Настав час ліквідувати Придністров’я. Як для цього має і як не може діяти Україна

Середа, 28 грудня 2022, 18:25 — , Європейська правда
Кадр з відео параду у Тирасполі - столиці ніким не визнаного Придністров'я

Усі 30 років незалежності України поруч з її кордоном існувала проблема, яку Київ намагався не помічати. Точніше, вдавав, що не помічає її. Хоча, якщо говорити відверто, Київ спершу не завадив тому, щоби ця проблема з’явилася, а потім – докладав зусиль для її збереження.

Ця проблема має назву "Придністров’я".

Регіон Молдови, що був фактично окупований Росією за підсумками короткої, але кривавої війни у 1992 році, став місцем найефективнішої гібридної спецоперації РФ – ще у ті часи, коли такого терміну не існувало. Москва домоглася зміни свого статусу з агресора на миротворця, і 30 років використовувала цей регіон для поляризації суспільства у Молдові; для обмеження транзитного потенціалу України тощо.

Придністров’я стало контрабандною "чорною дірою" без економічного майбутнього. Та попри це, збереження придністровської проблеми багато років поспіль було вигідне владі і Молдови, і України. Фінансова вигода, яку приносила ця сіра зона представникам влади обох держав, змушувала закривати на неї очі. До того ж населення Молдови звиклося з розділенням країни: суспільний запит на вирішення придністровського конфлікту у сусідів просто відсутній.

Реклама:

Все змінилося 24 лютого 2022 року. Тепер в Україні нарешті з’явилося розуміння, що подальше існування Придністров’я у нинішньому статусі – це загроза національній безпеці. От тільки на запитання про те, як вирішувати цю проблему, навіть від представників влади часом лунають пропозиції, здатні зашкодити Україні.

Про те, що робити з Придністров’ям, дивіться у відеодискусії на каналі ЄвроПравди, а за бажання уточнити щось – питайте у коментарях під youtube-відео.

А тих, хто віддає перевагу читанню, запрошуємо до перегляду значно детальнішого текстового аналізу від редактора ЄвроПравди Сергія Сидоренка.

 

Важливе про Придністров’я

Найпоширеніша проблема у сприйнятті українцями придністровського конфлікту пов’язана з тим, що ми базуємося на українському досвіді, підсвідомо порівнюючи його з Донбасом або Кримом. А вони багато у чому радикально відмінні.

Тому перш ніж пояснювати шляхи придністровського врегулювання, варто окреслити кілька ключових фактів про Придністров’я, яке на початку 90-х стало місцем найдивнішого конфлікту на теренах колишнього СРСР.

У період розпаду Радянського союзу кілька його регіонів перетворилися на місця етнічних конфліктів у Центральній Азії та на Кавказі. Однак сценарій та мотиви протистояння у Придністров’ї були відмінними від усіх інших гарячих точок.

Вузенька смужка землі уздовж Дністра, розташована переважно на його лівому березі, не має своєї ідентичності чи історії державності: вона ніколи не була незалежною. Тут немає також титульної національності, яка б "прагнула незалежності": найбільшою національною групою тут є молдовани. Навіть зараз їх трохи більше ніж третина населення регіону, а на початку 90-х було ще більше. Решта "придністровців" – це українці та росіяни, за офіційними даними – приблизно порівну.

Формальною, і доволі абсурдною підставою для війни на Дністрі був перехід державної мови у Молдові на латинську графіку (замість кирилиці, яку запровадив СРСР, коли окупував цю територію після Другої світової). Реальна ж причина – небажання місцевих еліт у великих містах лівобережжя, передусім у Тирасполі (а за радянських часів керівниками тут майже повністю були етнічні росіяни!) підкорятися Кишиневу та їхнє прагнення бути частиною Росії.

Тому у регіоні запрацювала радянська машина пропаганди, яка створила міф про "румунську загрозу", та демонізувала румунів, які нібито ось-ось введуть танки та захоплять гордий придністровський регіон

Російська (а перед тим радянська) 14-та армія, розквартирована у Тирасполі, а також неприхована підтримка Москви посилювали сепаратистів; а політичні помилки, яких припускалася молода влада Молдови, додатково розпалювали конфлікт. Навесні 1992 року все це вилилося у бойові дії за прямої участі російських військових, що лишили по собі понад 1000 загиблих і завершилися підписанням мирного договору між Росією та Молдовою улітку того ж 1992 року.

Але згодом Росії у переговорах зі слабкою Молдовою вдалося дуже вміло змінити свій юридичний статус з агресора на "посередника" і навіть "миротворця" (хай як безглуздо це звучить!). По суті, тут Кремлю вдалося те, що він намагався "продати" Україні в рамках діалогу по Донбасу.

А далі за майже 30 років, у тому числі під тиском російської пропаганди, яка у Молдові була дуже потужною, сформувалося прийняття, та навіть згода з російськими міфами та наративами про Придністров’я. Ця інформаційна перемога РФ сформувала важливу особливість Молдови, яку нам, українцям, непросто збагнути. Про неї далі.

Чому Придністров’я не можна "задавити" силою? (за одним винятком)

Найпоширеніша помилка українців у сприйнятті ситуації в Молдові – це очікування того, що придністровська проблема буде вирішена військовим шляхом, короткою та переможною війною з ліквідацією розташованої на лівобережжі Оперативної групи російських військ (ОГРВ).

На жаль чи на щастя, але цього не станеться.

І річ, звісно, не в "непереможності" ОГРВ та її сателітів із так званої "армії Придністров’я".

Навпаки, російські сили у регіоні не являють собою реальної військової загрози.

Цьому є низка причин: тамтешні військові багато років відрізані від постачання і мають на озброєнні лише радянські зразки техніки сумнівного рівня справності; у Придністров’ї не відбувається військових навчань з бойовими стрільбами; практично не відбувається ротації офіцерів і взагалі не відбувається ротації солдат.

Словом, з суто військової точки зору це – дуже слабкий противник.

Але Молдова – ще слабша! Навіть якщо відкласти у сторону те, що вона не хоче вести бойові дії, вона також не може це зробити. Цього року президентка Мая Санду напряму визнала: Молдова не має боєздатної армії.

Хоча навіть якщо одного дня ця країна отримає від партнерів озброєння, техніку, тренування тощо – це не зробить військовий варіант ближчим.

У Молдові є стійкий консенсус і у суспільстві, і серед політиків щодо неприпустимості застосування сили (не те що війни!) проти Придністров’я. За будь-яких умов, за будь-яку ціну, силового варіанту треба уникати, а натомість треба домовлятися: на цьому принципі ґрунтувалася стратегія усіх урядів Молдови протягом десятиріч – і проросійських, і прозахідних. Зміни цього підходу мають нульову підтримку також у суспільстві.

Кривава російська агресія проти України лише зміцнила бажання молдован будь-що уникнути війни.

І це – найпростіша відповідь на популярну в Україні ідею про те, щоби "ЗСУ допомогли Молдові перемогти русню у Придністров’ї".

Не існує обставин, за яких Кишинів дасть згоду на дії ЗСУ на своїй території.

Навіть якби це відповідало світогляду чинної президентки та уряду (чого зараз немає), то проблемою би стало категоричне несприйняття громадян, виборців, а також депутатів парламенту Молдови (для яких голосування за допуск ЗCУ було би рівнозначно політичному самогубству).

А контрольоване росіянами Придністров’я – це територія Молдови. Так каже міжнародне право, яке для України є базисом в опорі агресії РФ.

Тому для всього цивілізованого світу превентивний удар ЗСУ по росіянах у Придністров’ї без згоди на те Молдови матиме лише одну характеристику: українська агресія проти сусідньої держави. З усіма наслідками. Тому варіант односторонніх превентивних військових дій немає сенсу навіть розглядати. І в Києві нарешті зростає розуміння цього. 

Утім, є один варіант, за якого ця логіка перестає діяти: якщо з Придністровської території Молдови росіяни здійснять військовий напад на Україну. Лише після цього в України з’являється легітимне право на військову відповідь без погодження з Кишиневом, яким ЗСУ поза сумнівом скористаються. Однак цей варіант є дуже малоймовірним – саме через те, що окупаційне цивільне та військове керівництво у Придністров’ї усвідомлює ці наслідки.

Придністровська стратегія Молдови? Відсутня!

Отже, військовий варіант практично виключений. Але потреба вирішити придністровську проблему від того не зменшується.

Варто підкреслити, що цього потребує Україна. Наша держава відчуває, що Придністров’я – це загроза нашій національній безпеці. І йдеться далеко не лише військову загрозу!

Саме існування Придністров’я обмежує логістичні можливості України: через цю територію, що протягнулася на понад 200 км з півночі на південь, проходять залізничні та трубопровідні шляхи, а також кілька важливих автодоріг, які неможливо вільно використовувати.

А у стратегічній перспективі існування Придністров’я обмежує європейське майбутнє України, так само як і Молдови. Навіть за позитивного розвитку, політично складно уявити рішення про повноправне членство двох наших держав у ЄС за ситуації, коли між ними лишатиметься сіра зона з російською окупаційною армією та адміністрацією.

У Києві це розуміють, і саме тому останнім часом від різних політичних сил лунають ідеї та думки, про те, що нам робити з цим квазідержавним утворенням. Тобто для України потреба вирішити цю проблему очевидною.

А що ж думають у Молдові?

Парадокс, але Кишинів набагато менше зацікавлений у вирішенні придністровської проблеми.

Це – напевне, основна проблема у цій сфері, яку має враховувати Київ. Але вона не може стати приводом для того, щоби і далі закривати очі на існування Придністров’я, як Україна це робила багато років поспіль (про що трохи детальніше нижче).

Чому ж Молдова не прагне повернути свою землю?

Чому у наших сусідів немає такого прагнення, яке є в українців щодо Криму та Донбасу? Тут є кілька причин, які наклалися одна на одну, та демонструють відмінність придністровського конфлікту від російської агресії проти України.

По-перше, війна не призвела до поділу молдавського суспільства по Дністру. У 1992 році війна, попри усі зусилля пропаганди, не стала "народною". Молдавани не прагнули війни. Яскрава деталь: подекуди між "ворожими" окопами навіть проводили польовий телефон, щоби домовлятися, як НЕ виконувати бойові завдання, яких вимагав Тирасполь. 

А оскільки між берегами так і не виникло ворожнечі, то після війни практично усі біженці-молдовани з Лівобережжя повернулися додому. Розділення сімей також не сталося: "кордон" між Придністров’ям і рештою Молдови прозорий: їздять навіть маршрутки.

Як наслідок, у Кишиневі відсутня соціальна група, що має тугу за втраченою землею і вимагає її повернення. Та й відчуття "втраченої землі" просто немає.

По-друге, попри відсутність ворожнечі, два береги Дністра втратили інтерес один до одного. За 30 років вони стали чужими. Це стосується мешканців і Придністров’я, і правобережної, підконтрольної уряду частини Молдови: більшість не цікавиться, що відбувається на іншому березі.

Через це у розмовах з пересічними молдаванами, а особливо з молодими, все частіше чути фразу на кшталт "та нехай вже відділяються".

Треба підкреслити: це не означає можливість розпаду Молдови. Такий розвиток неприпустимий для більшості громадян; а до того ж нездійсненний на практиці – за нього ніколи не проголосує парламент. Тому цей варіант не варто навіть продумувати: Молдова цілісна в кордонах, визнаних ООН, так само як Україна є цілісною з Кримом та Донбасом.

От тільки про потребу відновлення цієї цілісності у Молдові зараз говорять офіційні документи, але не суспільство.

А без суспільного запиту – немає пропозиції з боку політиків.

Чому Молдова боїться Придністров’я

Як наслідок, політики Молдови стороняться цього питання. Що б ти не робив – це гарантовано обурить частину твоїх виборців.

Багато виборів поспіль жодна партія-лідер не включала реінтеграції Придністров’я у свою програму на національних виборах. Жодна не пропонувала стратегію повернення окупованої землі. А ще, жодна ключова партія Молдови не вживає терміни "окупація" і "сепаратисти", бо вважають, що це ображає мешканців Придністров’я. А про тиск на регіон навіть думати не можна!

Підкреслимо: возз’єднання держави ціною поступок Придністров’ю (тобто Росії) має ще меншу підтримку. Москва давно пропонувала це в обмін на обмеження суверенітету Молдови у зовнішньополітичних рішеннях – однак це було занадто навіть для тих урядів, які вважають проросійськими.

Словом, у Молдові склався національний консенсус щодо варіанту "нічого не чіпати".

Зверніть увагу, серед причин того, чому багато людей не хочуть розв'язувати придністровський конфлікт, не згадується боязнь армії РФ або щось подібне.

У останні роки, коли політики та пересічні люди обґрунтовували небажання чіпати Придністров’я – то у якості аргументів звучало що завгодно, крім згадок про російських військових у Тирасполі, яких там насправді лишилося дуже мало.

Думка, що вивід військ РФ автоматично вирішує придністровський конфлікт – хибна.

Навіть якщо завтра офіцери РФ поїдуть з берегів Дністра, а місцеві солдати перетворяться на "військових ПМР" – це не гарантує, що Кишинів моментально змінить стратегію щодо реінтеграції та почне діяти принципово інакше.

Пасивність Кишинева у питання возз’єднання країни вже давно має набагато більше економічних і політичних причин, аніж військових.

Скажемо прямо: багато років поспіль ця пасивність була фінансово вигідною.

Вважають, що контрабанда через чорну діру Придністров’я була генератором каси правлячих партій, що змінювали одна одну. Взаємовигідна співпраця еліт у Тирасполі та Кишиневі у цьому питанні була ще однією гарантією стабільності "статусу кво".

Зараз дещо змінюється.

За чинної влади Молдови контрабандна співпраця з Тирасполем припинилася, упевнені усі спостерігачі. Також Мая Санду не раз робила заяви про потреби виводу військ РФ; вона щиро прагне привести Молдову до ЄС і розуміє, що з Придністров’ям ця місія неможлива... 

Але й у Санду є свої стимули не чіпати окуповане Придністров’я. Принаймні зараз.

По-перше, команда проєвропейської президентки розуміє, що в цьому регіоні живуть переважно проросійські виборці, просякнуті кремлівською пропагандою. А отже, повернення під контроль центральної влади регіону, де живе понад 10% населення Молдови – може радикально змінити електоральний розклад не на її користь.

По-друге, Кишинів досі сидить на російській газовій голці – левова частка газу йде з РФ. За Санду уряд уперше почав закуповувати газ у інших сторін (раніше це на 100% був "Газпром"). При цьому газові постачання з РФ на лівий та правий береги Дністра технічно йдуть по одній трубі, спільним пакетом, і це дає Кишиневу гарантії газової безпеки: Кремль не може відрізати газ уряду Молдови, не покаравши заодно свій анклав.

Відповідно, ліквідація Придністров’я просто зараз означала би газовий колапс, до якого Молдова ще не готова.

По-третє, навіть не маючи контрабандного прибутку, уряд Санду фінансово зацікавлений у збереженні Придністров’я, підконтрольного РФ. Наприклад, Молдова купує у Придністров’ї електрику, яку тамтешня ТЕС виробляє на безкоштовному (!) газі, що його постачає РФ – і цей контракт є фінансово найвигіднішим для Кишинева (а про те, що сплачені гроші йдуть на фінансування сепаратистського режиму, уряд воліє не думати).

І по-четверте, у Кишиневі справді не розуміють що робити з Придністров’ям у разі, якщо воно повернеться. Адже це – депресивний регіон із вбитою економікою і немодернізованим ЖКГ, основою бізнес-моделі якого є безкоштовний російський газ та контрабанда.

Це – ті запитання, відповіді на які повинна мати Україна, переконуючи Кишинів зробити необхідні кроки.

Неоднозначна роль України

Від прочитаного вище у читача може виникнути запитання: а чи справедливо, що саме Україна має стільки зробити для звільнення Молдови?

Відповідь складається з двох частин. По-перше, як йшлося вище, для Києва зникнення придністровської проблеми справді є нагальною потребою. А по-друге, треба чесно визнати: українці, а часом і держава Україна доклалися до того, щоби Придністров’я з’явилося та існувало.

Звісно ж, єдиним агресором та окупантом є Росія, Україна як держава не поділяє з нею відповідальність за ці дії, але факти також треба визнавати.

Ще у 1992 році активісти УНСО під проводом скандально відомого Дмитра Корчинського організовано брали участь у війні на Дністрі... на стороні Придністров’я. Тоді у частини українських націоналістів була популярною думка про те, щоби відокремити лівобережжя Дністра і приєднати його до України. Але треба підкреслити, що і офіційний Київ, і найпопулярніші патріотичні політики, на кшталт В’ячеслава Чорновола, підтримували конституційну владу Молдови. Достатньо згадати, що наприкінці серпня у Києві спецслужби затримали лідера сепаратистів Придністров’я Ігоря Смірнова і передали його Кишиневу – але слабка новостворена влада Молдови пішла на поступки та відпустила того після нетривалого ув’язнення...

Це були перші місяці незалежності, коли республікам, які щойно відірвалися від СРСР, бракувало і досвіду, і інституцій. Так само слабкою була і українська влада, яка у 1992 році не зупиняла потік військових найманців, що потягами їхали до Придністров’я з Росії.

Набагато проблемнішою роль України стала згодом – коли постріли лишилися у минулому, Придністров’я перетворилося на контрабандну діру в центрі Європи та зберігало цей статус з благословення Києва. І йдеться саме про центральну владу, а не про окремих митників чи прикордонників-контрабандистів (та й чи чув хтось про велику кількість кримінальних справ щодо промислової контрабанди через Придністров’я, якби Київ намагався з нею боротися?).

Роль України ілюструє і те, що влада сепаратистського регіону аж донедавна користувалася лояльністю офіційного Києва.

Чинний "президент республіки" Вадим Красносельський став громадянином України вже за час роботи на керівних посадах у міліції Придністров’я. За роки російсько-української війни він цей паспорт поновлював, а також багато разів користувався ним для перетину кордону з Україною. У тому числі у період, коли Красносельський перебував у розшуку за запитом Молдови – це не викликало запитань з боку українських прикордонників.

А приводів їздити сюди в нього було достатньо – і для перельотів за кордон з аеропорту Одеси, і для відпочинку в Одесі, де "президент" Придністров’я має нерухомість.

Те саме було з іншими посадовцями окупаційної адміністрації. Наприклад, паспорт громадянина України отримав так званий "глава МЗС" невизнаної республіки Віталій Ігнатьєв. "Засновник республіки" та її перший очільник Ігор Смірнов має нерухомість на Одещині, так само як і найвпливовіша людина регіону, співзасновник компанії "Шериф" Віктор Гушан.

Це все варто пам’ятати, зважуючи відповідальність сторін за те, що поруч з кордоном України 30 років існувала територія під гібридною російською окупацією. Україна, звісно ж, не є винуватцем цього, але її роль не завжди була "білою та пухнастою".

Утім, зараз це дає Україні не лише частинку відповідальності, але й важелі для того, щоби тиснути на тих, хто контролює де-факто цивільну владу регіону.

Шлях до ліквідації Придністров’я: військова складова

Вище вже про це йшлося, але варто додатково підкреслити: військова деокупація Придністров’я зовсім не дорівнює його цивільній деокупації. Брак прагнення до реінтеграції у суспільстві та у публічній політиці Молдови не пов’язаний з російськими танками (усвідомлення цього в Україні часом бракує!).

І водночас, без розв'язання військового питання реінтеграція неможлива. Одними лише економічними стимулами окупацію не здолати.

Зрештою, треба уникнути потенційного (хоч і малоймовірного, а за нинішньої влади Молдови – виключеного) варіанту, що Росія дає згоду на реінтеграцію та списує газовий борг за умови, що її війська лишаються в об’єднаній Молдові, і при цьому отримують доступ до ротації, оновлення тощо.

Причому цей варіант є можливим навіть після воєнної перемоги України!

Тобто поразка Росії на українському фронті не означає ліквідації армії РФ у Придністров’ї.

Зараз Кремль активно намагається "розкачати" президентку Санду та її уряд, щоби зрештою скинути їх (про це йшлося, зокрема, в осінньому репортажі ЄвроПравди з Кишинева). Ця задача не видається нездійсненною. У чинної влади Молдови зараз настільки системні проблеми, що ніхто не дасть гарантій щодо її успіху у наступному циклі виборів, який запланований на 2024-25 роки.

І у разі, якщо на той час Придністров’я ще буде збережене у нинішньому стані – ослаблена Росія може піти на економічні поступки, які будуть видаватися достатніми для більшості молдавського суспільства, в обмін на збереження (а по факту – посилення!) своєї військової бази.

Однак цей або інші подібні сценарії, за яких у Придністров’ї лишиться армія РФ у тому чи іншому статусі – неприйнятні для України з точки зору національної безпеки. Тому під час переговорів про безпековий уклад у регіоні, які напевно відбуватимуться після військової поразки РФ на українській землі – Україні варто вимагати, щоби у пакет домовленостей увійшло виведення кадрових військових РФ з Придністров’я.

Можлива навіть демілітаризація із заміною "армії ПМР" на миротворчу місію ООН або ЄС, яка проведе роззброєння, знешкодження величезних радянських складів застарілих боєприпасів тощо. Але навіть якщо підуть тільки російські офіцери, а місцеві рядові лишаться як "військові ПМР" – це може стати добрим початком реінтеграції.

Головне – розірвати ланку їхнього офіційного підпорядкування Москві.

Вигнання армії РФ з Молдови – обов’язковий елемент досягнення миру в регіоні. На щастя, чинна президентка Мая Санду та чинна партія влади у Молдові цей елемент підтримують. Це вікно можливостей, яке скоро може закритися – необхідно використати. І треба усвідомлювати, що Україні це потрібно, напевно, найбільше.

Шлях до ліквідації Придністров’я: політична складова

Навіть коли армія РФ піде з Придністров’я, лишиться питання про відновлення цілісності Молдови. Бо невизнаний анклав з гібридним російським впливом у ньому, заповнений російською пропагандою та агентами у місцевій армії, нестиме для України точно таку ж небезпеку.

Між тим, після поразки РФ у війні відкриється історичне вікно, коли можливо обвалити не тільки військову, а й політичну структуру цього регіону і змусити його реінтегруватися.

Те, що суспільство та влада Молдови досі були не готові до рішучих дій – не привід для бездіяльності України, бо ми вирішуємо свою проблему (навіть коли заодно допомагаємо сусідам). А Кишинів має відчути, що відбуваються історичні зміни та підтримати їх.

Інакше ці зміни відбудуться без їхньої участі. 

Попри формальну присутність армії РФ у Придністров’ї, та попри те, що на початку 90-х років саме її участь була визначальною у війні та "розділенні" Молдови, зараз тираспольський режим тримається не на військовій силі. Його основа – економіка.

Військова потужність РФ у цьому анклаві – дрібна і химерна. З 2014 року Росія не може нормально здійснювати там навіть ротацію офіцерського складу.

Натомість економічний вплив РФ – величезний. Але так само химерний. 

Звісно, з Росії заходять також "військові гроші". Служба в лавах армії РФ там престижна, за неї непогано платять. Але це дрібні кошти порівняно з потребами регіону.

Основа економіки регіону – це російський газ, з якого виробляється електрика на потужностях Кучурганської ТЕС, що на півдні Придністров’я. Придністровська влада за цей газ не платить, його вартість РФ щомісяця записує у борг Молдови (з чим Кишинів не згідний). А вироблену електрику продають тій самій Молдові, і ці доходи формують базу придністровського бюджету. Також безплатний газ іде на потреби ЖКГ (у Придністров’ї радянські будинки навіть не утеплюють, бо потреби немає), на роботу металургійного заводу в Рибниці та інші підприємства. 

Зупинка постачання газу, або принаймні загроза такої тривалої зупинки – необхідний елемент реінтеграції Молдови. Бо місцева адміністрація чудово знає, що без газу економіка та соціальна сфера Придністров’я безнадійно завалюється. І у разі, якщо російської армії поруч вже не буде – це підштовхне керівництво так званої "ПМР" (Красносельського, Гушана тощо) домовлятися з Кишиневом про нові правила співіснування. А неформальні важелі Києва, пов’язані активами тих самих Красносельського, Гушана тощо – можуть зробити їх ще більш зговірливими.

Газова блокада, звісно ж, має відбуватися на законних підставах і без згадок про "блокаду" як таку – за достатньої креативності це можливо.

Україна не має і не може постачати будь-що до невизнаних територій. Ми, до слова, вже почали це робити із товарообігом: у 2022 році Україна заблокувала роботу усіх КПП на придністровській ділянці кордону і не повинна їх відкривати також після завершення бойових дій. 

Газ не повинен бути винятком із правила.

Звісно, важливо при цьому не обвалити також економіку Молдови. 

Донедавна РФ була постачальником 100% газу до Молдови, а майже вся електроенергія йшла з лівого берега, тож зупинка потоку газу до Придністров'я означала би катастрофу і для Кишинева.

Але зима-2022 прискорила зміну цього. 

Зараз Молдова закуповує дедалі більше газу та електрики у ЄС. А коли путінський режим припинить ракетні обстріли енергосистеми України (адже ми говоримо про період після воєнної перемоги над РФ!), Україна зможе допомогти сусідам із постачанням електрики. 

Чи підтримає такі дії Євросоюз? 

На етапі задуму – напевно, ні. Знайдуться ті, хто говоритиме, що економічна/газова блокада сепаратистського регіону може призвести до страждань пересічних людей. Однак без стратегічного вирішення придністровської проблеми ці страждання будуть просто розтягнуті в часі! Та й планувати ці дії Київ (чи разом із Кишиневом, чи без) будуть явно непублічно. І, насамкінець, вище йшлося про те, що блокувати Придністров’я чи публічно попереджати про початок цієї блокади треба із дотриманням усіх правил. Наприклад, запровадивши санкції проти "Тираспольтрансгазу" та інших агентів, афілійованих з державою-агресором та з окупаційною адміністрацією.

А от на етапі реінтеграції Молдови, відбудови економіки Придністров’я, роззброєння тощо – ЄС безсумнівно долучиться. Бо це для ЄС буде неймовірна історія успіху з помірними фінансовими вливаннями (які і зараз відбуваються, але "йдуть у пісок").

Набагато більше питання – у тому, чи відчує подих змін президентка Молдови Мая Санду, яка поки що усіма силами сторониться придністровського питання. І якщо їй не забракне політичної мудрості спільно очолити цей процес разом з Україною – то вона увійде в історію як людина, що об’єднала Молдову. 

А якщо ні – то це все одно відбудеться. Без бажання влади Молдови. Бо Україна навряд чи упустить історичний шанс прибрати зі своїх кордонів придністровську загрозу.

 

Автор: Сергій Сидоренко,

редактор "Європейської правди",

Київ – Кишинів – Київ

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
Реклама: