Між членством та партнерством: як змінюється співпраця України та НАТО

Відносини України і НАТО за останнє десятиліття пройшли суттєву трансформацію – від обережної підтримки оборонних реформ після 2014 року до масштабної координації військової допомоги під час повномасштабної війни.

Початковий підхід Альянсу базувався на довгостроковій розбудові оборонних спроможностей, інституційних реформ і наданні переважно нелетальної допомоги. Навіть повномасштабне вторгнення не вплинуло суттєво на підходи Альянсу.

І хоча після 2024 року логіка підтримки поступово змінилася, політична рамка майбутніх відносин залишається невизначеною, що створює розрив між динамікою війни та більш повільною логікою інституційного планування Альянсу.

У цих умовах співпраця поступово зміщується до логіки взаємної стратегічної цінності.

Український досвід війни стає для НАТО джерелом практичних уроків для модернізації підходів до оборонного планування, інновацій і стримування.

Натомість співпраця з НАТО відкриває для України можливості для розвитку оборонно-промислової кооперації, технологічних партнерств і формування нової архітектури безпеки в Європі.

Стандарти та/чи практики

У середовищі українських військових побутує думка, що взаємосумісність з НАТО остаточно втратила актуальність.

Чи означає це, що Україна відкидає стандарти і практики НАТО? Аж ніяк. Просто їхнє реальне впровадження наразі часто відбувається поза формальними процедурами і звичною нормативною рамкою.

У бойових бригадах, які демонструють найбільшу ефективність і приваблюють найбільшу кількість персоналу, про стандарти НАТО говорять без скепсису.

Однак в Україні також розуміють:

з нинішньої війни постане якісно інша безпекова реальність, обриси якої формуються зараз на фронті.

І, на переконання багатьох українських військових та політиків, практично увесь доктринально-планувальний каркас НАТО виявиться нікчемним і потребуватиме перегляду.

В цілому такі оцінки притаманні багатьом у військовому керівництві України, яке переконане, що українські Збройні Сили наразі перебувають на кілька кроків попереду НАТО в розумінні сучасних технологій та інноваційності поля бою.  

Тож, на думку багатьох українських посадовців, дотичних до роботи з НАТО, про яку взаємосумісність може йтися, якщо за кілька років саме Альянсу доведеться "підтягувати" доктринальну базу і стандарти до українських, а не навпаки.

"Натовцям" такий підхід часто здається самовпевненим і занадто амбіційним, як для держави, що вже п'ятий рік залежить від західних поставок озброєнь та фінансування.

Українців же розчаровує небажання політичної частини Альянсу визнати нові реалії і сприймати російську загрозу та український досвід не як привід для точкових змін, а як стимул терміново і фундаментально переглянути свої підходи та практики.

Цей неартикульований взаємний скепсис підважує взаємоповагу і деструктивно впливає на діалог.

Нова формула співпраці

Головне питання сьогодні полягає не в тому, як Україна має впроваджувати стандарти НАТО, щоб у майбутньому самостійно стримувати Росію. Значно важливіше – як Україна і НАТО можуть створювати спільні механізми стримування та протидії агресії вже сьогодні.

Тому що, якщо відверто, не лише Україна не може чітко відповісти на питання, якими будуть Сили оборони у 2035 році, але й НАТО не може бути впевненим, що існуватиме у 2035 у звичному форматі та структурі.

Особливо враховуючи нинішні виклики, які навряд чи могли б передбачити футурологи.

Тож Україна та НАТО взаємозалежні у пошуку виходу з цього періоду невизначеності.

Більш того, для Альянсу Україна може стати як прокляттям, так і благословенням.

Програш України у війні здатний перекреслити усю виплекану безпекову конфігурацію в Європі, в тому числі поставити під сумнів життєздатність "найміцнішого військово-політичного союзу в історії".

Якщо ж Росія остаточно сточить свою армійську потугу в полях Донбасу, і на кожні технологічні рішення агресора Україна матиме ефективну протидію, НАТО й надалі зможе підтримувати відносну стабільність в євроатлантичному регіоні, принаймні на східному фланзі.

А для цього варто змінити усталену парадигму, відійшовши від формули "НАТО допомагає Україні" до формули "НАТО та Україна разом будують нову архітектуру безпеки в Європі".

В НАТО є зацікавлення українським досвідом. В умовах війни, однак, в Україні можливості його систематизувати є обмеженими. Також є певні застереження щодо передання певних даних для всього Альянсу з огляду на неоднозначні відносини окремих політичних лідерів країн-членів НАТО з Москвою.

Спільною точкою дотику, щоправда, може стати перехід від моделі lessons learned до моделі lessons anticipated – від аналізу минулих операцій до прогнозування майбутніх технологічних циклів війни.

