Удар по злочинах СРСР: що змінює рішення ЄСПЛ у справі про геноцид у Литві

Четвер, 21 березня 2019, 11:00 — , для Європейської правди
Фото канцелярії президента Литви
Перепоховання командира "лісових братів" Адольфаса Раманаускаса

Чи проводив Радянський Союз геноцид? Для українських істориків чи політиків відповідь на це запитання однозначна, проте юридично довести цю вину досі вважалося неможливим. Не в останню чергу – через те, що конвенцію ООН, яка запровадила термін "геноцид" у міжнародному праві, писали за участі радянських дипломатів, і вони добре попрацювали над тим, щоби дії Союзу не підпадали під визначення цього злочину.  

Схоже, тепер ситуація може змінитися.

Рішення Європейського суду з прав людини у справі "Дрелінгас проти Литви" стало насправді революційним, бо, по суті, розширило рамки трактування терміну "геноцид".

У цій статті – відповіді на запитання, що це за рішення та що воно змінює, в тому числі для України. І окремо тішить, що така революційна зміна стала можливою в тому числі завдяки українській судді.

Покарання неминуче?

Закриття історичних рахунків за допомогою судових рішень – справа настільки ж приваблива, наскільки й неоднозначна.

Коментуючи суд над нацистським злочинцем Адольфом Айхманом (одним з організаторів Голокосту, страченим 1962 року за вироком суду Ізраїлю), знаменитий філософ Карл Ясперс писав: "Тут йдеться про щось інше, ніж право, а тому юридичний розгляд таких явищ є помилкою".

Подібні думки доводиться чути регулярно, коли йдеться про судові процеси як засіб встановлення історичної правди або, іншими словами, про намагання написати підручник історії у залі судових засідань.

Утім, радикально кращих варіантів досі не придумано. Тож кримінальна відповідальність індивідів за такі злочин, як геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини та, з певними застереженнями, злочин агресії, є добре вкоріненою на міжнародному та національному рівнях.

Така відповідальність не має строків давності, а створений згідно з Римським статутом 1998 року Міжнародний кримінальний суд (МКС) покликаний доповнити правові інструменти суверенних держав, не залишаючи міжнародним злочинцям шансів на безкарність. Інша річ, що на практиці величезна кількість найтяжчих злочинів проти міжнародного права, скоєних вже після створення МКС (зокрема, і на території України після 2014 року), лишаються не покараними, а серед фахівців важко знайти тих, хто сподівається на перемогу міжнародного кримінального правосуддя у короткій перспективі.

Але так чи інакше, інструмент для розгляду нових злочинів проти людства у міжнародної спільноти є.

Та чимало націй залишаються глибоко травмованими саме злочинами минулого, без реагування на них деякі суспільства просто не можуть рухатися вперед.

Ледь не найтяжче тут доводиться державам, що були частиною колишнього Радянського Союзу.

Цьому є три причини. По-перше, на рахунку СРСР – неймовірна кількість найжорстокіших та наймасовіших злочинів проти власних громадян та цілих народів, що входили до його складу.

По-друге, встановлення історичної істини є суттєво ускладненим як через зусилля радянської влади (агресивне нав’язування вигідних їй міфів, знищення документів та свідків тощо), так і через сучасну позицію Росії, яка бачить себе продовжувачкою "славетної історії" СРСР та не шкодує зусиль для відбілювання його іміджу.

По-третє, сучасні формулювання у міжнародному праві, які стосуються найтяжчих злочинів проти нього, як-то геноцид, створювалися після Другої світової війни за безпосередньої участі СРСР та західних держав, які подбали про те, щоб відповідні дефініції добре відповідали злочинам нацистів, але їх важче було б застосувати до їхніх власних злочинів.

Геноцид чи ні?

Так, злочин геноциду у сформульованому відповідною конвенцією 1948 року вигляді повністю відповідає Голокосту, але із значно більшими проблемами може бути застосований, наприклад, до масових радянських репресій (чи до злочинів британських колонізаторів проти індійців або американських – проти індіанців).

Поняття геноциду в цьому зв’язку привертає до себе чи не найбільшу увагу.

У Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього, ухваленій 9 грудня 1948 року, йдеться про дії, спрямовані на повне чи часткове знищення національної, етнічної, расової або релігійної групи як такої. Найголовніше, що такою дефініцією зі злочину геноциду виключаються дії з масового винищення людей за іншою ознакою – через їхні політичні переконання, соціальний статус, майновий стан тощо.

