Одразу відповім на запитання у заголовку. З інтеграцією України в ЄС досить погано все. Але це – не зрада. Це просто твереза оцінка ситуації.

У будь-якій дискусії про наші відносини з Євросоюзом відправною точкою є факт, що ЄС для нас – надзвичайно важливий партнер. А зараз і поготів, адже ми маємо неймовірно високий рівень підтримки України, інтенсивність діалогу і обсяги торгівлі. Тут політикам є про що рапортувати, що вони і роблять.

Та попри ці досягнення, у наших відносинах з ЄС не відбувається головного: їхній характер не перетворюється з партнерства на інтеграцію. Тобто ідея нашої Угоди з ЄС – "політична асоціація та економічна інтеграція" – реалізується лише в частині політики.

А от в інтеграційній частині в нас застій.

Ви самі можете це відчути, згадавши динаміку у відносинах з ЄС ще два роки тому. Укладення Угоди про асоціацію, безвіз, допуск продукції тваринного походження на ринок ЄС... Усі ці завдання були одночасно і політичними, і технократичними – потребували ухвалення багатьох законів, візитів оціночних місій, переговорів тощо. Це було складно, супроводжувалося купою проблем, скандалів та безліччю скептиків у ЄС, яких треба було переконувати.

Україні тоді вдалося досягти справді крутих результатів по кожному з пріоритетів.

Та на сьогодні у нас немає жодного такого подібного проекту.

І не треба казати, що ми просто виконали всі завдання, досяжні на даному етапі. Ні, лишилося чимало.

Якщо ми хочемо бути привабливими для розміщення європейських виробничих потужностей, то маємо спростити митні процедури у торгівлі з ЄС. Для цього потрібно прийняти спільне з ЄС рішення про взаємне визнання статусу авторизованих економічних операторів, доєднатися до системи NTCS і узгодити митні процедури.

Якщо ми хочемо, аби нашій промисловій продукції довіряли в ЄС, нам потрібна укладена АСАА, яка підтверджує визнання Євросоюзом нашої системи технічного регулювання.

Список можна продовжувати. Йдеться про конкретні спільні рішення, ухвалення яких потрібне Україні. Саме ці процеси і означатимуть виконання Україною Угоди про асоціацію – не "потроху" і "абияк", а по суті. Але їх – немає.

Добре відоме твердження про нашу економіку, мовляв, "з таким темпом зростання ми все одно лишатимемося найбіднішими в Європі", так само можна застосувати і до нашої євроінтеграції: з такими темпами виконання Угоди ми рік від року будемо лише віддалятися від ЄС.

В Києві чудово усвідомлювали цю небезпеку.

2018 рік мав стати роком прискорення.

Україна активно пропонувала ЄС інакше підійти до пріоритетних напрямів. Говорити не лише про відсотки прогресу, а й про те, як нам досягти необхідних двосторонніх рішень. Саме такий зміст вкладався в ідеї митного, цифрового, енергетичного та шенгенського союзів, висунуті торік президентом Петром Порошенком.

Цього року саміт Україна-ЄС трансформував ці ідеї в практичне річище – інтегруватися у цих сферах будемо в рамках чинної Угоди про асоціацію. Певні практичні кроки задля того, щоби ця інтеграція розпочалася, мали бути зроблені в грудні, на Раді асоціації.

Але – не склалося.

Звіт про виконання УА, оприлюднений за місяць до цього засідання, не містить ані натяку на такі плани. Їх практична реалізація відкладається на потім.

Причин цього є кілька. Та головна з них – те, що Україна не виконує свої зобов‘язання за Угодою.

То чому ж гальмується наша євроінтеграція?

У відповідь на це запитання в Україні зазвичай посилаються на погану роботу парламенту. Але ж часом, коли це потрібно урядові, ВР нормально працює! Ця ж Рада ухвалила усі закони, потрібні для безвізу; вона і надалі ухвалює важливі й складні реформи.

Тому гальмування України не можна зводити до Верховної ради. Проблема комплексніша.

По-перше, надто велику вагу має політична роздратованість ЄС через торговельні питання.

