Спіраль розчарувань: погляд із Польщі на кризу у відносинах з Україною

Четвер, 22 жовтня 2020, 10:38 — , "Нова Польща"
Фото пресслужби президента України

Чи вдалося президентам Анджею Дуді та Володимиру Зеленському вивести відносини Польщі та України з глухого кута?

Варто визнати, проблема набагато глибша, аніж здається на перший погляд.

У польсько-українських відносинах уже кільканадцять років наростає проблема асиметрії очікувань еліт обох країн, яка призводить до взаємного розчарування та емоцій.

Парадокс полягає в тому, що Польща й Україна просто створені для співпраці.

Обидві держави — сусіди, зі схожою кількістю населення, близькоспоріднені, поєднані багатьма періодами спільної історії, подібним баченням майбутнього в рамках об’єднаної Європи, вони мають почасти комплементарну економіку, зрештою, схожим чином розцінюють загрози регіональній безпеці — себто політику путінської Росії.

То що ж заважає відносинам двох країн?

Розчарування Києвом

На жаль, півторарічне президентство Володимира Зеленського аж ніяк не усунуло проблем взаємовідносин, які виразно проявилися впродовж кількох минулих років.

Зрештою, у Варшаві утвердилося переконання, що вони мають під собою структурне підґрунтя, а не просто є прямими наслідками емоцій i скороспішних рішень, прийнятих командою Петра Порошенка.

Закрадаються сумніви щодо того, чи українські еліти (незалежно від партійної орієнтації) вбачають у Польщі стратегічного партнера, та й узагалі чи трактують її серйозно.

Польщу сприймають не як вірного міжнародного соратника України і політично найголовнішого сусіда, а як державу, яка для Києва має таке ж значення, що й Азербайджан, тобто не більше ніж другорядний союзник.

У Варшаві помітили також, що президент Зеленський та його найближчі соратники самі не займаються відносинами із Польщею, а доручають завдання урядовцям, які відповідали за це також в часи правління попереднього президента i обтяжені багажем нагромаджених тоді емоцій.

Можливо, саме вони сприяють тому, що українська дипломатія не зберігає стриманості щодо конфлікту польського уряду із західноєвропейськими колами лівих i лібералів.

Показово, що під листом акредитованих послів, у якому був натяк на недотримання прав гомосексуалів i трансгендерних осіб у Польщі, підписався посол Андрій Дещиця, який чудово знає Польщу i походить із традиціоналістського регіону України.

Для України цей конфлікт важливий. Тим часом у Києві практично немає аналітиків і фахівців, для яких аналіз ситуації в Польщі був би базовим завданням — якщо ж на це не вистачає часу (бо портфоліо переповнене іншим), постає спокуса оцінювати внутрішню і зовнішню політику Польщі крізь призму повідомлень західноєвропейських ЗМІ.

Певне занепокоєння викликає те, що нинішні українські урядовці, які часто виховані на російській культурі, схоже, живлять ілюзії, що добрі наміри допоможуть згладити конфлікт із Росією i врегулювати майбутнє Донбасу. Якщо абстрагуватись від наслідків такого підходу для самої України й безпеки регіону, постає питання, чи це не схиляє їх, образно кажучи, до політики "не дражнити" Росію й уникати, наприклад, спільного нагадування сталінських геноцидних операцій?

Яким промовистим було ставлення Зеленського до вшанування союзу Польщі й України 1920 року.

Замість параду на Хрещатику, який би відтворював історичний марш польських та українських військ, Україна вшанувала короткочасне, але важливе для пам’яті поляків і українців визволення Києва з-під більшовицької влади інакше — вона делегувала урядовця покласти спільно з послом Польщі квіти до меморіальної дошки, присвяченої Петлюрі.

Дратує небажання або й важка до розуміння нездатність українських урядів створити, навіть із польською допомогою, справедливі й належні умови для діяльності польських (і загалом євросоюзних) підприємців в Україні.

Читайте також
Конфлікти на паузі: що змінив візит в Україну президента Польщі Анджея Дуди

Особливо малі й середні підприємства, на противагу великим концернам, часто не мають ні бажання, ні можливостей функціонувати в умовах інвестиційного ризику й бюрократичної культури, якій далеко до стандартів верховенства права. Загалом же польські фірми змушені конкурувати з бізнесом, який ухиляється від сплати мита, податків і заручився захистом прокуратури й судів.

Ілюстрацією проблеми можуть слугувати польські вантажівки, які нерідко на кількадесят годин довше стоять на пунктах пропуску, аніж українські фури, бо не дають хабарів за розмитнення товару.

При всьому цьому Україна чинить величезний тиск на Польщу, щоб встановити більшу квоту для українських перевізників на міжнародні дорожні перевезення. Однак вона зі свого боку вже багато років не виконує зобов’язань модернізувати наявні й звести нові пункти пропуску, збудувати відповідну дорожню інфраструктуру до логістичних центрів і великих міст.

Зрештою, розчаровує те, що Київ ігнорує постулат врахування історичної вразливості сусіда.

Іменами людей, відповідальних за етнічну чистку поляків під час Другої світової війни, й надалі названі вулиці. Учням українських шкіл й університетів і досі прищеплюються антипольські історіографічні міфи про мниму багатовікову неволю українського народу у польській державі чи "окупацію" українських земель Польщею.

Розчарування Варшавою

Зізнаймось щиро: розчарування наростає і в столиці над Дніпром.

Певне занепокоєння там викликає той факт, що польський освітній ринок та ринок праці широко відкриваються для українських громадян, а на практиці це означає, що значно багатша Польща викачує з України фізичних працівників і здібне студентство. Проте найбільше нерозуміння породжує тиск з боку Варшави щодо історичних питань. Його розцінюють (також під впливом історичних травм і стереотипів, а ще оманливих аналогій із Росією) як бажання позбавити Україну "суверенності в історичних питаннях", як шантаж, застосований у дуже важкий для української державності момент.

Також українці бачать, що польська держава інколи стає заручницею націоналістичних кіл, скептично налаштованих до ідеї співпраці з Україною.

Залишаю відкритим питання: як Польща може переконувати Україну в тому, що вона є вірогідним прикладом реформування i сучасної демократії, якщо Києву відомо, що очевидне навіть для неправників юридичне безглуздя — зміни в законі про польський Інститут національної пам’яті (IPN), ухвалені Сеймом при всього кількох голосах проти, змінюються не шляхом внесення змін до закону, а через… постанову Конституційного трибуналу Польщі?

Як схиляти українців до щирого зведення рахунків з минулим УПА, якщо в Польщі — країні з багатою традицією критичної історіографії — здійснюються спроби (з дозволу IPN) переосмислити злочини проти кількадесяти мешканців білоруських сіл у східній Польщі, скоєні маргінальним для національної пам’яті капітаном Ромуальдом Райсом. Зрештою, кільканадцять років тому сама прокуратура IPN кваліфікувала їх як геноцид i досі цього дотримується.

Також варто додати, що навіть історичний діалог, який ведуть державні чи громадські інституції, міг би бути більш професійний, позаяк він вимагає знань і компетенцій — не тільки історичних, а й дипломатичних, міжнародно-правових і навіть психологічних.

Поки що в Польщі переважають крайні позиції. Згадаймо тільки, що колишній польський співголова Польсько-українського форуму істориків вирішив, нібито ця функція надає йому повноваження привселюдно сформулювати постулат, що польська політика щодо України має залежати від ставлення Києва до Волинської різанини.

До чого ми дійшли?

Усупереч первинним сподіванням, головним досягненням періоду президентства Зеленського стало просто стримання спіралі емоцій i розчарувань в історичних питаннях, продовження військової співпраці й закладення підвалин економічного співробітництва.

Вдалим був, наприклад, серпневий візит міністра фінансів Тадеуша Косцинського і підписання декларації про наміри укласти договір про співпрацю у боротьбі з шахрайством із ПДВ. Втілення цих планів суттєво допоможе цивілізувати умови ведення економічної діяльності в Україні при польській підтримці.

Ми безупинно тісно співпрацюємо в оборонній сфері: спільний польсько-литовсько-український батальйон — лише найбільш показовий прояв.

Проте з’являються побоювання (вони зумовлені аналізом дій команди Зеленського в стосунку до Росії, а також у галузі реформ) щодо того, наскільки уряд у Києві готовий продовжувати процес євроінтеграції України i розриву з постсовєтською політичною культурою.

Всупереч сподіванням, які з'явилися після минулорічного візиту Зеленського до Варшави, так і не вдалося розв’язати жодної проблеми з історичним тлом.

Це особливо помітно на проблемі суперечки навколо ексгумацій.

2017 року Україна ввела заборону на ведення пошукових та ексгумаційних робіт польськими інституціями. Це сталося після того, як у Польщі розібрали нелегальний пам’ятник-арку УПА — зробили це грубо, зачепивши українські національні почуття, проте легально i після довгих років безрезультатних зусиль, докладених до того, щоб проблему цієї арки розв’язати в діалозі з Україною.

Київ обґрунтував свою заборону ще й низкою актів вандалізму, скоєних "невідомими": вони сплюндрували нелегальні пам’ятники УПА, встановлені в Польщі, а також легальну таблицю на могилі на горі в Монастирі, де поховано упівців, полеглих у сутичці з НКВС.

Аргументи Варшави, що таким чином Україна залишається єдиною державою, яка блокує польські ексгумації (тоді як сама Польща видає вдосталь дозволів, наприклад, німцям чи росіянам), були проігноровані.

Українська дипломатія передавала польській, що ексгумації відновляться після того, як Польща зробить невеличкий жест — відновить таблицю у Монастирі. Але в Польщі не поспішали з цим, обумовлюючи зволікання необхідністю провести додаткові дослідження, щоб з’ясувати фактичну кількість загиблих, щодо якої існують небезпідставні сумніви.

Проте складно не помітити зв’язок між зволіканням із відновлення таблиці у Монастирі та небажанням вдаватися до контроверсійних для місцевої громадськості дій у передвиборчий період.

Те, що відновлення дозволу на ексгумацію i розблокування ініціатив на історичній арені залежить від відновлення сумнозвісної таблиці у Монастирі, все ж можна вважати всього лиш претекстом.

Для порівняння — зміни до закону про польський IPN, які через прирівнювання гітлерівських, совєтських злочинів та злочинів українських націоналістів викликали чималу напругу, визнали неконституційними, тим часом як Україна й досі не виконала зобов’язань, які взяла на себе ще за Порошенка. Тоді обіцяли змінити обурливий для поляків закон, який забороняв зневажливе ставлення до УПА, але так нічого в цій справі і не зробили. Фільму "Волинь" і досі не показали в українських кінотеатрах.

Невже в Києві вирішили, що обіцянки, які одна держава дала іншій, можна взагалі не виконувати, бо змінилися держпосадовці?

* * * * *

На жаль, нещодавній візит в Україну президента Дуди не зміг розірвати це хибне коло.

Польща й Україна й досі далекі від того, щоб стати справжніми, а не просто декларативними стратегічними партнерами.

Не виключено, що після зміни поколінь у польських елітах Київ діждеться урядів у Варшаві, які з проєвропейською риторикою на вустах на практиці змінять свою позицію щодо України.

Ставлення, що ґрунтується на свідомості спільного походження, почасти спільної історії й культури, а також спільної державності в кордонах Речі Посполитої — себто всього, що продовжує генерувати в більшості польських політиків і представників інтелектуальних еліт емоційне, інстинктивне бажання дієво підтримати Київ, — поступиться знаному з Західної Європи "прагматизму".

Автор: Лукаш Адамський,

доктор історії та політичний аналітик, заступник директора Центру польсько-російського діалогу та порозуміння – державної польської установи, створеної для діалогу з російською громадськістю

Стаття була опублікована на порталі "Нова Польща". Републіковано із редакційними скороченнями 

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
powered by lun.ua