Забрати "вдячність" із відносин з Варшавою: польські роздуми про візит Туска до Києва

Понеділок, 29 січня 2024, 09:30 — , для Європейської правди
Фото пресслужби президента України
Візит в Україну прем'єр-міністра Польщі Дональда Туска. Київ, 22 січня 2024 року

Ще рік тому і в Польщі, і в Україні не бракувало голосів за необхідність відродження духу Речі Посполитої – навіть інколи забуваючи, що в цій державі українці не мали політичної суб’єктності.

Такі розмови стали можливими насамперед через масовий рух поляків у допомозі українцям, які тікали від війни, а також через велику участь Польщі у військовій допомозі Україні. Та через вдячність, яку українці відчували до поляків.

Проте масштабне потепління відносин було раптово перервано у квітні 2023 року Ярославом Качинським, який на з’їзді партії "Право і справедливість" оголосив про блокування імпорту сільськогосподарської продукції з України – без попередження української сторони.

Нинішня зміна політичної ситуації в Польщі дає надію на нову сторінку, але рівень образи з українського боку проти Польщі все ще дуже високий. Зокрема, кілька тижнів тому редакція "Європейської правди" написала статтю про те, що Польща веде торгову війну проти України, руйнуючи її європейське майбутнє та наражаючи на багатомільярдні збитки.

Цей текст читається як сповідь розчарованого коханого. Однак політична логіка відрізняється від логіки любові: у міжнародних відносинах є місце для компромісу, а любов і подальше розчарування можна замінити союзом інтересів і спільністю долі.

Хоча романтичні очікування є частиною польсько-української історії, настав час реалізму.

Візит до Києва нового прем’єр-міністра Польщі Дональда Туска має дати старт процесам переосмислення відносин між нашими країнами.

Схоже, ми швидко зможемо закрити найгостріші проблемні питання, що виникли між країнами, а саме можливість експорту українських сільськогосподарських товарів до країн Євросоюзу, а також участь українських транспортних компаній на єдиному ринку ЄС. Для вирішення останньої проблеми потрібна зміна ставлення української влади до перетину кордону польськими вантажівками – зараз цьому перешкоджають.

Ймовірно, ці дві проблеми незабаром будуть вирішені – про це свідчать заяви Дональда Туска та єврокомісара з питань торгівлі Валдіса Домбровскіса. А також і те, що і Україна, схоже, також готова до компромісів.

Стратегія "гасіння пожеж"

Проблеми конкуренції з українським агроімпортом та питання блокування кордону були катастрофічно використані попереднім польським урядом – не допомогла і надто нервова реакція України, як видно із заяв президента Зеленського.

Але сьогодні новий розділ потрібно відкрити та підготувати за участю Європейської комісії, а також чотирьох інших сусідів України, для яких імпорт української агропродукції також є серйозною проблемою.

Це має відбуватися в тісній співпраці з Європейським Союзом, який має компетенцію в цій сфері.

Рішення тут мають бути довгостроковими та гнучкими. Гнучкими, адже війна може змінити українські та наші потреби та можливості, а довгостроковими – адже економічна інтеграція України до спільного європейського ринку є невід’ємною частиною процесу шляху України на Захід (що відповідає й інтересам Польщі).

У цій ситуації є декілька можливих рішень. Зокрема, Єврокомісія зараз обговорює можливість запровадження квот на українські товари в країнах, де економічні сектори перебувають під загрозою конкуренції з боку України.

Інші варіанти: запровадження підвищених вимог до українських компаній (сьогодні вони можуть брати участь у спільному ринку, але часто не підпадають під однакові вимоги) або створення ефективної систему транзиту через сусідні країни (за підтримки Європейського Союзу).

Проте пріоритетом тут має бути досягнення першочергових цілей.

Ними є перемога України у війні з Росією та остаточна її інтеграції до НАТО та Європейського Союзу.

Усе це відповідає тезі Єжи Гедройця про те, що незалежна Україна є гарантією незалежності Польщі. Але разом із тим до цього зобов’язує й розуміння того, що Україна довела свою приналежність до Європи, проливши кров за цей вибір – не лише у війні, яка триває, але й десятиліття тому під час Євромайдану та згодом – під час війни на Донбасі.

Тут ми, поляки, перебуваємо в комфортній ситуації сумісності нашого інтересу з моральним виміром ситуації.

Новий українсько-польський договір?

За кілька місяців до занепаду українсько-польських відносин часто говорилося про можливість надання нашим відносинам нового змісту – за аналогією з франко-німецьким договором (Єлисейський договір 1963 року, згодом оновлений в Аахені у 2019 році) або франко-італійським договором (Квіринальський договір, 2021 рік).

Однак сьогодні маємо ще одну обставину.

Країни G7 на полях саміту НАТО у Вільнюсі в липні підписали декларацію, яка оголосила про низку угод щодо їхніх зобов’язань перед Україною, що започаткувало серію переговорів щодо таких угод з нею, в тому числі – з країнами Балтії, Північної Європи та Чехії.

До списку країн, які оголосили такі заходи, також приєдналися Болгарія та Румунія, країни Бенілюксу, Іспанія та Португалія. Наразі двосторонні переговори розпочали дев'ять країн, у січні до цього списку приєдналася й Румунія.

Про приєднання Польщі до цієї ініціативи у Києві оголосив Дональд Туск, наслідком чого, ймовірно, буде підписання українсько-польської безпекової угоди.

Перша подібна угода була укладена з Великою Британією. Її підписали 12 січня, прив’язавши це до візиту в Київ британського прем’єра Ріші Сунака. Наступну таку угоду заплановано підписати у лютому з Францією – це відбудеться під час візиту до Києва президента Емманюеля Макрона.

Пропозиція договору про дружбу, про який заявляють у Польщі, та угода про військову співпрацю — це два різні типи документів. Але цілком можливо, що у польському випадку договір, який би зосереджувався на військовій підтримці, також мав би довгострокові політичні, економічні та соціальні елементи.

Ян Кшиштоф Белецький (колишній прем'єр Польщі. – Ред.) та Павел Коваль (про призначення якого уповноваженим польського уряду з питань відновлення України оголосив Дональд Туск у Києві) запропонували взяти за приклад Квіринальський договір, підписаний Італією Маріо Драгі та Францією Емманюеля Макрона, який визначив відносини між двома країнами, в першу чергу – в контексті координації їхньої політики у рамках Європейського Союзу.

Втім, питання форми цього документа є річчю другорядною.

Ключовим має стати сам факт ухвалення перспективного плану співпраці між Україною та Польщею.

Не менш важливо, що в обох країнах існує безсумнівна потреба у швидкому реагуванні на нові проблеми у двосторонніх відносинах. А бажано – у перешкоджанні їхній появі.

Для цього уряди обох країн повинні регулярно обмінюватися інформацією про можливі загрози та шукати можливості синергії. Це може відбуватися в рамках відновлення Міжурядової українсько-польської комісії з економічної співпраці, за що виступає президент Польсько-української господарчої палати Яцек Пехота.

Натомість Коваль і Белецький пропонують також спільні засідання урядів двічі на рік і парламентів раз на рік – гарна символічна ідея, щоб показати стратегічний вимір взаємних відносин.

Вони також нагадують, що Генрик Юзевський недовго був представником Польщі в українському уряді після Першої світової війни як заступник міністра внутрішніх справ (який також мав українського колегу в польському уряді).

Цю практику розумно було би повторити – включити польського заступника міністра в офіс віцепрем’єра України з питань євроатлантичної інтеграції та його українського колегу в польське міністерство з європейських справ.

Це дозволить краще координувати польсько-українську співпрацю в контексті європейської інтеграція.

Польська адвокація вступу України в ЄС

Єжи Гедройць, на якого слушно посилаються архітектори польської східної політики, вважав, що Польща й Україна можуть бути незалежними лише у складі європейської федерації – це ще одна концепція Гедройця, яка має шанси здійснитися.

Однак вступу передує тривалий процес поступового наближення України до ЄС – і тут Польща має підтримати українське членство, і така позиція не є самоочевидною.

У Євросоюзі існує значна група країн, які скептично ставляться до розширення – це не лише Угорщина та Словаччина, а й так звана Атлантична група (Бельгія, Данія, Франція, Іспанія, Нідерланди та Ірландія), яка має на меті "збалансувати зміщення центру тяжіння ЄС на схід".

Не всі країни цієї групи готові блокувати розширення ЄС, але така ймовірність існує.

Саме тому створення польсько-української контактної групи з цього питання, про яке заявив президент Зеленський, є добрим сигналом.

Однак приєднанню України до ЄС має передувати активна роль Польщі у формуванні розширення та модернізації ЄС, щоб він був готовий прийняти нових членів.

Рішення Дональда Туска виступити проти змін договору, які вважаються федералістськими, може парадоксальним чином посилити його позицію в цій дискусії: оскільки ми не прихильники федералістських пропозицій, але однозначно проєвропейські, варто мати власні пропозиції – вони можуть стосуватися як оптимізації, так і процесу розширення (зменшення кількості можливостей для блокування розширення).

У більш амбітному варіанті варто долучитися до дискусії про відмову від права вето – якщо новий спосіб ухвалення рішень відведе нам значну роль, то у нас не буде підстав блокувати цю зміну.

Марчин Заборовський говорить про польсько-український двигун у Союзі – це, мабуть, надто оптимістично, хоча немає сумнівів, що така мрія потрібна обом країнам.

Проте наразі Веймарський формат співпраці видається більш доцільним – можна уявити, що формат співпраці між Польщею, Францією та Німеччиною за участю України міг би врівноважити "атлантистів" (і залишити Францію серед прихильників вступу України).

Проте найважливішою наразі залишається військова співпраця.

Після торішнього провалу українського наступу сторони окопалися на лінії фронту, і нездужання Заходу стає більш очевидним. У той час як Росія ще за світлові роки від перемоги, і Україна також не наближається до неї – виробництво боєприпасів і технологічні інновації видаються ключовими.

Можлива перемога ізоляціоністів у США та невизначеність військової співпраці всередині ЄС лише підкреслюють ключову важливість нашої військової співпраці.

У порядку денному польсько-української співпраці має знайтись місце і для історії.

Наші відносини значною мірою затьмарені тим, що українська сторона не погодилася на ексгумацію жертв Волинської різанини. Проблемою також є і культ Степана Бандери (ті, хто відвідував Київ чи Львів під час війни, не могли не помітити велику кількість червоно-чорних прапорів).

Але навіть Україна та Польща не приречені на постійний конфлікт.

Можна уявити собі двосторонню комісію з підручників із почесною участю Тімоті Снайдера, який має авторитет в обох країнах і може опікуватися висновками істориків у найскладніших для обох країн питаннях.

Єжи Гедройць виступав за створення Польського історичного інституту в Києві, і з огляду на успіх подібної інституції в Берліні, створеної професором Робертом Трабою, це є гарною ідеєю.

У соціальній сфері ми маємо не тільки дивитися в минуле, а й цінувати сьогодення: величезна група молодих українців (а це переважно українська еліта) розмовляє польською мовою і добре знає нашу країну – інтерес українців до Польщі показує, як далеко ми зайшли за останню чверть століття.

* * * * *

У Польщі Єжи Гедройця часто звинувачують у надмірній великодушності – він визнає, що саме політична наївність щодо країн Східної Європи була паливом для його бачення продовження польського "прометеїзму".

Водночас він пов’язав найважливіше в політиці: морально виправдану дію з дією, виправданою нашими національними інтересами.

І часом важко повірити, що це людина, політичне бачення якої сформувалося в минулу епоху, адже він знову має рацію.

 

Автор: Міхал Матлак,

радник Європейського парламенту,

Європейський центр конституційних досліджень Лодзького університету

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.