Війна під боком у Європи: чого чекати від конфлікту в Лівії

Середа, 29 січня 2020, 16:30 — , для Європейської правди
Фото: aljazeera.com

Чи не стане нинішня криза у Лівії лише прологом до ще глибшого та гострішого конфлікту?

Остання порція переговорів у Берліні щодо майбутнього скривавленої країни залишила міжнародних експертів з відчуттям, що все йде саме за таким сценарієм.

Адже в умовах відсутності монополії держави на насильство, коли практично все населення озброєне, зупинити сповзання до такого сценарію, що зараз надзвичайно турбує ЄС, вкрай складно.

Ісламісти проти генерала

Що собою являє лівійська громадянська війна станом на зараз?

Більша частина Лівії, окрім її південної частини, перебуває під контролем Лівійської національної армії, яку очолює фельдмаршал Халіфа Хафтар. Він контролює більшість родовищ, нафтових терміналів та газогонів, які переважно зосереджені у східній частині країни.

Столицю Триполі та узбережжя Триполітанії контролює загальновизнаний Уряд національної згоди на чолі з Фаїзом Сараджом.

Останній наступ Хафтара на Триполі трохи не призвів до падіння столиці: від лінії фронту до узбережжя залишилося якихось п’ять кілометрів, але втручання у війну Туреччини дещо змінило розклад сил.

Втім, про все по порядку. Друга лівійська громадянська війна вибухнула у 2014 році, але передумови до неї виникли раніше. Після смерті Муаммара Каддафі нові самопроголошені лідери, прикриваючись революційними гаслами, брали під контроль ласі шматки економіки і встановлювали свій власний порядок у захоплених ними містах.

Різноманітні ісламістські міліції не принесли спокою країні, швидше навпаки, породжували нову хвилю невдоволення.

Тригером нового етапу конфлікту стали події в Бенгазі у травні 2014 року, коли затятий антиісламіст генерал Халіфа Хафтар оголосив про початок операції "Гідність", яка мала покласти край свавіллю ісламістів у цьому місті.

У відповідь на дії Хафтара ісламісти розпочали операцію "Світанок Лівії" і витіснили підрозділи 76-річного генерала з Бенгазі.

Наступним важливим етапом в ескалації конфлікту і переході до прямого протистояння стали вибори до Палати представників влітку 2014 року. Вони відбувалися вже на тлі збройного протистояння між опонентами, внаслідок чого у голосуванні взяли участь лише 18% виборців.

Ісламістські партії, які пограли ці вибори, відмовилася визнавати їхні результати.

Утворилося класичне двовладдя: Палата представників з вересня 2014 року засідає у місті Тобрук на кордоні з Єгиптом під захистом Національної лівійської армії, а Уряд національного порятунку – в Триполі під захистом коаліції "Світанок Лівії".

Двовладдя дало шанс проявитися новим гравцям, які до цього моменту не були надто активними. Йдеться про "Ісламську державу" та місцеву філію глобальної Аль-Каєди. 

Для початку джихадистське угруповання Ансар аль-Шаріат проголошує у місті ісламський емірат. А у жовтні 2014 року до ІДІЛ приєднується і місто Дерна.

Читайте також
Урок від Трампа для України: які наслідки матиме турецька операція в Сирії

З появою ІДІЛ на лівійських землях у конфлікт активно втручаються зовнішні гравці, які до цього моменту відігравали важливу, але не ключову роль.

Туреччина і Катар підтримують Уряд національного порятунку, а Єгипет, Об’єднані Арабські Емірати та Йорданія – його опонентів у Тобруку.

Поступово роль зовнішніх гравців зростає – попри рішення ООН про ембарго на постачання зброї воюючим сторонам, контрабанда процвітає, а армія Єгипту активно долучається до боїв проти джихадістів та ІДІЛ. 

Слід сказати, що джихадисти стали проблемою як для Триполі, так і для Тобрука. Спільний ворог сприяв тому, що сторони почали консультації, а у грудні 2015 року була укладена так звана Схіратська угода, яка передбачала формування президентської ради з дев’яти членів та формування тимчасового Уряду національної згоди (УНЗ), який мав би забезпечити проведення виборів у дворічний термін.

Халіфа Хафтар бачив себе на посаді головнокомандувача об’єднаної лівійської армії, а Фаїз Сарадж приставав на ці вимоги за умови, що перший присягне Президентській раді та тимчасовому Уряду національної згоди.

Втім, нічого путнього з цих консультацій не вийшло. Після падіння захопленої ІДІЛ Дерни генерал Хафтар несподівано почав наступ на Триполі.

Російський інтерес

Події в Лівії відбувалися паралельно з сирійською громадянською війною, де Росія з 2015 року відіграла одну з ключових ролей у збереженні при владі режиму Башара Асада, а на політичному рівні була домінуючим гравцем.

Аналогії не могли не привернути увагу до Сирії, і в заявах політиків, того ж самого Фаїза Сараджа, неодноразово лунали заклики до Москви втрутитися в цей конфлікт.

Хафтар, до речі, також не пас задню і закликав росіян долучитися безпосередньо до бойових дій. Останні, не довго думаючи, надіслали до Лівії найманців із так званої ПВК Вагннера.

Останнім штрихом до картини стало рішення Туреччини надіслати до Лівії свої військові підрозділи, мотивуючи цей крок османською спадщиною.

Продовжуючи аналогії з сирійським конфліктом, не можна не побачити важливу відмінність – у Сирії росіяни виступають на боці правлячого режиму, тоді як в Лівії – на боці повстанців.

Якщо відкинути в бік міркування про нафтовий приз, то у випадку Лівії, здається, у Путіна є ще й особиста мотивація.

Свого часу він, на посаді прем’єра, гостро критикував рішення президента Медведєва не застосовувати вето в РБ ООН в питанні лівійської кризи. Нинішнє залучення до конфлікту для росіян – це спроба реваншу за, як вони, вочевидь, вважають, підступність Заходу.

Туреччина натомість опинилася у протилежній позиції. Підтримуючи повстанців у Сирії, Анкара в Лівії виступає на боці офіційного уряду.

Важко оцінити, наскільки рішення Туреччини відправити військовий контингент до Лівії було вимушеним чи бажаним сценарієм.

Чимало експертів попереджають Ердогана, що подальше залучення у лівійську війну може затягнути Туреччину у вир ескалації і сформувати потужний, замішаний на антиосманських почуттях, антитурецький фронт на Близькому Сході.

М’яка сила Європи

Тривалий час Європейський Союз розглядав конфлікт у Лівії переважно крізь призму міграційної кризи 2015-2016 років.

Аби запобігти контрабанді та рятувати мігрантів, які намагалися на утлих човнах дістатися європейських берегів, ЄС розпочав військо-морську операцію "Софія". А щоб запобігти міграційним потокам, була ухвалена мальтійська декларація 2017 року, покликана координувати зусилля країн ЄС.

Наявні суперечності між Італією та Францією щодо подолання лівійської кризи, їхні ставки на різних гравців також обмежували формування спільної позиції Європейського Союзу.

Втім, ситуація різко змінилася після втручання у конфлікт Росії та Туреччини.

Європа нарешті зрозуміла, що не може більше ігнорувати війну в Лівії.

Останні європейські ініціативи здебільшого пов’язують з активною позицією верховного представника ЄС з питань зовнішньої та безпекової політики, іспанського соціаліста Жозепа Борреля, який розгорнув бурхливу інформаційну кампанію.

Довгий час повторюючи, як мантру, що військового рішення конфлікту немає, ми можемо одного разу прокинутися в оточенні турецьких та російських флотів, – таким є головний меседж європейського політика.

Загалом активна позиція Європи може активізувати переговорний процес та сприяти напрацюванню нових підходів. Втім, є чимало скептиків, переконаних, що Брюссель занадто пізно прокинувся і часу для формування єдиного підходу катастрофічно не вистачатиме. 

Врешті-решт, питання не в тому, чи зможе Європейський Союз зайняти активну позицію, а в тому, чи захоче.

В очікуванні диктатора

Як можуть розгортатися події далі, враховуючи той факт, що всі переговори, у будь-якому форматі, поки що дають лише нетривалі періоди затишшя на фронті?

Очевидно, що Хафтар розраховує на остаточну перемогу в Триполі.

Якщо виходити з нинішніх розкладів і усвідомлювати неготовність ЄС до формування активної позиції та відстороненість США, то ця стратегія видається реалістичною.

Туреччина самотужки, з великим логістичним плечем, не зможе зупинити катастрофу, що насувається. В кращому разі цей процес можна лише розтягнути, намагаючись виграти дорогоцінний час у розрахунку на втому армії Хафтара.

Позиційна війна у плани останнього явно не входить. Цей сценарій не виключений, як і схожий на сирійський, де повстанський анклав в Ідлібі досі існує, але поступово скорочується під ударами сил проасадівської коаліції.

Як би не розгорталися події, але один тренд вже проявився достатньо чітко і, швидше за все, зростатиме – це попит на авторитаризм.

Втомлене громадянською війною та безладом населення може погодитися на "людину з чорними вусами", яка принесе мир та порядок.

Іншими словами, на повернення диктатора.

Автор: Ігор Семиволос,

виконавчий директор Центру близькосхідних досліджень

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
powered by lun.ua