Україна вирішила відкликати свого посла з Мінська, щонайменше тимчасово – за повідомленням українського МЗС, Ігоря Кизима викликали в Київ "для консультацій".

Попри численні заклики розірвати дипломатичні відносини не лише з РФ, а й з Білоруссю, Київ так і не пішов на цей крок ані після повномасштабного вторгнення РФ, ані після обстрілів української території російськими військами, що базувалися у Білорусі, ані після визнання де-факто владою Білорусі своєї участі у війні проти України, ані після відверто хамських заяв самопроголошеного президента Александра Лукашенка на адресу українського керівництва.

Замість цього Київ декілька разів викликав для консультацій посла у Білорусі (останній раз – наприкінці минулого року, після ракетних ударів з білоруського повітряного простору), однак незабаром він знову повертався до Мінська.

Цього разу підставою для такого кроку стала зустріч Лукашенка з донецьким гауляйтером Денисом Пушиліним.

"МЗС України засуджує проведення Олександром Лукашенком зустрічі 18 квітня в Мінську з Денисом Пушиліним як спробу легітимізації цього представника російської окупаційної адміністрації в Донецьку", – йдеться в заяві українського дипвідомства.

"Вважаємо зустріч з представником російської окупаційної адміністрації, який переховується від українського слідства за скоєння тяжких злочинів та перебуває під українськими і міжнародними санкціями, черговим і кричущим недружнім актом з боку Республіки Білорусь, спрямованим на підтримку держави-агресора РФ", – додається у заяві.

Проте варто визнати: нічого особливого 18 квітня не сталося.

Представники ОРДЛО і раніше приїжджали до Білорусі (це почалося ще до повномасштабного вторгнення – першим випадком, про який офіційно повідомляли, став візит до Мінська у 2021 році представників "прокуратури ЛНР"), їх зустрічали білоруські офіційні особи, а сам Лукашенко неодноразово робив заяви, що свідчили про визнання "законності" анексії Донбасу та Криму.

Ще у липні минулого року Лукашенко заявив, що він де-факто й так визнав утворення "ЛНР" і "ДНР", а також анексію Криму Росією, і в разі необхідності видасть відповідний указ.

Також варто згадати підписану восени минулого року угоду про співпрацю між Мінськом та Севастополем. Або візит білоруських депутатів та пропагандистів на окуповану частину Донбасу – також минулого року.

Особливість нинішньої зустрічі з Пушиліним – хіба що в її показовості.

Чого варте лише питання Лукашенка: "На фронті як там у нас справи?"

Так, оце "у нас на фронті" вийшло дуже промовисте, ця репліка ідеально показує ціну "нейтралітету" Білорусі, проте, по суті, нинішня зустріч вже мало що змінила.

Та проігнорувати цю зустріч Київ вже не міг.

Зрештою, у вересні минулого року Грузія також викликала свого посла у Білорусі для консультацій – у відповідь на відвідання Лукашенком Абхазії та зустріч там з її "президентом".

Вчинити більш беззубо, аніж Грузія (яку ми постійно звинувачуємо у проросійській політиці), Київ просто не міг.

У цьому контексті важливе інше: сам по собі виклик посла для консультацій ще не означає радикальної зміни відносин. У дипломатичній практиці найчастіше за місяць-два посол знову повертається. 

Звичайно, так відбувається не завжди – наприклад, нинішнє охолодження відносин Києва та Тбілісі, яке починалося точно таким кроком МЗС, вже призвело до того, що близько року Україну у Грузії представляє тимчасовий повірений. 

А після відкликання "для консультацій" нашого посла з Москви у 2014 році він туди так і не повернувся. Хоча для того, щоб "дозріти" до розриву дипвідносин, Україні було недостатньо восьми років російської агресії та окупації – знадобилося повномасштабне вторгнення РФ.

Варто нагадати, що раніше "ЄвроПравда" – і не лише ми – неодноразово наголошувала на необхідності розриву дипломатичних відносин із Білоруссю. 

В тому числі – щоб показати світові, що ми вважаємо нинішню Білорусь так само агресором, як і РФ. Крок, необхідний для того, щоб підштовхнути усіх партнерів нарешті синхронізувати санкції проти обох країн-агресорів. 

Натомість в усіх офіційних поясненнях, чому Київ так і не пішов на розрив дипломатичних відносин із Білоруссю, акцент робився на гуманітарну складову.

Зокрема, в інтерв’ю "ЄвроПравді" посол Кизим визнає, що фактично знаходиться у Мінську в ситуації повної блокади. І єдина вагома причина збереження нашої дипломатичної присутності у Білорусі – допомога українським біженцям, що прибувають до Білорусі з РФ та намагаються дістатися додому.

Однак наявність посла зовсім не обов’язкова для виконання таких функцій. І вимушене перебування посла Кизима в Києві лише в чергове підтвердить це – навіть у разі, якщо до розриву дипвідносин із цією державою-агресором Київ поки що не дозрів.

Тож реальних підстав повертати посла до Білорусі просто немає.

Натомість його повернення до відверто ворожої Білорусі після коротких консультацій надіслало би хибний сигнал світові.

Це – необхідний мінімум, якщо вже у МЗС – на наш погляд, безпідставно – вважають, що варто утриматися від повного розриву відносин. 

Зрештою, це виглядало би відверто дивно – Україна не підвищує рівень дипломатичної присутності у Грузії (у відносинах з якою у нас є проблеми, але вони явно неспівставні з глибокою кризою у відносинах із Мінськом), проте зберігає високий рівень відносин із Білоруссю.

Києву варто поставити нарешті всі крапки над "і": повернення посла до нинішньої Білорусі просто неможливе. І про це варто сказати вголос. І принагідно – зафіксувати вимогу повного та остаточного виведення російських військ з території Білорусі. 

Де-факто ми маємо визначити, якнайменше – самі для себе, що посол України зможе повернутися вже у нову та демократичну Білорусь. Країну, де місце для Лукашенка – лише на лаві підсудних.

Автор: Юрій Панченко, 

редактор "Європейської правди"