Навряд чи найближчим часом досвід і знання радників НАТО знадобляться для написання нової Військової стратегії України чи нового законодавства щодо Служби безпеки України.

Однак напрацювання спільного бачення Україна-НАТО щодо майбутнього стримування та оборони в євроатлантичному регіоні від зовнішньої агресії дозволило б уже зараз побачити можливості спільних рішень для стабільності і безпеки.

Ідеться про спільне capability-based planning, сценарне моделювання розвитку сил оборони України та країн-членів НАТО, і використання реальних даних війни для оборонного планування.

Важливим елементом взаємокорисного співробітництва, зокрема, є обговорюване залучення українських військових до майбутніх навчань НАТО у ролі умовного противника (Red Team), про що у березні 2026 публічно повідомив і заступник керівника Офісу президента України Павло Паліса.

Ще одним природним напрямом взаємокорисної співпраці є оборонно-промисловий комплекс.

Українська оборонна індустрія, що за роки війни суттєво наростила виробничі можливості та технологічні рішення, дедалі більше розглядається союзниками не лише як споживач допомоги, а як потенційний партнер у спільному виробництві та розробці оборонних технологій.

Особливо важливим напрямом залишається розвиток багаторівневої системи протиповітряної та протиракетної оборони.

У підсумку нова логіка співпраці між Україною та НАТО має вийти за рамки традиційної моделі партнерства, хай навіть і особливого.

Замість дорадчої підтримки варто говорити про спільну роботу в рамках адаптації до нових викликів спільній безпеці.

Що може покращити відносини з НАТО?

НАТО та Україна мають поступово змінювати логіку взаємодії від односторонньої підтримки, якої не завжди Україна потребує, до спільного формування нової архітектури стримування в Європі.

Це передбачає більшу участь України у формуванні порядку денного співпраці, а також інституціоналізацію спільних механізмів планування та розвитку оборонних спроможностей для подолання спільних викликів безпеці у євроатлантичному регіоні.

Україні ж варто синхронізувати національне оборонне планування з довгостроковою логікою співпраці з НАТО.

Навіть в умовах війни Україні важливо сформувати більш чітке бачення розвитку Сил оборони на середньо- та довгострокову перспективу. Наявність стратегічних орієнтирів дозволить союзникам краще розуміти потреби України, підвищить передбачуваність запитів на підтримку та полегшить залучення ресурсів для розвитку оборонних спроможностей.

Україна та союзники могли б започаткувати постійний механізм сценарного моделювання майбутніх конфліктів і розвитку оборонних спроможностей на основі реальних даних сучасної війни.

Поєднання українського бойового досвіду з системою оборонного планування НАТО дозволило б формувати більш адаптивні моделі стримування і оборони в євроатлантичному просторі.

Також потрібно розширити участь українських військових у навчаннях НАТО, зокрема у ролі Red Team, а також інтегрувати українські lessons learned у підготовку, планування та оцінювання союзницьких операцій.

Це допоможе Альянсу швидше адаптувати свої доктринальні підходи до реалій сучасної технологічної війни.

А спроможності Спільного центру з питань аналізу, підготовки та освіти мають отримати належне фінансування і послідовно розширюватися.

Ще одна сфера дотику – системна співпраця у дослідженні російської військової стратегії, адаптивних моделей ведення війни та інструментів гібридного впливу.

У цьому контексті це може стати належною відповіддю на ініціативу міністра оборони України щодо створення Інституту Росії, який міг би стати центром спільних досліджень щодо російських військових доктрин, економіки війни, механізмів мобілізації та інструментів когнітивної війни.

Така платформа дозволила б системно поєднати український досвід війни з аналітичними ресурсами союзників.

І нарешті, Україна та НАТО потребують спільного розвитку оборонно-промислової та інноваційної кооперації.

Український оборонно-промисловий комплекс дедалі більше розглядається союзниками як партнер у спільному виробництві та розробці оборонних технологій.

Ініціативи Build in Ukraine / Build with Ukraine, участь у програмах DIANA, NATO Innovation Fund, а також розвиток окремих треків для України в NSPA можуть створити основу для інтеграції українських технологічних рішень у євроатлантичні оборонні ланцюги та прискорити інноваційні цикли у сфері безпілотних систем, РЕБ та роботизованих платформ.

Авторка: Оксана Осадча,

член Наглядової ради Центру "Нова Європа", радниця віцепремʼєрки з питань європейської та євроатлантичної інтеграції (2023-2025)

Цей матеріал було підготовлено за фінансової підтримки уряду Великої Британії в рамках проєкту "Взаємна трансформаційна сила: змінюючи Україну через співпрацю з ширшою Європою", який імплементує Центр "Нова Європа". Погляди, висловлені в цьому матеріалі, належать автору і не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду Великої Британії