Заборона експорту лісу надто запам‘яталася політичному керівництву ЄС. Причому йдеться радше не про заборону як таку – а про багаторазові обіцянки Києва, які залишилися не виконані.

Це – політична помилка України. Ми постійно надсилали Брюсселю суперечливі сигнали про те, що ж ми плануємо робити. Натомість треба було або всім посадовцям займати позицію, що Україні вкрай потрібна заборона експорту лісу – або ж виконувати політичну обіцянку, дану ЄС, і скасувати цю заборону.

Не забуваймо і про другу ініціативу, що руйнує імідж України як передбачуваного партнера – так званий закон "Купуй українське". Про нього теж досить детально згадано у звіті.

Не виключено, що голоси за бюджет-2019 знайдуться лише за умови схвалення цього законопроекту в другому читанні – так само, як було з першим читанням рік тому. Реакція ЄС буде очевидною.

Розуміють це і в Брюсселі – і тому "не купують" наші ідеї.

ЄС не готовий до нових масштабних домовленостей з Україною за умов, коли Київ порушує вже підписані угоди.

По-друге, є розбіжність у бюрократичному підході.

Ми пропонуємо ЄС дорожні карти виконання Угоди, думаючи, що ЄС вони якось зобов‘язують. Але для ЄС це – підкреслено односторонні документи України, яка сама собі малює плани.

Такий підхід прибирає саму Угоду з фокусу чиновників. Спільна реалізація цілей Угоди Україною та Євросоюзом перетворилася на наше одностороннє звітування про виконання наших власних бюрократичних планів.

По-третє, ще однією бідою України є невміння переконувати інституції ЄС. Точніше – виразна відмінність між зусиллями в одних напрямах і браком зусиль в інших.

Для прикладу, якщо нам потрібна підтримка ЄС в міжнародних і безпекових питаннях – ми кидаємо на це всі сили і досягаємо мети. Заяви ЄС щодо територіальної цілісності і санкції – чудовий приклад нашої результативності. Якщо урядові потрібна макрофінансова допомога від ЄС, то всі працюють на цю перемогу і досягають результатів.

Та щойно доходить до реалізації цілей Угоди про асоціацію – ми бачимо абсолютну протилежність.

Історія з угодою АСАА, яка вкрай потрібна нашим промисловим виробникам, вже просто набридла. Вже котрий рік ми чуємо з Брюсселя "от-от, скоро" – але угода ніяк не з‘явиться на обрії.

Щороку ми схвалюємо останній потрібний закон і щороку з‘являється нове пояснення, чому формальний процес укладення цієї угоди відкладається. Складається враження, що нас відверто обдурюють. Але чому ж Україна не докладе співмірних зусиль, щоби нарешті закрити цю проблему і підписати справді потрібну нам угоду?

Звіт ЄС ґречно і дипломатично перераховує наявні проблеми. Та його головний висновок – ЄС не дуже готовий інтегрувати Україну, доки вона демонструє таке ставлення до своїх євроінтеграційних завдань.

Для переговорів з ЄС наявність такого звіту – це дуже погана річ. Тепер кожна наша ідея про спільні кроки буде наштовхуватися на аргумент: "Ви ж бачите звіт, Україна не виконує своїх завдань, то про які нові кроки може йтися?".

Гіркоти додає те, що 2019, рік виборів і в ЄС, і в Україні, об‘єктивно не зможе стати роком прориву у євроінтеграції.

Чи означає це, що все пропало? Точно ні.

До Ради асоціації ще місяць. І ще можна спробувати щось зробити. Та й після 17 грудня євроінтеграція не закінчиться.

Після виборів Угода про асоціацію залишиться актуальною. Але без зміни підходів і принципово іншої швидкості у виконанні Угоди ми і надалі не зможемо навіть думати про реальну інтеграцію з ЄС. А отже, не матимемо шансу реалізувати далеку та амбітну мету вступу до ЄС, яку президент пропонує закріпити в Конституції України.

Публікації в рубриці "Експертна думка" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора