Пояснюємо, чому редактори New York Times не зрозуміли суть війни РФ проти України. І не тільки вони

Четвер, 26 травня 2022, 11:46 — Богдан Бернацький, Ерік Кучеренко, Олександр Кущ, Микола Юрлов
Фото: Yomiuri Shimbun/Associated Press/East News
Село Стоянка, Київська область, 25 травня 2022 року

This article is available also in English.

* * * * *
Через три місяці після початку найбільшої війни в Європі з 1945 року редакція The New York Times опублікувала статтю "Війна в Україні ускладнюється, тоді як Америка не готова".

Редакція висловлює такі тези:

1) За відсутності ясності щодо цілей та стратегії США Білий дім "ставить під загрозу довгостроковий мир та безпеку на європейському континенті";

2) "Рішуча воєнна перемога України над Росією, внаслідок якої Україна поверне собі всю територію, захоплену Росією з 2014 року, не є досяжною метою";

3) "Українським лідерам доведеться приймати болючі територіальні рішення" і "це не є умиротворенням".

США є одними з ключових лідерів західної кампанії підтримки України. Враховуючи провідну роль США як наріжного каменю євроатлантичного альянсу, будь-яка потенційна зміна політики США щодо України сильно вплине на здатність колективного Заходу діяти, особливо з урахуванням небажання деяких європейських держав вводити санкції проти Росії та підтримувати Україну.

Саме з цієї причини редакційна стаття NYT викликає стільки занепокоєння й заслуговує на докладну відповідь. У цій відповіді ми звертаємося до ключових тез редакції NYT, щоб розвіяти озвучені помилкові твердження щодо Росії та України.

 

Хто загрожує миру в Європі?

Ми хотіли б почати зі спростування тези про те, що США є загрозою безпеці в Європі.

Це твердження, що містичним чином повторює мантри російської пропаганди, помилкове в корені. Однією з причин такого переконання може бути нерозуміння політичного та культурного контексту відносин між Україною та Росією.

Багато представників Заходу, таких як Джон Міршеймер, помилково вважають, що "Захід несе відповідальність" за російську агресію проти України, оскільки розширення НАТО "спровокувало Росію". NYT, на жаль, повторює це твердження.

Цю думку спростував сер Адам Робертс: він пояснює, як фактори розпаду імперії (СРСР), денуклеаризації України та демократичних "кольорових" революцій, а не втручання США в регіон, сприяли російській агресії.

Ще одним фактом, який спростовує роль розширення НАТО у погіршенні безпекової ситуації, є реакція РФ на стрімкий вступ Швеції та Фінляндії до Альянсу.

Запобігання розширенню НАТО було однією з основних заявлених вимог Росії у місяці, що передували вторгненню, та формальним приводом для війни проти України. Але тепер, коли російський кордон з НАТО ось-ось розшириться на 1340 км, Владімір Путін та російське МЗС "не бачать у цьому проблеми", попри колишні погрозливі формулювання.

"Неприємності через Україну" розпочалися не на Бухарестському саміті НАТО у квітні 2008 року, як вважають "наступальні реалісти" ("offensive realists").

Перші спроби Росії анексувати Крим датуються 1994 роком.

Тоді РФ підтримала Юрія Мєшкова, лідера сепаратистського руху в Криму та єдиного президента Автономної Республіки Крим (1994-1995). Спроба провалилася, і кримське питання було (тимчасово) вирішено в 1997 році, коли Україна погодилася поступитися 81,7% свого Чорноморського флоту Росії та дозволила їй залишатися у Криму до 2017 року.

Натомість договори про Чорноморський флот і російсько-український Договір про дружбу, підписаний протягом кількох днів і який отримав назву "Великий договір", на умовах, що Росія юридично зобов'язується "поважати суверенітет України, дотримуватися її законодавства та не допускати втручання у внутрішні справи України", "поважати територіальну цілісність та підтверджує непорушність кордонів" України.

Однак уже через шість років, у 2003 році, Росія безрезультатно намагається анексувати острів Тузла.

У листопаді 2004 року, під час Помаранчевої революції, Партія регіонів на чолі з Віктором Януковичем зібрала 3500 делегатів із 17 східних та південних областей України з проголошеною метою "створення нової федеративної держави у формі південно-східної республіки зі столицею у Харкові" у разі успіху революції. На зустрічі був присутній мер Москви Юрій Лужков, щоб продемонструвати підтримку РФ.

Українські політики та спецслужби запобігли цій спробі відділення, тому через десять років Росія підготувалася краще.

Після 2004 року російські спецслужби сформували розгалужену мережу антиукраїнських організацій у південно-східних регіонах, контрольованих або навіть очолюваних російською агентурою.

Коли Янукович прийшов до влади в 2010 році, російська агентура проникла у всі основні державні установи та саботувала державу з метою ослаблення. Дмитро Саламатін та Павло Лебедєв розвалили ЗСУ як міністри оборони. Олександр Якименко (громадянин Росії!) як голова СБУ допустив, щоб до 30% співробітників розвідки стали агентами ФСБ та ГРУ Росії. Національний інститут стратегічних досліджень докладно аналізує, як Росія готувалася до завоювання.

Революція гідності 2014 року стала ідеальним часом для запуску процесу завоювання України. Після приєднання Криму росіяни активізували сепаратистські рухи на всьому півдні та сході України.

 

Карта, що показує регіони, де Росія організовувала сепаратистський рух.

Харківська ОДА була тимчасово окупована сепаратистами

Після багаторічних диверсій система безпеки та оборони України не була готова до боротьби з давно запланованою операцією. Проте несподівано для росіян було мобілізовано та зібрано до тридцяти семи добровольчих батальйонів, щоб урятувати країну від краху.

За підтримки місцевих еліт сепаратизм було подавлено в Харкові, Дніпрі, Одесі, Миколаєві, Херсоні та Запоріжжі. Однак Росія досягла успіху в Луганській та Донецькій областях України, розв'язала війну та розпочала окупацію територій у цих регіонах — спочатку опосередковано, а потім і регулярними військами.

Юридичні та фактичні подробиці цих подій доступні у великому звіті Global Rights Compliance.

То хто ж є загрозою безпеці в Європі? Звичайно, російська пропаганда звинувачує США у спробах відштовхнути Україну від Росії, але це саме РФ послідовно відчужує Україну, намагаючись підкорити її: економічно, культурно, а тепер і шляхом військового завоювання та геноциду.

Зараз достатньо доказів того, що Росія здійснює геноцид українського народу (переконливо просимо вас підписати та поширити Заклик українських юристів зупинити геноцид).

Пропонуючи керівництву України прийняти болючі територіальні рішення, NYT таким чином пропонує погодитися з геноцидом українського народу, який триває.

Але навіщо Росія це все робить? Західні аналітики часто не беруть до уваги основну мотивацію спроб Росії відвоювати Україну — Росія взагалі ніколи не визнавала існування України.

Каміль Галєєв докладно пояснює, чому більшість росіян вважають Україну фальшивою нацією з неповноцінною культурою та історією. У ревізіоністській статті Путіна, опублікованій у липні 2021 року як прелюдія до ескалації, наголошується політика Росії щодо невизнання української нації через посилання на ілюзорну "історичну єдність між Росією та Україною".

Російсько-українська війна була неминуча.

Миром ця війна не закінчиться, бо мета Росії – повне підпорядкування та асиміляція, виснаження національної ідентичності українців та придушення будь-якого інакомислення.

Навіть якщо для цього буде потрібний геноцид. Будь-які спроби протистояти цьому вважаються ворожими та "нацистськими".

Тому "болючі територіальні рішення" не зупинять війну, а лише відкладуть її доти, доки Росія не переведе подих для остаточного "вирішення українського питання".

Поступаючись Україною, ви поступаєтеся світовою безпекою 

Які ж наслідки матимуть для світу поступки, які пропонуються New York Times? 

Вони говорять про те, що подальша підтримка спротиву України може призвести до ескалації війни. На нашу думку, це твердження не є достатньо аргументованим.

Складно збагнути, як успіхи Збройних Сил України за підтримки Заходу можуть істотно загострити ситуацію. Єдина теоретично можлива модель ескалації для Росії – це застосування зброї масового ураження. Це, на думку експертів з ядерної проблематики, залишається вкрай малоймовірним.

Скидання ядерних бомб або застосування отруйних газів не надасть РФ істотної переваги на фронтах, а лише ще більше поглибить ізоляцію та санкційний тиск.

Чи могла б Росія вторгнутися в інші країни? Теж украй малоймовірно.

Переважна більшість (75% на кінець першого місяця повномасштабного вторгнення та, імовірно, зараз ще більше після зазнаних втрат) російської армії залучено до війни проти України.

У них просто не вистачить ресурсів, щоб розв’язати другу війну.

Окрім того, зі статті New York Times не зрозуміло, яким чином поступки Росії сприятимуть встановленню тривалого миру.

Захід повторює ту ж помилку, яку вони вчинили в 2008 році, коли не надали Україні та Грузії План дій щодо членства в НАТО під час саміту в Бухаресті.

Коли майже нічого не було зроблено, щоб протидіяти російській агресії проти Грузії. Коли анексія Криму та окупація окремих районів Донецької та Луганської областей не отримали належної реакції, а неспроможність запровадити та забезпечити виконання потужних санкцій (наприклад, як у випадку з постачанням французьких тепловізорів і навігаційних систем для російських танків і гелікоптерів вже після 2014 року) дозволила Росії стати такою, якою вона є зараз – нахабною, непоступливою, параноїдальною, а головне – упевненою у власній безкарності.

Після всіх цих поступок нераціонально вважати, що нові кроки назустріч РФ зможуть принести мир. Ба більше, які ж це такі "важкі рішення", які нас закликає зробити New York Times? Припустімо, Україна пристане на цю пораду та заморозить війну, залишивши Росії контроль над Херсоном і Мелітополем.

Невже ці поступки, якими б абсурдними та руйнівними для глобальної архітектури безпеки вони не були, зупинять Путіна?

У нас немає й тіні сумніву, що це буде лише пауза, яка дозволить Росії загоїти рани та розпочати нову хвилю вторгнення, щоб вже остаточно зруйнувати суверенність України, а разом із нею й континентальну архітектуру безпеки.

Так само, як Росія повернулася до Чечні після поразки на першій стадії конфлікту, але в набагато більшому масштабі.

А якби в 1990 році Кувейту порадили ухвалити "важкі рішення" та прийняти анексію Іраком? Чи жили б ми сьогодні в кращому світі? Навряд чи. І чому ж США не радять Тайваню приймати свої "важкі рішення", а натомість готові їх захищати?

Кошти, які США витрачають на підтримку України, мають розглядатися як довгострокові інвестиції у глобальну безпеку. Це дозволить забезпечити стійкість східного флангу НАТО, попереджаючи потенційні агресивні дії РФ проти Естонії, Латвії, Литви, Польщі, а також підірве здатність Росії займатися підривною діяльністю по всьому світу.

Відмова від підтримки України врешті-решт лише збільшить навантаження на американського платника податків, коли союзники США за НАТО будуть вимушені постати перед безпосередньою загрозою.

Україна повністю усвідомлює свої перспективи у війні.

Ми йдемо на неймовірні жертви та розуміємо, що війна може закінчитися й без досягнення всіх наших стратегічних цілей. Але на що ми точно не можемо погодитися – це умисна відмова від сприятливої можливості відкинути агресора, захистити наш народ від геноциду та досягти тривалого миру. 

Як справедливо зазначив Тімоті Снайдер, всесвітньо відомий історик, що спеціалізується на Східній Європі, "немає сенсу захищати Путіна від відчуття, що він програє. Він саме це збагне та вживатиме заходів, щоб захистити себе. [...] Завершити війну – це думати більше про український народ і його майбутнє та менше турбуватися про проблеми, які Путін насправді й зовсім не має".

Його пропаганда знайде шлях, щоб пояснити росіянам їхній вихід з України.

Колос на глиняних ногах 

Але чи реалістична перемога України у війні? 

З 2014 Збройні Сили України тренувались з інструкторами НАТО та брали участь у спільних навчаннях. ЗСУ мають безпрецедентний бойовий досвід та неймовірно високий бойовий дух.

Збройні Сили України вже повністю звільнили Київську, Чернігівську, Сумську області, запустили успішну контратаку на півночі Харкова та погрожують російським лініям постачання на сході хитрими тактичними маневрами.

Сьогодні Україна звільнила понад половину території, захопленої протягом російської агресії – навіть без значних постачань важкого озброєння Заходом.

Станом на 21 травня Україна має сили оборони, які налічують 700 тисяч людей, в той час як російські війська в Україні (за оцінками Міністерства оборони США) складають приблизно 105 діючих БТГ (не більше 100 тисяч солдатів).

Дійсно, росіяни мають значну кількість артилерії, підтягують резерви та проводять приховану мобілізацію, але навіть із перспективами підкріплення очевидно, що російські війська, що вторглись до України, маючи низький бойовий дух та проблеми із постачанням, можуть бути відсунуті українцями до державних кордонів.

Просування Росії значно уповільнилось на сході України, і великий український контрнаступ досяжний, як ніколи.

Поразка України "виключена", але патова ситуація цілком можлива, якщо світ припинить підтримувати Україну.

Успіх українського контрнаступу значно залежить від західних постачань – нам треба більше гаубиць М777 для заміни застарілої радянської артилерії, РСЗВ, щоб уражати глибину ворожих порядків і порушувати постачання військ, системи ППО Patriot, винищувачі F-16 та протикорабельні ракети.

Останні є критичними для забезпечення глобальної продовольчої безпеки, тому що Росія блокує порти Одеси та Миколаєва в Чорному морі.

Суть нашого аргументу полягає в тому, що успіх України залежить не від спроможності України (вона значна) та сили Росії (захисники України показали світові, що вона не така значна, як здається New York Times).

Успіх України залежить від рішучості Заходу підтримати Україну та встановити тривалий мир замість того, щоб робити принизливі поступки, запускаючи таймер до нової стадії агресії. 

Зараз, коли України переймає стратегічну ініціативу у війні та Росія все більше переходить до оборони, твердження редакційної колегії New York Times про те, що "війна стає складнішою", виглядають ще більш дивними.

До 24 лютого західні аналітики неправильно оцінювали здатність України захистити себе. Захід давав Україні три дні до того, як російські танки увійдуть до Києва.

Сьогодні, після трьох місяців сміливого опору України, ви не можете собі дозволити припуститися чергової помилки.

Далекосяжні наслідки сьогоднішніх рішень

У той час як запеклі бої точаться в Україні, їхній результат багато в чому буде вирішений готовністю США підтримати Україну в її війні проти російського агресора.

Війні, яка вже призвела до масових вбивств цивільних у Бучі, Ірпені, Бородянці, Харкові, Маріуполі та сотнях інших українських міст. Війні, яка спростувала міф про нездоланність Путіна. Війні, яка створила найбільш вдалий момент за останні 20 років встановити тривалий мир в Європі.

Після всіх жертв втрата цієї унікальної можливості відкриє справжню скриньку Пандори, адже диктатори по всьому світу зможуть починати неспровоковані агресивні війни, вбивати тисячі мирних жителів та претендувати на безкарність.

Тому, на нашу думку, обмеження допомоги Україні та згода на поступки стане найгіршою геополітичною помилкою американської адміністрації за кілька десятиліть. Що матиме наслідки як для США, так і для глобальної архітектури безпеки. 

Автори: Богдан Бернацький, Ерік Кучеренко, Олександр Кущ та Микола Юрлов

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.