадкою на Алясці.

Ракета "земля-повітря". І знову Іран?
Рейс IR655

В історії з лайнером МАУ іранські військові цілком могли бути винуватцями катастрофи. Однак ця держава має і протилежний досвід.

3 липня 1988 року з екранів радарів зник літак Iran Air 655, що летів з Тегерана в Дубай із посадкою в приморському місті Бендер-Аббас.

Як з’ясувалося, у цей час у Перській затоці чергував американський крейсер, що захищав нафтові танкери (перед тим один танкер підірвався на міні). Він випустив по авіалайнеру зенітну ракету класу "земля-повітря", від чого той розвалився на частини і впав у море. Як стверджують американці, лише після того вони зрозуміли, що збили цивільний літак, а до того вважали, що стріляють по іранському винищувачу F-14A, хоча літаки суттєво відмінні за розмірами.

Не менше питань викликає і те, навіщо військовий крейсер США стріляв навіть по військовому іранському літаку, адже той перебував в іранському повітряному просторі (а американці, навпаки, зайшли в іранські територіальні води).

На борту Airbus A300 було 290 людей, всі вони загинули.

США юридично так і не визнали свою провину, хоча й не заперечували, що саме їхня ракета збила літак (хай як суперечливо це звучить, але такий випадок – не єдиний, про інші згодом). Лише у 1996 році Іран та США підписали домовленість про врегулювання претензій. За нею США так і не принесли Ірану формальних вибачень за дії своїх військових, але погодилися виплатити родичам загиблих $61,8 млн, по 213 тис. за кожного пасажира збитого рейсу.

А немов ми інші...
"Ракета Кузьмука" та Ту-154 над Чорним морем 

Ірано-американський досвід змушує нас не виключати, що подібне – компенсація без визнання вини – не виключено і в інших випадках. Тим більше, що Україна й сама вчиняла подібним чином.

Згадайте 2001 рік та "ракету Кузьмука", яка збила лайнер Ту-154 авіакомпанії "Сибір" на рейсі Тель-Авів–Новосибірськ. Тоді постріл комплексу С-200 під час навчань на кримському полігоні Опук помилково захопив у якості цілі пасажирський лайнер, вбивши 78 людей.

Попри очевидність доказів, українське Міноборони спершу взагалі заперечувало свою причетність до трагедії. Згодом уряд визнав, що "літак міг бути вражений ракетою", але юридично Україна і досі не визнала себе винною. А 26 грудня 2003 року Росія і Україна підписали договір "Про врегулювання претензій", за яким Україна виплачує родичам загиблих по $200 тис. без визнання юридичної відповідальності – як компенсацію "з доброї волі".

Ба більше, після того Україна відмовилася компенсувати збитки авіакомпанії, яка втратила літак. Господарський суд Києва відмовився задовольнити позов авіакомпанії "Сибір" до Міноборони, постановивши, на базі висновків українських експертів, що влучання ракети у літак не було доведене.

Не погоджуватися на "ненавмисність"
Про зв'язок Ірану та MH17

Багато хто звернув увагу на дуже примітну деталь, повторену у виступах усіх західних посадовців, які у четвер заявили про іранську ракету, що влучила у літак МАУ.

І Трюдо, і Джонсон, і представники США наголосили, що вважають збиття авіалайнера ненавмисним. Жоден із них не пояснив підстави для таких заяв – тож можна лише припускати наявність розвідданих, перехоплених переговорів тощо. Та й звичайна логіка працює на це припущення – адже Іран точно не виграв від збиття цивільного літака зі своїми громадянами, який щойно вилетів з його столиці.

Але для України це не привід заявляти те саме.

Ба більше, ми не маємо права погоджуватися на це формулювання.

Найкраще це розписав авіаюрист Андрій Гук, і його аргументи можна лише підтримати.

Питання в тому, що таке визнання не лише не допоможе нам у пошуку істинної картини подій в Ірані, але й може зіграти проти України в іншій справі – про збитий російським "Буком" на Донбасі у 2014 році рейс MH17, останню авіакатастрофу в нашому огляді. Немає сенсу повторювати деталі цієї трагедії, що забрала життя 298 людей, пасажирів та екіпажу малайзійського Boeing-777. Офіційне розслідування його причин виявилося річчю нешвидкою, але вже доведена причетність російської армії та конкретних військових до збиття літака.

Та є сенс нагадати, що одночасно Україна намагається притягнути РФ до відповідальності у Суді ООН, де MH17 – один з епізодів.

Основна лінія захисту Росії у цьому суді якраз і доводить: навіть якщо Росія була причетна, то її дії, мовляв, були "неумисними", а тому й карати її не можна. Андрій Гук доводить: визнання такого аргументу в історії з Іраном може похитнути позицію України в процесі проти Росії.

І цю пораду юриста українській владі точно варто почути.

Автор: Сергій Сидоренко,

редактор "Європейської правди"

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
powered by lun.ua