Белорусская стратегия Украины: где Киев действует вопреки США и при чем тут визит Тихановской
Цей тиждень розпочався з візиту до Києва Світлани Тихановської, лідерки демократичних сил Білорусі.
Україна довго дозрівала до цього кроку; "ЄвроПравда" вже розповідала, чому та за чийого впливу Київ тривалий час уникав контактів з білоруськими демократичними силами в екзилі, зберігаючи надії, що це дозволить вплинути на Лукашенка.
Нині це у минулому. Протягом останніх місяців політика України щодо Білорусі змінилася офіційно і, схоже, безповоротно, що надзвичайно тішить білоруську опозицію. Україна для багатьох білорусів є немов рольовою моделлю, і в останні роки її вага зростає, тому цей розворот – справді важливий для тих білорусів, які прагнуть повалити режим Лукашенка.
Та варто пояснити також, навіщо це самій Україні.
Насправді для української безпеки Білорусь має надзвичайне значення.
Навряд чи хтось має сподівання, що Росія стане демократичною в осяжній часовій перспективі, тому зі східного боку ми і далі будемо межувати з ворожою державою, де суспільство сприймає українців як ворогів. Але питання про те, чи так само довго ворог буде також з півночі – лишається відкритим.
Звісно, деокупувати Білорусь мають самі білоруси. Але якщо це станеться – геополітична карта зміниться просто докорінно на користь України.
Та зараз з’явився також інший момент, де Україна – завдяки білоруському питанню – може проявити свою геополітичну вагу.
В останні місяці та тижні Захід почав змінювати свою політику щодо Білорусі та лукашенківської диктатури. Не всі підтримують ці зміни; розбіжності з цього приводу вже навіть потрапили на сторінки ЗМІ.
У цій суперечці Україна відстоює позицію, що повністю суперечить думці США та деяких інших західних держав. В той час як низка партнерів схиляються до того, щоби знову загравати з Лукашенком, Київ запроваджує дедалі жорсткіші заходи впливу на Мінськ.
В України є важелі для того, щоб переконати світ пристати саме до нашої тактики в цьому питанні. Проте скоординовані дії з білоруською опозицією додатково посилюють нашу позицію.
І якщо цей план спрацює – це стане дійсно вагомою дипломатичною та геополітичною перемогою нашої держави.
І найголовніше, це може наблизити і стратегічну мету України – послаблення і повалення лукашенківської диктатури, що, у разі розумної комплексної та скоординованої політики, створить можливість відірвати Білорусь від Росії та нівелювати північну загрозу для нашої держави.
Не (тільки) заради Білорусі, а (передусім) заради України
Понад 1000 км становить довжина українсько-білоруського кордону. Лише цього мало бути достатньо, щоб пояснити, наскільки важливою для нас є доля Білорусі.
Але так само важливим вона є для Путіна. У тому числі через суто про військову складову – нагадаємо, у 2022 році саме з Білорусі російські війська розпочали наступ на Київ; а зараз Білорусь відіграє важливу роль для повітряних атак по українській території, звідти здійснюється керування далекобійними FPV-дронами тощо.
Та й після завершення війни доля Білорусі буде однією з визначальних для українського розвитку. І не лише через безпекові аспекти (хоча це також важливо; одне питання – зберігати готовність до можливої атаки лише зі сходу; інше – також з півночі).
Важлива також економіка.
У разі, якщо Білорусь перестане бути російською, це відкриває для нас доступ до балтійських портів та до прямого експорту до держав Балтії; зменшує логістичну залежність від Польщі тощо.
Зараз заяви українських посадовців з цього приводу однозначні.
"Ми зацікавлені у європейському майбутньому, демократичному майбутньому Білорусі… Ми маємо допомогти Білорусі стати європейською країною, тому що Білорусь – це теж Європа", – пояснив міністр закордонних справ Андрій Сибіга. А ще він зазначив, що вважає Тихановську та її команду представниками Білорусі, з якими Україна надалі має намір вести діалог.
А Світлана Тихановська у Києві заявила, що Україна і білоруський народ поділяють спільну задачу – завершення російської агресії, після якої дві країни будуть "разом будувати європейське майбутнє".
Потрібно усвідомити: без вільної Білорусі не може бути безпечної України, а без незалежної, вільної України не може бути демократичної Білорусі. Тобто наші долі тісно пов’язані", – додала вона.
А ще важливо, що саме Білорусь – одна з небагатьох держав, для якої Україна може бути безумовним геополітичним лідером. А в перспективі – і рольовою моделлю.
Якщо звільнення Білорусі одного дня відбудеться, то це станеться за прямого сприяння, якщо не участі України. А пов’язані з Україною білоруси, які зараз пліч-о-пліч з українцями у складі ЗСУ чинять опір російській агресії – зокрема у полку Каліновського, – у цьому разі претендуватимуть на роль нової білоруської еліти.
Так, це буде можливим лише у момент найбільшої слабкості РФ. Тож варто пам'ятати – вікна можливості у геополітиці часто відкриваються ненадовго, а тому треба вже зараз бути готовими повною мірою скористатися такою можливістю.
Чи можна на додаток говорити про омріяний демопозицією вступ Білорусі до ЄС навіть у далекому майбутньому – питання відкрите, і відповідь на нього залежить насамперед від білоруського народу. Проте немає сумнівів, що для білоруського суспільства безумовною цінністю є власна демократична держава, яка не є сателітом жодного авторитарного лідера. Це білоруси довели у 2020-му році.
Та й навіть у разі успішної деокупації Білорусі – демонтаж залишків режиму Лукашенка та перебудова країни буде непростим та, імовірно, нешвидким завданням.
Але Україна критично зацікавлена у тому, щоб це відбулося. Не лише заради сусідів, а передусім заради власних інтересів. Тож вже зараз Україна може і має відігравати одну з ключових ролей у тому, щоб це сталося.
У тому числі у процесах, які тривають просто зараз.
По різні боки із Заходом та США
Не лише Україна за останні місяці докорінно змінила свою білоруську політику.
Сполучені Штати почали суттєво коригувати ставлення до Білорусі та особисто до Александра Лукашенка. Обережне зближення Вашингтона та Мінська розпочалося ще минулого року, коли в обмін на звільнення низки політв'язнів були зняті санкції з "Белавіа", а Трамп призначив свого представника з питань Білорусі, Джона Коула.
Цей процес мав і практичний ефект – щоправда, для України менш відчутний, ніж, скажімо, для Польщі.
Коул домовився з Лукашенком про кілька етапів звільнення політв'язнів. Причому на свободу вийшли справжні топзаручники режиму, починаючи від чоловіка Світлани Тихановської Сергія або Нобелівського лауреата Алеся Біляцького – і закінчуючи етнічним поляком Анджеєм Почобутом, звільнення якого нарешті домоглася Варшава.
Наразі у білоруських в'язницях залишаються близько двох тисяч політув'язнених, і Джон Коул припускає їх швидке звільнення. Але це потребуватиме зустрічних кроків з боку Заходу, як це було і на попередніх етапах.
Проте в більшості випадків ціною звільнення "заручників Лукашенка" було послаблення санкційного тиску, в першу чергу – санкцій США на "Беларуськалій", головного експортера країни. Але це послаблення стало до певної міри символічним, бо перепоною лишаються європейські та українські санкції, без зняття яких не відновити експорт білоруських калійних добрив на світові ринки.
Покупці для білоруських добрив є. Країни так званого Глобального Півдня не мають проблеми з тим, щоб купувати продукцію, яка спонсорує лукашенківську машину репресій. Але для цього добрива необхідно доправити до морської перевалки. Історично цю роль виконували литовські порти, які зараз для "Білоруськалію" закриті.
ЗМІ вже повідомляли про тиск США на Вільнюс з вимогою дати дорогу лукашенківському експорту. Наразі литовська влада тримається і не дає на це згоди. Але гарантії того, що це ембарго збережеться, немає.
"ЄвроПравді" відомо, що США тиснули також на Україну, щоб Київ дав доступ на транзит білоруських добрив до Одеси. Український маршрут навряд чи розглядають як основний, але сам прецедент того, що навіть Україна знімає санкції з Білорусі, став би для адміністрації Трампа козирною картою у переговорах з балтійськими державами, передусім Литвою.
І тут Україна опинилася у незвичній для себе ролі.
Київ категорично відмовився пом'якшити тиск на Лукашенка, і навіть навпаки – почав публічно вимагати посилення санкцій.
Це – нова геополітична роль, в якій опинилася Україна.
Бо насправді йдеться про суперечність чи навіть протистояння не лише зі США. Відразу кілька впливових західних столиць почали вести нову гру, чи то загравання з Лукашенком.
