Війна без гарантії успіху. Чому напад США не змінив режим в Ірані, попри вимоги Трампа

Рішення Сполучених Штатів атакувати Іран, а також очікувані наслідки спільних американських та ізраїльських ударів по іранських військових і політичних об'єктах країни – заслуговують на увагу і про них дійсно можна говорити багато.

Та на жаль, мало що з цього є обнадійливим для США.

Перш за все, це війна не вимушена, а свідомо обрана (war of choice).

У США були інші варіанти дій. Дипломатія здавалася багатообіцяючим засобом для того, щоби завадити появі в Ірану ядерної зброї. А посилення економічного тиску з часом могло прискорити зміну режиму. Більше того, з боку США це не був "напад на випередження", коли атака відбувається, щоби противник не встиг напасти першим.

Натомість ця війна – превентивна, "профілактична".

Іран не становив безпосередньої загрози життєво важливим інтересам США. Іран не стояв на порозі перетворення на ядерну державу. Іран не був на межі використання проти США тієї зброї, яку він вже має. Щонайбільше, загроза з боку Ірану була накопичувальною.

Ця особливість – важлива.

Світ, у якому країни вважали би своїм правом завдавати превентивних ударів по тих країнах, кого вони сприймають як (потенційну) загрозу – перетворився би на світ постійних військових конфліктів.

Саме тому міжнародне право не припускає такі дії.

Також важливо, що президент Трамп проголосив мету – зміну режиму в Ірані – яка є політичною, а не військовою.

Удари авіації здатні руйнувати і вбивати, але їх недостатньо для зміни влади.

Використання армії саме по собі  не призводить до зміни або розвалу режиму.

Існує шанс, що напад США призведе до появи перебіжчиків у політичних і військових колах Ірану, але будувати на цьому розрахунок не можна. ХАМАС і Газа є нагадуванням про те, що режими можуть витримувати неймовірні удари і продовжувати чіплятися за владу.

Навіть якщо релігійна верхівка втратить владу – зокрема, після підтвердження того, що Верховний лідер, аятола Алі Хаменеї був убитий – то найкращі шанси зайняти їхнє місце мають представники сил безпеки, тобто чинного режиму. Зрештою, використання тактики "обезголовлювання", тобто вбивства окремих лідерів, як засобу ініціювання зміни режиму – навряд чи матиме успіх в Ірані, де за майже півстоліття при владі (з яких Хаменеї керував 38 років) режим інституціоналізувався.

Під час січневого вторгнення до Венесуели адміністрація Трампа обмежилася заміною одного лідера, а не режиму (майже не звертаючи уваги на опозицію). У Ірані все відбувається інакше: Трамп закликав до зміни режиму, але без підготовки ґрунту для цього.

До того ж політична опозиція в Ірані не об'єднана. Вона не функціонує як "тіньовий уряд", готовий взятися до влади.

Історія вчить, що загалом зміна режиму силовим шляхом потребує фізичної присутності у країні, владу якої прагнуть змінити. Це – урок Німеччини та Японії після Другої світової війни, а також Панами, Іраку та Афганістану у більш   недавньому минулому – і цей досвід також каже, що навіть міцна військова присутність не гарантує успіху.

Але окупація Ірану – немислима, зважаючи на розмір країни та її здатність чинити опір.

Виходить, що адміністрація Трампа вирішила досягти найамбітніших зовнішньополітичних цілей – обмеженими засобами. Адже не йдеться про війну з більш вузькими, суто військовими цілями (як-то послаблення іранського ядерного або ракетного потенціалу), за яких США могли би достовірно стверджувати, що досягли цих цілей авіаударами.

Найближча паралель із тим, що відбувається в Ірані – це Лівія, де 15 років тому західні війська скинули керівництво за допомогою авіації, а потім відступили, залишивши країну в хаосі.

Схоже, що в іранському випадку Трамп став заручником власних дій.

Все почалося з розгортання масованої військової присутності у регіоні – армади, як назвав її Трамп. Але у решті решт ця військова присутність створила тиск на адміністрацію, змусивши її діяти, оскільки війська США не можна було підтримувати у стані високої готовності на місці нескінченно довго.

Схоже, що засоби (військова сила) відігравали велику роль у визначенні цілей та в ухваленні рішення про напад. Це – протилежний підхід до того, як має визначатися політика.

На додаток, розпочавши війну, Адміністрація Трампа знову взяла на себе вагомі стратегічні зобов'язання на Близькому Сході – усупереч Стратегії національної безпеки Трампа і всупереч реальності, яка полягає в тому, що найбільші виклики інтересам США знаходяться в Європі та Індо-Тихоокеанському регіоні. До того ж Трамп зробив це, ігноруючи досвід війни в Іраку 2003 року – ще однієї "превентивної війни" на Близькому Сході, яка коштувала США величезних витрат.

Та й американське суспільство не готове до цієї війни. Не готова до неї і електоральна база Трампа. Війна розхитає ринки, спричинить стрибок цін на енергоносії.

Союзники Америки у регіоні також незадоволені.

Іран вже обстрілює сусідні країни, а подальша війна може завдати ще більшої шкоди їхнім економікам.

Також показово, що Трамп і не намагається обґрунтувати свої дії. Він не використав свою промову State of the Union (щорічний програмний виступ у Конгресі) у вівторок ввечері для обґрунтування необхідності нападу на Іран. Та й у його заяві відразу після суботньої атаки більша частина промови була про минулі дії Ірану, а не про нові або потенційні загрози.

Цілком можливо, що минулорічне бомбардування трьох іранських ядерних об'єктів і нещодавнє блискавичне  вторгнення у Венесуелу вселило у Трампа та його оточення впевненість у тому, що вони можуть досягти амбітних цілей обмеженими засобами за низьку ціну. Можливо, він також піддався спокусі досягти в Ірані історичного успіху – зміни режиму – про який лише мріяли його попередники. Не можна виключити, що йому це ще вдасться. Але поки лунають лише заклики до повалення влади – а закликати простіше, ніж здійснити.

Крім того, якщо для початку війни достатньо лише однієї сторони, то для її завершення без капітуляції – потрібні дві. Тому Іран тепер матиме право голосу в тому, наскільки масштабним стане цей конфлікт і як довго він триватиме.

Автор Річард Хаас

почесний президент Ради з міжнародних відносин

Стаття початково вийшла на сайті Project Syndicate і публікується з дозволу правовласника