Чий союзник Ердоган: чому Туреччина збільшує допомогу Україні, але не відмовиться від дружби з РФ

Вівторок, 25 липня 2023, 13:50 — , , Європейська правда
Фото пресслужби президента України
Візит Володимира Зеленського до Туреччини. Стамбул, 7 липня 2023 року

На яку допомогу з боку Туреччини може розраховувати Україна? І чи можлива ситуація, коли Анкара погодиться на запровадження санкцій проти РФ?

Ці питання знову стали актуальними через помітну корекцію зовнішньої політики Туреччини. 

Ці зміни викликані тим, що після переобрання президент Реджеп Таїп Ердоган вже не потребує конфлікту із Заходом для підвищення своїх рейтингів. Натомість йому необхідні європейські інвестиції для розігріву турецької економіки. 

Водночас не можна не помітити, що Росія стає все більш залежною від Туреччини. Ердоган відчуває це та крок за кроком змінює політику на більш прозахідну: від повернення "азовців" до передачі все більш потужної зброї для ЗСУ.

Яку ще допомогу Анкара може надати Києву? Чому Ердоган досі впевнений у тому, що зерновий коридор відновить свою роботу? І чому Туреччині вигідний вступ України до НАТО та повернення окупованих територій? І навпаки, чому Анкара не зацікавлена у розпаді Росії і як це може вплинути на подальшу підтримку України?

Знайти відповіді на ці запитання допомагає Євгенія Габер, старший експерт Центру вивчення сучасної Туреччини Карлтонського університету.

Як завжди, рекомендуємо подивитися відео нашого спілкування на YouTube-каналі ЄвроПравди. А нижче подаємо ключові тези цієї дуже цікавої розмови. 

Прозахідний розворот Анкари

Позиція Туреччини не змінюється, а всі зміни, які ми бачимо: чи то Анкара раніше поверталася на Схід, чи то зараз на Захід, чи то робила кроки з підтримки й України, й Росії - це все тактичні кроки в рамках єдиної стратегії Туреччини.

Позитивом є те, що зараз політика Туреччини відповідає інтересам України.

Це відбувається як через послаблення Росії, так і через те, що Туреччині стає все більш вигідною співпраця із Заходом.

Ще один чинник, який зараз впливає на політику Туреччини – місцеві вибори, які пройдуть наступного року. Вони важливі, адже влада хоче повернути контроль над Анкарою, Стамбулом та Анталією, але для цього треба вирівняти економічну ситуацію і покращити відносини із Заходом.

Ще одна причина – "путч" Пригожина, який продемонстрував Туреччині, що Путін вже не такий сильний, як вважалося. А слабких тут не поважають.

Та не варто обманюватися: Туреччина не буде відмовлятися від співпраці з Росією.

Росія для неї – це країна-постачальник туристів №1. Зараз розпал сезону, і Туреччині дуже важливо мати цих туристів.

Плюс енергетика. Туреччина досі отримує велику кількість газу з Росії, будується атомна електростанція "Аккую"...

Втім, тут є прогрес – паралельно йдуть переговори з американською стороною про малі ядерні реактори.

Та все одно, не тільки Росія залежить від Туреччини, а й Туреччина зацікавлена у співпраці з Росією. Але загальна ситуація сприятиме тому, що Туреччина буде більше йти назустріч Заходу і Україні.

Цьому є декілька основних причин, і здебільшого це економіка.

Ситуація в Туреччині зараз достатньо складна. І відповідно, для того щоб відновлювати виснажені валютні резерви, покращувати фінансово-економічну ситуацію, змінювати банківську політику, Туреччині потрібні гроші, потрібні інвестиції, потрібна довіра західних інвесторів.

Раніше це забезпечувала, принаймні частково, російська влада. Але зараз Туреччина вимушена робити розворот на Захід для досягнення усього цього.

І ще один дуже важливий момент: Туреччина прагматична, Туреччина раціональна.

Тому Туреччина завжди дивиться на те, яка країна що може їй дати для її національних інтересів.

З Росії зараз мало що можна взяти.

Росія токсична, Росія під санкціями, Путін порушив усі домовленості, навіть з Ердоганом, а він такого не пробачає.

Там немає жодної довіри. І навіть економічно Росія теж вже не та, що була раніше.

Натомість усе, що Туреччина хоче отримати, вона може тією чи іншою мірою отримати від Заходу.

Допомога Україні

Зараз ми маємо позитивні новини, пов’язані з Туреччиною.

Це і повернення "азовців", і пожвавлення співпраці у військово-технічній сфері: зокрема, Туреччина зараз готова постачати нам зброю, готова продовжувати будівництво заводу з виробництва "Байрактарів", про яке домовлялися ще до війни.

А крім того, є прорив у продажах військової техніки, про яку Анкара раніше не була готова говорити. Зокрема, у ЗМІ є інформація про БМП Kirpi, переговори про самохідні гаубиці Firtina. Ризикну припустити, що цим співпраця не обмежується, нехай навіть Анкара воліє це не афішувати.

Тут треба нагадати, що під час нещодавнього візиту Зеленського до Стамбула Україна та Туреччина підписали меморандум про співпрацю у сфері стратегічних галузей промисловості.

Це те, що дуже сильно дратує Росію. Навіть більше, ніж передача "азовців".

Тому що "азовці" – це публічний ляпас Путіну. А от військово-технічна співпраця між Україною і Туреччиною – це те, чого в Росії дуже сильно бояться.

Так само варто очікувати підтримки з боку Анкари у питанні продовження "зернової угоди", а також більшої активності у питанні обміну полоненими.

Згадайте нещодавню ініціативу Саудівської Аравії і Туреччини про повернення до України депортованих дітей з окупованих Росією територій.

Повернення "азовців"

Є декілька моментів, пов'язаних із цією історією.

Є офіційна версія про те, що це було через прохання президента Зеленського. І відтак Ердоган не порушував жодних угод, оскільки не мав щодо "азовців" прямих домовленостей із Путіним, а просто виконував свою частину зобов’язань у рамках переговорів російської та української сторін.

На мою думку, ситуація має додатковий меседж. Це був великою мірою сигнал Путіну про те, що якщо він дозволяє собі порушувати угоди з Ердоганом, зокрема щодо "зернової угоди", про що Путін говорив напередодні (а це важлива для Ердогана іміджева угода), то чому Ердоган не може дозволити собі зробити відповідний жест і, наприклад, повернути "азовців" Україні?

Судячи з усього, це гра м'язами. Ми маємо двох сильних лідерів, які постійно намагаються довести один одному свою перевагу.

Проте Туреччина все ж таки на рівні цінностей, на рівні розуміння ситуації добре усвідомлює, що Україна тут веде свою справедливу боротьбу.

Це помітно по тому, як відбувалося висвітлення історії з "азовцями" в турецьких ЗМІ. На початку війни їх описували як нацистів, фашистів, правих радикалів. Тепер же це було абсолютно інше висвітлення, абсолютно інший контекст. Повернення захисників додому у супроводі їхнього президента.

І це також був сигнал Путіну.

Підтримка "зернової угоди"

Нам в Україні важливо відійти від чорно-білого сприйняття і висвітлення Туреччини. На жаль, те, що ми кожного разу бачимо: спочатку "Туреччина - друг", "Ердоган викликав Путіна на килим", "Ердоган встромив ятаган в спину Путіну".

А потім відбувається якась зустріч з Путіним чи телефонна розмова – і починаються коментарі, що "це зрада", "Ердоган підігрує Путіну", "з Туреччиною в нас усе погано".

Те саме - з "зерновою угодою".

З першого дня лунали очікування української сторони, що турецькі ВМС нададуть військові конвої для супроводу зерновозів (про що Анкара ніколи публічно не заявляла). Тому коли цього не сталося, пішла хвиля обурення, що Туреччина не надає кораблі, адже боїться Путіна.

Насправді ж Туреччина займає дуже виважену позицію щодо "зернової угоди" (як і з багатьох інших питань у відносинах з Україною та Росією). З одного боку, очевидно, що Туреччина дуже зацікавлена у збереженні "зернових коридорів".

Тому що це, по-перше, дипломатичний успіх Анкари. Ми чуємо, що Ердоган каже про угоду: "Це дипломатичний успіх, який вже увійшов в історію. Ніхто не зміг досягти того, чого досягли ми". І тут він правий.

По-друге, угода несе економічні вигоди для самої Туреччини, яка входить у топ-3 країн імпортерів українського збіжжя, переробляє його і реекспортує зерно, а також продає борошно та іншу агропродукцію з високою доданою вартістю до інших країн світу.

По-третє, звичайно, це можливість для Туреччини зберігати імідж країни, яка піклується про Глобальний Південь, яка забезпечує голодних дітей Африки збіжжям.

Тому Анкара робитиме максимум із того, що вона може, щоб цю угоду зберегти.

З іншого боку, я не бачу можливості прямого зіткнення Туреччини з Росією на Чорному морі – тому що такі питання мені теж задають, – принаймні, поки не вичерпані інші опції (дипломатичні переговори, торги тощо), не вбачаю можливостей для проведення Туреччиною якихось військових операцій чи надання конвоїв у Чорному морі. Найбільше, на що Анкара зможе піти, як на мене, – це на використання її комерційного флоту для транспортування українського збіжжя у разі надання Росією відповідних гарантій про ненапад.

Не бачу можливості відвертого протистояння Туреччини з Росією навіть зараз, навіть при тому, що позиції Росії слабшають.

Швидше за все, я думаю, зараз буде певна пауза для того, щоб подивитися, що відбувається, підготуватися до візиту Путіна до Туреччини. І подальші кроки Анкари, ймовірно, лежатимуть у площині переговорів.

Зараз йдуть переговори з Україною, ООН, Росією. Ердоган каже про те, що він очікує на Путіна у серпні. Російська сторона ще не підтвердила цей візит, але всі очікують на цю зустріч, і у Ердогана дійсно є важелі, які він може використати для того, аби підштовхнути Росію до "правильного" рішення.

Водночас очевидно, що турецький президент закликатиме Захід піти назустріч деяким російським вимогам, аби "вмотивувати" Путіна повернутися за стіл переговорів та продемонструвати свою неупередженість.

Туреччина залишається для Росії каналом імпорту-експорту, в тому числі "сірого експорту" (обходження санкцій європейськими компаніями), і, в принципі, чи не єдиною державою цивілізованого світу і єдиною країною-членом НАТО, яка має постійний контакт з РФ.

Тож Анкара може використати будь-який із цих аргументів, аби, не погрожуючи Росії напряму, дуже чітко дати зрозуміти, що зараз вона в кращій, сильнішій позиції, ніж сама Росія.

"Червона лінія" для Ердогана

Втім, у питанні військової співпраці все ж є свої межі. Зокрема, Туреччина за жодних умов не передасть Україні куплений у РФ зенітний комплекс С-400.

Навіть попри те, що це озброєння не використовується Туреччиною і навряд чи матиме практичне використання.

Адже це був би дуже символічний крок, якого Ердоган волів би уникнути. Купівля С-400 була дуже важливої віхою в історії російсько-турецьких відносин. А відповідно – передача їх Україні стала би публічним ляпасом Путіну.

Друга причина - це репутація Ердогана, який відстоював необхідність купівлі саме С-400, попри усі політичні ризики цього кроку.

Звичайно, можливо все, особливо якщо йдеться про Туреччину, проте на 99% це питання закрите.

Навіть якщо в обмін на відмову від С-400 Захід запропонує Туреччині неймовірні поступки: передачу систем Patriot, літаків F-16 та F-35, то й у такому разі Анкара радше передасть російський комплекс союзникам в Азербайджані чи на Північному Кіпрі. Але не Україні.

Вступ України до НАТО

Для Туреччини важливо мати Україну сильною державою, і Туреччина завжди підтримувала наше членство в Альянсі. Так само, як і членство Грузії.

Звичайно, якщо не йдеться про присутність у Чорному морі Сполучених Штатів або інших нечорноморських країн, натовських країн – це Туреччину категорично не влаштовує.

Інша річ, що, послідовно підтримуючи членство України в НАТО, Туреччина не робитиме різких заяв, які би дратували Росію. Згадаймо, не так давно Ердоган заявив, що Україна заслуговує на членство у НАТО. Наскільки мені відомо, українська сторона очікувала почути, що "Туреччина підтримує членство України в Альянсі", а не просто заслуговує на нього. Але турецькі представники, з якими я спілкувалася, наполягають на тому, що це нібито ще сильніше твердження, бо "підтримувати" можна і з перспективою членства через 20 років. Натомість Анкара таким чином нібито акцентує увагу на готовності України вступити до Альянсу вже зараз. Що б не стояло за цією словесною еквілібристикою, це чітка проукраїнська позиція.

Я думаю,

якщо справа дійде до голосування в НАТО, то Туреччина підтримає вступ України.

Можливо, будуть свої певні передумови, тому що Туреччина не залишить без уваги можливість захистити свої національні інтереси. Але це не буде якась криза, як це було навколо Швеції.

Сильна Росія – це загроза для Туреччини. Відповідно, вступ України до НАТО – це те, що помірковано послаблює Росію. А, отже, вигідно Анкарі.

Розпад Росії

На відміну від поступового послаблення Москви та її геополітичного впливу в регіоні, Туреччина не хоче різких змін, боїться внутрішньополітичних струсів чи розпаду РФ.

Річ у тім, що у своїй політиці Анкара завжди виступає за збереження статус-кво.

Будь-які зміни в балансі сил сприймаються негативно, адже вони можуть спричинити кризу чи призвести до тривалої дестабілізації ситуації.

Тому можливий розпад Росії у Туреччині розглядають як ризик виникнення етнічних конфліктів, можливо, навіть якихось зіткнень поблизу її кордонів.

А це означає і загрозу нової хвилі біженців, і ризики дестабілізації Чорноморського регіону і Кавказу.

Другий момент: у Туреччини є свої чутливі питання, в тому числі курдське.

І саме тому принцип територіальної цілісності є ключовим для Туреччини. І це нам, до речі, допомагає зберігати позицію Анкари щодо Криму.

Третій момент: кардинальне послаблення Росії означає посилення НАТО в Чорноморському регіоні або, наприклад, Ірану на Кавказі та в Центральній Азії. Це теж невигідно Туреччині.

Тому те, чого прагне Туреччина – це помірковано слабка, контрольована Росія, яку стримують Захід і Україна.

Лише в такій ситуації Туреччина може почуватися господарем у Чорноморському басейні.

Туреччина та членство в ЄС

На одній зі своїх попередніх посад я працювала в Дипломатичній академії і дуже багато прослухала курсів про тактику, теорію і стратегію переговорів. Так от, мені здається, що тут можна просто брати за приклад турецьку дипломатію і вчитися на кожному прикладі, як формуються переговорні позиції, як підвищуються ставки, як завищуються початкові вимоги для того, щоб отримати те, що ти насправді хочеш.

Тому перед тим як Ердоган погодив членство Швеції в НАТО (а я впевнена, він був вже готовий до цього), він повернув з небуття тезу про членство Туреччини в Європейському Союзі.

Це переговорна позиція, тому що про членство Туреччини в ЄС зараз не йдеться. Нікуди не поділося питання Кіпру, нікуди не поділося питання демократичних реформ у Туреччині.

Але, наприклад, якщо Туреччина не отримає членства в ЄС, вона може підняти на порядок денний питання щодо лібералізації візового режиму чи модернізації Митного союзу з ЄС, що для неї дуже важливо.

Знов-таки, майбутні місцеві вибори, розвиток економіки, залучення західних інвестицій – це абсолютні пріоритети для президента Ердогана та його партії.

Є купа тих питань, на кшталт отримання додаткової допомоги з біженцями чи вже вищезгаданих питань, де Туреччина може сказати: "окей, ви не даєте нам членство в Європейському Союзі, але натомість давайте ми повернемося до переговорів за ось такими окремими треками".

Зараз є загальне враження, що Європейський Союз здебільшого сприймають у Туреччині як важливого партнера, з яким потрібно мати хороші стосунки, насамперед економічні. Однак залишатися при цьому на рівні умовного "партнера з розширеними можливостями" поза ЄС – користуючись перевагами тісної співпраці, але уникаючи необхідності проведення фундаментальних реформ, необхідних для повноцінної інтеграції.

І це кардинально відрізняє сприйняття Туреччиною Євросоюзу від ставлення до її членства в НАТО, що розглядається владою і абсолютною більшістю населення як важлива "безпекова парасолька".

 

Розмовляв Юрій Панченко,
редактор "Європейської правди",

відео Володимира Олійника

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
Реклама: