У полоні старих концепцій: що впливає на українську політику Польщі
Міжмор'я, Тримор’я (також відоме як "Ініціатива Трьох морів", "Трьохмор’я" і "Троємор’я"), концепція ABC - скорочення від назв трьох морів: Адріатичного, Балтійського і Чорного (Morze Czarne)...
Суперечка між прихильниками Дмовського і Пілсудського, конфлікт націоналістів і прихильників ідей Гедройца...
У польській дискусії про східну політику існує безліч концепцій і понять, розібратися в яких часто буває дуже непросто. "ЄвроПравда" публікує статтю Eastbook про основні напрямки польського сприйняття східної політики.
* * * * *
Політичні концепції націй майже завжди сягають корінням у давні часи, періоди свого розквіту. Часи величі стають взірцем для наслідування, а інтелектуали намагаються всіляко перенести їх риси на сучасні реалії.
У Польщі згадують про Річ Посполиту Обох Народів, яка в XVI столітті займала території "від моря до моря" (від Балтійського до Чорного морів). Цей історичний екскурс ми згадаємо ще не раз.
На відміну від Російської імперії, що виникла пізніше, міць Ягеллонів (в основному) була результатом не агресивних завоювань, а серії спілок та уній, які призвели до створення багатонаціонального державного організму, який згодом урівноважив плани двох держав на сході і заході.
Пілсудський vs Дмовський
Саме ідея мирного будівництва імперії надихнула Юзефа Пілсудського і стала основою його федеративної концепції.
Він мав намір після Першої світової війни відродити не лише Польщу, але, передусім, прагнув створити федерацію, що складається з союзних країн: Польщі, Литви, України і Білорусі. Пілсудський був переконаний, що саме імперська Росія представляє найбільшу загрозу незалежності Польщі та інших держав регіону. Тому в інтересах поляків, литовців та українців була спільна боротьба за незалежність.
Саме це було причиною Київської операції Війська Польського в 1920 році, союзу Пілсудського і Петлюри, а також невдалої спроби державного перевороту в Каунасі в 1919 році, метою якої був прихід до влади уряду, який би підтримав ідею відновлення польсько-литовського союзу.
Інакше ситуацію бачив Роман Дмовський, автор концепції відродження польської держави.
Головною загрозою для Польщі він вважав Німеччину. Більш того, Дмовський був переконаний, що все ще велика, але ослаблена Росія, повинна була віддати частину своїх земель Польщі, а Білорусь і Україну розділити між Варшавою і Москвою за національним принципом — землі, в основному населені поляками, повинні бути приєднані до Польщі, а решта — до Росії.
 |
| Юзеф Пілсудський і Роман Дмовський |
Передбачалося, що ця операція завадить "денаціоналізації" польського елементу і полегшить асиміляцію непольського. Іронія ж долі полягала в тому, що Польща за Пілсудського була відтворена як унітарна держава, в межах, запропонованих Дмовським. Крім того, польськими стали землі, які, згідно з федеративною концепцією, повинні були належати Литві, Україні та Білорусі.
Політика Пілсудського ґрунтувалася на ягеллонській ідеї. Складовим елементом цього був прометеїзм , спрямований на те, щоб "розпороти Росію за національними швами", як описував це сам Пілсудський.
Рецепт був простий — потрібно було підтримувати рухи за незалежність народів СРСР, які б могли призвести до створення дружніх до Польщі незалежних держав.
Головними центрами цього руху був Східний інститут у Варшаві та Науково-дослідний інститут Східної Європи у Вільнюсі. Послідовником першого нині вважається "Студія Східної Європи" Варшавського університету, головною місією якої є підготовка висококваліфікованих кадрів для польських і східноєвропейських наукових і політичних установ.
В рамках політики прометеїзму також підтримувалися національні рухи грузин, азербайджанців, вірмен, українців, кримських татар, донських і кубанських козаків і багатьох інших.
Заходом прометеїзму стало підписання в 1932 році радянсько-польського договору про ненапад. Тоді з'явилася нова концепція — "політика рівної відстані".
Її ініціатором був міністр закордонних справ Юзеф Бек. Якщо коротко, то її головна ідея полягала в збереженні балансу між двома сильними державами — Німеччиною і СРСР.
В першу чергу, це було пов'язано з тим, що після приходу до влади Гітлера настав момент охолодження німецько-радянських відносин. Варшава намагалася скористатися цим для встановлення нейтральних відносин з обома сторонами.
Звідси були і несправедливі звинувачення, висунуті Росією, мовляв Польща співпрацювала з Гітлером. Насправді ж Варшава в міжвоєнні роки просто хотіла уникнути війни на два фронти.
В нових кордонах
Після закінчення війни в 1945 році польська зовнішня політика була повністю переглянута. По-перше, втратили свою актуальність теорії та обговорення, щодо форм цієї політики. Всі рішення Варшави затверджувалися і, більш того, частіше всього були продиктовані Москвою.
Саме тому важко говорити про існування якихось концепцій. Як і всі сателіти СРСР, Польська народна республіка була зобов'язана дотримуватися ідеї соціалістичного інтернаціоналізму, підтримувати інші "соціалістичні" держави й ідею мирного співіснування, обмежуючи співробітництво (особливо, економічне) з капіталістичними країнами.
Доктрина Брежнєва дозволяла СРСР втручатися у внутрішні справи країн Центрально-Східної Європи, які входили в соціалістичний блок, для забезпечення стабільності політичного курсу на базі соціалізму.
Як не парадоксально, але заборона на політичні дискусії в Польщі породила, ймовірно, найбільш важливу концепцію сучасної польської східної політики, а саме так звану доктрину УЛБ (скорочення від назв країн — Україна, Литва, Білорусь ) Єжи Ґєдройця та Юліуша Мерошевського.
 |
| Єжи Ґєдройц |
Ця ідея зводиться до двох моментів, які тепер вважаються очевидними, хоча в той час були дуже неоднозначними заявами для представників польської еміграції:
Польща повинна була прийняти свої повоєнні кордони і відмовитися від ідей ревізіонізму, підтримавши незалежність українців, литовців та білорусів та їх бажання інтегруватися з західною цивілізацією.
Як підсумував цю ідею історик Анджей Новак: "Щоб Захід був на Сході".
Сьогодні позиція Ґєдройця є чимось натуральним, але в часи Польської народної республіки більшість представників польської еміграції не хотіли погодитися з новими польськими кордонами і визнавали лише ІІ Річ Посполиту в кордонах 1939 року. Це було сміливим рішенням Ґєдройця представити програму, яка поєднувала постялтинську політичну реальність з польськими національними інтересами.
Він стверджував, що для безпеки Польщі важливо, щоб за її східним кордоном були незалежні держави. Це виключало б повторення ситуації, коли Польща перебувала між двома супердержавами — Німеччиною і Росією.
Щоб цього домогтися, поляки повинні були відмовитися від своїх прагнень повернути землі на сході та ідеї домінування над Україною чи Литвою. Натомість Польща — як більш сильна держава повинна була підтримати їх незалежність.
У той же час Ґєдройця не можна назвати русофобом. Він не вважав Росію ворогом для Польщі, але дотримувався думки, що і Польща, і Росія повинні відмовитися від ідей імперіалізму і прагнення домінувати в Східній Європі. Звідси, наприклад, і співпраця між паризькою "Культурою" Ґєдройця та "Континентом" Володимира Максимова.
Нове життя старих концепцій
Перемога "Солідарності" на виборах 4 червня 1989 року стала початком нового періоду в історії Польщі. Знову стало актуальним питання про форму східної політики. Незабаром стало очевидно, що трудомістка робота Гєдройця не пройшла даремно і може дати свої плоди. Її першим проявом була політика двох векторів.
Можна сказати, що це був інноваційний підхід не тільки для регіону, але і для всього світу. В той момент, коли президент США поїхав у Київ переконувати українців залишитися у складі СРСР (Промова Джорджа Буша, виголошена 1 серпня 1991 року, яка увійшла в історію під назвою "Котлета по-київськи"), Польща стала першою країною, яка визнала українську незалежність.
Політика двох векторів, розпочата в 1990 році, полягала у підтримці колишніх країн СРСР, які прагнули до незалежності, але також і в збереженні контактів з радянською владою і не порушенні Варшавського договору. Це було своєрідне втілення в життя ідей прометеїзму, але з озиранням на Москву.
І можна було б сказати, що в цей момент розвиток польської думки про польську східну політику припинився. Як стверджує колишній посол Польщі в Україні Генрік Литвин, саме політика двох векторів визначала її курс протягом останніх двадцяти років. В інтересах Варшави було підтримувати незалежність України та Білорусі, не дратуючи при цьому Росію.
З цією метою Польща і Швеція в 2009 році стали ініціаторами програми "Східне партнерство". Її головна мета — підтримати реформи у пострадянських країнах, які прагнуть до демократизації та зміцнення свого суверенітету. Хоча ніхто ніколи не стверджував, що "Східне партнерство" — це перший крок до вступу в ЄС, але в Польщі такі думки були.
На жаль, не все сталося так, як планувалося. У 2003 і 2004 роках в колишніх країнах СРСР пройшли кольорові революції, за які, на думку Росії, відповідальність несе Євросоюз.
На тлі непростих відносин з Москвою і приходу в Польщі до влади партії "Громадянська платформа" з'явилася концепція розрядки у відносинах з Росією, створена за зразком політики міністра закордонних справ Німеччини Франка-Вальтера Штайнмаєра. Автором її польської версії став глава МЗС Польщі Радослав Сікорський.
Доктрина Сікорського породила парадоксальну ситуацію, коли польський уряд втілював в життя концепцію розрядки, в той час як президент Лех Качинський продовжував політику прометеїзму.
Всі пам'ятають візит польського президента до Грузії в 2008 році під час російської агресії. Тоді Лех Качинський разом з представниками Естонії, Литви, Латвії та України прибув в Тбілісі, щоб висловити свою підтримку президенту Грузії Міхеілу Саакашвілі.
Саме тоді польський президент сказав слова, які стали пророчими: "Ми знаємо, що сьогодні Грузія, завтра — Україна, післязавтра — Балтійські країни, а потім, можливо, і моя країна. Ми були переконані, що приєднання до НАТО і ЄС стримає російські апетити. Виявилося, що таке мислення було помилковим".
 |
| Лех Качинський у Тбілісі |
Боротьба двох концепцій припинилася через трагічну смерті Леха Качинського в квітні 2010 року. Більш пізню політику розрядки можна вважати дипломатичним провалом. Польсько-американські відносини стали менш активними.
Крім того, відносини з Росією погіршилися, про що може свідчити той факт, що уламки президентського літака так і не були передані польській стороні. До того ж, "розрядка" не завадила Росії ввести ембарго проти Польщі.
Через кілька років після початку політики розрядки в 2013 році Радослав Сікорський виголосив свою відому промову, в якої виступив за відмову від ідей Гєдройця на користь Пястівської ідеї. Під цим міністр мав на увазі пріоритизацію відносин з Німеччиною і Брюсселем з метою зміцнення позиції Польщі на європейській арені. Аналогія з епохою династії Пястів була зрозуміла. На відміну від Ягеллонів, які увійшли в історію завдяки своїй діяльності в Східній Європі (і суперництву з Москвою за вплив у регіоні), Пясти запам'яталися тим, що привели державу до християнської Європи західного обряду.
Їх зовнішня політика ґрунтувалася на близьких контактах із Заходом з помірним інтересом до Сходу. Сікорський, за прикладом перших правителів династії Пястів, хотів не стільки ігнорувати відносини з Україною і Білоруссю, скільки зробити пріоритетним для польської зовнішньої політики її західний напрямок.
Гібридний курс
Після перемоги на парламентських виборах партії Ярослава Качинського "Право і справедливість" польський уряд відмовився від політики, орієнтованої на Захід.
Прірва між Варшавою, Берліном і Парижем стала лише збільшуватися. Партія Ярослава Качинського знову поверталася до ягеллонської ідеї.
Обтрусивши від пилу концепцію Міжмор'я і давши їй нову назву — концепція Тримор’я (також відома як "Ініціатива Трьох морів", "Трьохмор’я" і "Троємор’я") — польська влада почала провадити політику інтеграції країн, що є членами ЄС і знаходяться між Адріатичним, Балтійським і Чорним морями.
Основою цієї політики стала, в першу чергу, співпраця у сфері економіки та інфраструктури. В її рамках з'явилися такі проекти як Via Carpatia, а також проекти створення альтернативних способів постачання газу (Baltik Pipe, газовий термінал в Свіноуйсьце — не випадково названий на честь президента Леха Качинського, хоча наріжний камінь заклав прем'єр-міністр Дональд Туск).
Де у всьому цьому східна політика?
Здається, вперше з часів Гєдройця, у Польщі знову почалися обговорення про те, якою ця політика повинна бути.
З одного боку, аксіомою залишається ідея "УЛБ" (Україна, Литва, Білорусь — ред.), результатом чого є хороші відносини з Києвом. З іншого боку, в парламенті присутні представники крайніх правих рухів (неоендеки), таких, наприклад, як Національний рух.
Для неоендеків пріоритетом є інтереси польського народу. Це передбачає, що головною темою східної політики стала турбота про поляків, які проживають за східним кордоном.
Тому в своїй більшості неоендеки скептично або відкрито негативно ставляться до питання відносин з Україною і Литвою. У випадку з Україною ключову роль відіграє пам'ять про Волинську трагедію і героїзація УПА в Україні, яка сприймається як прояв антипольських настроїв. У випадку з Литвою найчастіше згадують про порушення прав литовських поляків.
Як результат, уряду "Права і справедливості" вдається лавірувати між політикою Гєдройця та неоендеками, з одного боку, підтримуючи Київ, а з іншого — здійснюючи символічні жести в бік вкрай правого електорату (представників якого все більше і більше серед населення, але все ще мало серед політичної еліти), наприклад, розміщення зображення Кладовища захисників Львова і Гострої брами в Вільнюсі на сторінках польських паспортів.
Можна сказати, що східна політика "Права і справедливості" за своїм змістом дотримується ідей Гєдройця, а за формою — ідей неонаціонал-демократів, що просто не вкладається в головах представників інтелігенції країн Східної Європи.
 |
Автор: Мацей Заневич,
головний редактор польськомовної версії Eastbook.eu
Стаття вперше опублікована на Eastbook.eu і републікується з дозволу правовласника