Публічна ознака цього – нещодавні телефонні переговори президента Франції Емманюеля Макрона з білоруським диктатором. Їхній зміст не розкривається у деталях, хоча відомо, що йшлося про загрозу нападу армії РФ з Білорусі на одну з держав ЄС/НАТО.
Макрон намагався попередити Лукашенка не робити цього. Чи були зустрічні вимоги з Мінська і чи була якась домовленість – невідомо.
Але дзвінок сам по собі свідчить, що Париж сприймає Лукашенка як суб’єкта, який ухвалює рішення щодо російської війни абощо.
І це саме по собі означає, що однієї з проміжних цілей Лукашенко вже досягнув. І може спробувати розвинути успіх, обмінявши обіцянки не брати участь у російській ескалації на подальше зняття санкцій.
Роль України у цій грі
Для білоруського диктатора ця гра є звичною.
Саме це у минулому, багато років поспіль, допомагало йому створювати ілюзію стратегічної незалежності від Кремля. Лукашенко щоразу передавав сигнали до західних столиць, що тільки зняття санкцій, попри усі порушення прав людини у його країні, допоможе йому не впасти в обійми Путіна. Багато разів поспіль це спрацьовувало і Захід послаблював тиск на режим.
Утім, ані демократизації країни, ані віддалення від Москви на практиці не відбувалось. Навпаки, після кожного послаблення минало трохи часу – і Лукашенко знаходив можливість продати свої ресурси Кремлю трохи дорожче.
Та сама схема, схоже, відбувається зараз.
Відмінність у тому, що тепер її намагається зупинити Київ. Україна і неофіційно, і публічно переконує партнерів у тому, що сподівання Вашингтона, Парижа тощо є марними.
"Не треба мати ілюзій, що будь-яке послаблення дозволить відтягти Білорусь зі сфери впливу Росії. Не вдасться. Режим занадто інкорпорований, занадто інтегрований з росіянами", – заявив Сибіга.
Треба зауважити, що за останні роки Україна дійсно стала геополітичним гравцем навіть в очах західноєвропейських держав. Чимало урядів та суспільств були змушені визнати, що українські (а також литовські, польські тощо) попередження про агресивну Росію мали усі підстави. Натомість більшість західних країн виявилися занадто наївними.
Цей досвід дозволяє нам і зараз стверджувати у діалозі з Вашингтоном, Парижем тощо, що Україна як регіональний лідер, як гравець із розумінням Білорусі краще за них відчуває, що відбувається.
Що Лукашенко заслуговує зовсім не на зняття санкцій.
Що спроби умиротворити цього посіпаку агресора матимуть лише зворотний ефект для усіх. Бо рівень та ступінь його інтеграції із загарбницьким режимом вже давно перетнув точку неповернення, і зараз послаблення санкцій лише допоможуть спільні економіці двох держав-агресорів, а не розірвуть їхній зв'язок.
І, зрештою, нагадати, що місце Лукашенка – на лаві підсудних, а не за переговорним столом із західними партнерами.
Візит Світлани Тихановської до Києва, який відбувся на піку цього загострення, став додатковим сигналом щодо того, яку зі сторін обирає Україна. Цей візит став відповіддю на спроби Лукашенка налагодити діалог із Києвом – крок, який спростив би подальше лобіювання послаблення санкцій.
Проте Київ не став робити такий подарунок білоруському диктатору. А категорична заява Сибіги щодо неможливості зняття санкцій з Білорусі, яка пролунала на спільній пресконференції з Тихановської – додатково акцентувала на цій позиції.
До того ж Сибіга повідомив, що Україна розгляне запровадження нових санкцій, запропонованих під час візиту командою демократичних сил Білорусі.
Такий крок Києва посилює вагу білоруської демопозиції, а також білоруського народу, який представляє саме вона, а не Лукашенко. Проте цей крок потрібний і самій Україні – для збереження тиску Заходу на білоруського диктатора.
Не тільки для того, щоб закріпити свою геополітичну роль, але через те, що звільнення Білорусії є також нашою, українською життєво важливою метою. А всі кроки на цьому шляху потрібні також та насамперед самій Україні.
І для забезпечення власної безпеки і добробуту у майбутньому.
І для закріплення ролі геополітичного гравця, на яку Україна безумовно заслуговує.
Автори: Сергій Сидоренко, Юрій Панченко,
"Європейська правда"