Як тут не згадати одну із тез російської пропаганди, що Голодомор, "навіть якщо він і був спеціально організований", був спрямований не проти українців (національна/етнічна група), а лише проти селян (соціальна група) – а тому, мовляв, його не слід розглядати як геноцид.

Та повернемося до ситуації в Литві, яку розглядав ЄСПЛ.

Масштаб радянських репресій у цій країні не може не вражати.

Після повернення Литви під контроль Радянського Союзу 1944 року почалася партизанська визвольна війна. За даними, поданими литовським урядом до ЄСПЛ, до 1953 року від радянських репресій постраждали близько 500 тисяч литовців (при тому, що загалом населення країни станом на 1939 рік налічувало 2 925 271 осіб).

Жорстокість, з якою радянська влада знищувала представників партизанського руху та тих, хто був з ними пов’язаний, вражає. Учасників спротиву СРСР у 1940-­1941, а також 1944-­1953 рр. вбивали (загалом загинуло близько 20 тисяч осіб), їхні прибічники та члени сімей були ув’язнені або депортовані до Сибіру, масово застосовувалися катування, залякування та колективні покарання, включно зі спаленням цілих сіл.

У незалежній литовській державі ці дії Радянського Союзу були кваліфіковані як геноцид.

Спочатку це визначив спеціальний закон про відповідальність за геноцид мешканців Литви (1992 р.), а згодом і Кримінальний кодекс Литви (2003 р.). В останньому документі до переліку груп, проти яких може бути спрямовано злочин геноциду (національні, етнічні, расові або релігійні), додали соціальні та політичні групи.

При цьому злочин геноциду, поряд з деякими іншими злочинами проти міжнародного права, було включено до тих, що становлять виняток до правила про заборону зворотної дії кримінального закону. Це дало можливість порушити питання про кримінальну відповідальність тих небагатьох ветеранів Міністерства державної безпеки (МДБ), які брали участь в операціях із винищення литовських партизанів та залишилися жити у незалежній Литві.

Відповідні справи було розслідувано, а ветеранів радянських репресивних органів литовські суди почали визнавати винними у злочині геноциду.

Злочини без покарання

Звичайно, що особи, засуджені за злочини часів СРСР, своєї провини не визнавали і використовували всі можливі шляхи для оскарження вироків.

Перша така справа у ЄСПЛ, за ініціативи палати, до якої вона надійшла, була розглянута одразу Великою палатою цього суду у 2015 році. Ця справа – Васіляускас проти Литви – була однією з найскладніших у практиці ЄСПЛ з точки зору знаходження рішення.

Після розгляду аргументів заявника та уряду Литви, а також Російської Федерації, що скористалася наданим їй правом виступити із позицією на підтримку заявника, Велика палата ЄСПЛ мінімальною більшістю голосів (9 проти 8 голосів суддів) визнала, що Литва порушила статтю 7 Європейської конвенції з прав людини, яка забороняє покарання без наявності відповідного кримінального закону на момент вчинення злочину (принцип nullum crimen sine lege).

У рішенні вказано, що держава, безперечно, має право встановлювати у своєму законодавстві ширше тлумачення злочину геноциду, ніж існувало в міжнародному праві на момент його вчинення, але такий розширений склад злочину не може мати зворотної дії в часі.

За два тижні після проголошення цього рішення у Страсбурзі Вітаутас Васіляускас помер. На прохання його нащадків Верховний суд Литви повторно відкрив провадження, скасував попередні рішення судів і вирішив, що звинувачення Васіляускаса мали б бути переформульовані. Та оскільки у зв’язку зі смертю останнього це було неможливо, справу закрили.

Невдовзі Комітет міністрів Ради Європи постановив, що у такий спосіб Литва повністю виконала рішення ЄСПЛ у справі Васіляускаса.

Разом з тим, притягнення у Литві колишніх співробітників МДБ до відповідальності за злочин геноциду продовжилося.

На початку 2016 року Верховний суд Литви розглянув касаційну скаргу Станіславаса Дрелінгаса, якого роком раніше визнали винним у пособництві у злочині геноциду у зв’язку з його причетністю до операції, в результаті якої 1956 року було захоплено, піддано лютим катуванням, а згодом страчено одного з лідерів литовських партизанів Адольфаса Раманаускаса (псевдонім "Ванагас").

Найвища судова інстанція Литви відмовилася скасовувати вирок, лише дещо уточнила та змінила його. Серед іншого, Верховний суд Литви підкреслив, що винищення осіб за політичною ознакою було також спрямовано на геноцид литовців як нації.

Незважаючи на порівняно нетривалий термін покарання (врахувавши поганий стан здоров'я та другорядну роль в операції із затримання Ванагаса, йому присудили лише п’ять місяців позбавлення волі), Дрелінгас теж звернувся із заявою до ЄСПЛ.

Історичне рішення

Рішення ЄСПЛ у справі Дрелінгас проти Литви було оприлюднено 12 березня.

Цього разу відповідна палата Суду (четверта секція під головуванням української судді Ганни Юдківської) не стала відмовлятися від розгляду справи на користь Великої палати, а ухвалила змістовне рішення.

П’ятьма голосами проти двох палата ЄСПЛ вирішила, що засудження Дрелінгаса не порушувало статтю 7 конвенції – ту, на підставі якої виграв попередній скаржник.

Судді ЄСПЛ вирішили, що Верховний суд Литви зняв проблему, через яку Литва програла у справі Васіляускаса. Зокрема, Верховний суд пояснив, чому партизани, які чинили спротив радянському правлінню, можуть розглядатися як важлива частина нації, а тому їхнє винищення відповідало міжнародному визначенню груп, проти яких може бути вчинено геноцид, за статтею ІІ Конвенції про запобігання геноциду та покарання за нього.

А ця конвенція вже діяла на початку 1950-х років, тобто у час, про який ідеться.

Двоє суддів, що не підтримали це рішення, подали змістовні окремі думки, які зводяться до того, що рішення Великої палати у справі Васіляускаса було цього разу неправильно витлумачено палатою.

Одна з них, що належить румунській судді Юлії Антоанеллі Моток, витримана у доволі різкому тоні.

Вона пише: "Наслідки цього рішення ЄСПЛ, що є безпрецедентним у міжнародній практиці, є фундаментальними. Вперше етнополітичний геноцид було визнано міжнародною судовою установою. Велика кількість держав та народів ведуть мову про такі геноциди.

Щойно ЄСПЛ визнає "етнополітичний рівень", інші держави матимуть спокусу наслідувати приклад Литви.

Ухваливши таке рішення, більшість суддів розширює обсяг геноциду далеко за рамки, визначені донині у міжнародному кримінальному праві".

На думку незгодної судді, справа тепер має бути розглянута Великою палатою. Видається, що такий сценарій є цілком імовірним – позивач планує оскаржити рішення Суду. Проте результат, якого дійде Велика палата ЄСПЛ, якщо вона справді розглядатиме справу Дрелінгаса, передбачити доволі складно.

І якщо у підсумку резонансне рішення залишиться без суттєвих змін, шлях до більш вільного ретроспективного тлумачення злочину геноциду справді може бути відкритий.

* * * * *

Новий підхід ЄСПЛ закриває "шпарину", коли захисники тоталітарних режимів виправдовували їхні злочини, ховаючись за суто формальні аргументи.

Разом з тим варто визнати: практичні наслідки з точку зору кримінального права, скажімо, у випадку радянських злочинів сталінського періоду будуть доволі обмеженими.

Хоча б тому, що для притягнення до кримінальної відповідальності її суб’єкт має бути живим, а для політичних та історичних оцінок минулих (чи навіть давно минулих) подій як геноциду юридичних перешкод і раніше було небагато.

Проте це може відкрити шлях до розгляду крізь призму злочину геноциду пізніших злочинів радянської влади, навіть якщо вони й були менш масовими.

І саме тому це рішення може без перебільшення вважатися історичним.

У кожному разі є одна річ, якої варто уникати за будь-яку ціну: це тривіалізація злочину геноциду.

Важко спокійно чути твердження про "пенсійний" чи то "тарифний геноцид". У таких спробах – свідома чи неусвідомлена неповага до мільйонів людей, що були закатовані та вбиті страшними тоталітарними режимами ХХ століття, в тому числі нацистським та радянським.

Автор: Микола Гнатовський,

доцент Інституту міжнародних відносин КНУ імені Тараса Шевченка,

президент Європейського комітету із запобігання катуванням, нелюдському або такому, що принижує людську гідність, поводженню або покаранню

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
powered by lun.ua