"Ми були мрійниками. Але зараз не лишилося сумніву, що Україна стане 33-м членом НАТО"

Середа, 3 квітня 2024, 13:20 — , Європейська правда
Володимир Огризко. Фото "ЄвроПравди"

Цього тижня НАТО відзначає ювілей. 4 квітня 1949 року у Вашингтоні створили Північноатлантичний альянс – об’єднання, що за допомогою колективного захисту за участю США мало протистояти агресивному розширенню впливу Радянського союзу в Європі.

75 років по тому Альянс повернувся, по суті, до початкової місії та змушений протистояти агресивній Росії.

Хоча за останні десятиріччя в Альянсі всерйоз ставили перед собою наївну і, як довела історія, недосяжну задачу примирення з Москвою. Через віру в це лідери НАТО припустилися багатьох помилок, які Альянс зараз поволі виправляє. Про те, як це було, а також як в Україні ще 30 років тому почали "рухати" ідею вступу до Альянсу, "Європейській правді" розповів Володимир Огризко.

Він очолював МЗС саме тоді, коли Україна подала до НАТО заявку на отримання Плану дій щодо членства, а Путін особисто приїхав на саміт Альянсу, щоб це зірвати.

Реклама:

Рекомендуємо вам подивитися відеоверсію розмови, але якщо ви віддаєте перевагу читанню – то ми підготували також текстовий виклад тез ексміністра.

Початок руху України до НАТО? 32 роки тому!

Так склалося, що я був одним із перших українських дипломатів, які переступили поріг штаб-квартири НАТО у Брюсселі.

Це був 1992 рік.

У Києві вирішили, що Україна має взяти участь у роботі програми НАТО "Партнерство заради миру". Але тоді не існувало посольства нашої держави у Брюсселі; були лише "зародки посольств" у Берліна та Парижі. Тож забезпечувати нашу участь у програмі доручили послу у Франції Олександру Сліпченку та мені – раднику з політичних питань з посольства у Німеччині.

І знаєте, коли я побував на перших засіданнях у штаб-квартирі НАТО, то не лишилося сумнівів, що ми повинні стати частиною цього простору нормальності, де є прагнення до цивілізованого світу, а не світу конфронтації.

Хоча у вузькому колі дипломатів ми про це говорили, ще коли Україна була колонією Радянської імперії.

Вже тоді у Міністерстві закордонних справ сформувалася група "прозахідників". Це, зокрема, Борис Тарасюк (згодом був послом у Бельгії, при ЄС та НАТО; очолював МЗС у 1998-2000 та 2005-2007 роках, а зараз працює послом при Раді Європи. – ЄП), це вже покійні Антон Бутейко (був послом у США та у Румунії, першим заступником міністра, помер у 2019 році) та Віктор Батюк (постпред при ООН, посол у Канаді, загинув у автокатастрофі у 1996 році), я та ще кілька людей.

Тобто вже сформувалася група, яка бачила Україну і членом Європейського Союзу, і членом НАТО.

Про очікування, які не справдилися

Ми розуміли, що це непростий шлях, хоча все ж були мрійниками.

Зізнаюся чесно, після проголошення незалежності України ми якось обговорювали, скільки років піде на трансформацію. Ми тоді думали: "Ну, п'ять років... Хоча п'ять – це, мабуть, зашвидко, але за десять років, до початку нового тисячоліття, Україна буде членом і Європейського Союзу, і НАТО".

Тобто були такі трошки рожеві мрії.

Тепер я розумію, чому цього не склалося.

Уже потім, коли я працював у Німеччині і зустрічався з німецькими топдипломатами, то зрозумів, що так швидко не вийде.

На моє пряме запитання одному з високопосадовців німецького МЗС, чи бачите ви Україну в НАТО і Європейському Союзі, я отримав пряму відповідь: ні, не бачимо, щодо вас немає такого політичного рішення. А от щодо країн Балтії таке рішення є.

Тож нас не бачили у складі європейських структур щонайменше у середньостроковій перспективі.

І єдине, що тоді вдалося – це підписати Хартію про особливе партнерство з НАТО. І хоча цей документ значною мірою був декларативний, це все одно був дуже серйозний крок у формуванні в нашої політичної еліти розуміння того, що ми повинні рухатися до Альянсу, що цей напрямок для нас буде визначальним.

Як Путін зупинив рух України до НАТО у 2008 році

У 2008 році Україна попросила НАТО надати нам План дій щодо членства (ПДЧ). Цей статус – це такий собі "підготовчий клас", курси для вступу в університет.

Але і це для Москви вже було занадто. І коли в РФ зрозуміли, що ми всерйоз цього прагнемо – то включилася вся російська машина, щоб цьому завадити.

Та це була не єдина причина, чому ми не отримали ПДЧ.

Друга причина – значно глобальніша, глибша і сильніша: Захід продовжував бачити Росію своїм партнером, заплющуючи очі на всі ті жахи, які вже тоді були в Росії, включаючи геноцид чеченського народу.

Європейські партнери пробачали Росії все.

На нашому боці були США.

Президент Буш-молодший, перебуваючи тут, у Києві, напередодні саміту в Бухаресті, чітко сказав президенту Віктору Ющенку, що він наполягатиме, щоб Україні дали ПДЧ.

Тому ми їхали до Бухареста в абсолютній впевненості, що все буде добре.

Але французи і німці в особі Саркозі та Меркель вирішили, що для них Путін важливіший. Дешевий газ важив для Меркель більше. А Саркозі окремої політичної ролі тоді відігравати не хотів (як це сьогодні, наприклад, робить президент Макрон).

Так склався франко-німецький союз, що заблокував надання Україні ПДЧ. І хоча представники багатьох країн були за нас (і потім розповіли нам у деталях перебіг дискусії між Путіним та лідерами держав НАТО), але спрацював принцип консенсусу, і рішення було ветоване.

Якби позиція Німеччини і Франції була хоча б нейтральною, це рішення пройшло би.

Чим Путін переконав європейських лідерів

У Кремля тоді було три головних аргументи.

Перший не мав ключової ролі в ухваленні того рішення, але був стратегічно важливий на майбутнє.

Путін розказував європейцям, що України не існує, що вона штучно відокремлена територія.

Словом, говорив ті речі, які ми потім почули від нього відкрито – після вторгнення до Криму, початку повномасштабної війни тощо. Але вже тоді він переконував Захід, що Україна – це штучне утворення, а українці – це російський народ, тільки вид збоку, бо вони говорять російською, думають про Радянський Союз, бо там є комуністи і Партія регіонів, яка бігає з прапорами і кричить "НАТО ні!", і так далі.

І Захід ці аргументи, на жаль, сприймав до певної міри.

Однак основну роль відігравав саме економічний підкуп західних держав, економічний хабар у вигляді дешевого російського газу.

І другий його аргумент ґрунтувався на тому, що у ті часи була дуже популярною ідея створення "спільних просторів" у Європі та Євразії. Прожекти про Ванкувер-Владивосток чи Лісабон-Владивосток мали значну підтримку.

Захід помилково вважав, що вони можуть перетворити Росію на цивілізованого партнера, і не хотів бачити реалій, хоч Росія їх і не ховала.

Згадайте мюнхенську промову Путіна у 2007 році (де він заперечив розширення НАТО, підважив суверенні рішення держав Східної Європи і попередив Захід про перегляд світового порядку. – ЄП).

Зараз здається, що треба було бути глухим, щоб не почути сказане – але ж не почули!

Як відмова НАТО щодо ПДЧ призвела до війни у Грузії

Після Бухареста Путін зрозумів, що він може робити значно більше, аніж він сам очікував.

Він зрозумів, що реакції на його дії практично не буде.

Агресія РФ проти Грузії це підтвердила на 100%.

Але при цьому в Альянсі так і не усвідомили свою помилку.

Я був учасником і тих подій – на другий день після вторгнення ми готували приліт у Тбілісі керівників України, Польщі і трьох Балтійських держав.

Ми були тоді в контакті з західними посольствами, і я переконався, що навіть попри війну держави НАТО і ЄС і далі зберігали в голові установку, що "Путін – це партнер". Вони фактично звинуватили Міхеїла Саакашвілі в тому, що він напав на Грузію, тобто сам на себе. Тобто він напав на російських "миротворців" (які незаконно перебували в Грузії), і цим спровокував відповідь Росії, що стала захищати "русскоговорящих" і російських громадян, які проживали на окупованих грузинських територіях.

А найстрашніше – те, що після трьох місяців символічних санкцій за це вторгнення світ повернувся до звичайної взаємодії з Росією.

Захід вирішив заплющити очі і "не помітити" цього.

Та хай як сильно ти спиш, але коли просто над головою щось сильно вибухає – то ти прокидаєшся. І це – те, що все ж розбудило Захід 24 лютого 2022 року. Всі побачили, що це повномасштабна війна, здатна перерости у Третю світову.

Хоча й в Україні дії Заходу були неоднозначними – достатньо згадати панічну, ганебну втечу західних дипломатів з Києва. Коли вони демонстрували ворогу, що залишають Україну йому на поталу, та вважали, що Київ візьмуть за три дні.

І лише після того, як побачили, що ЗСУ героїчно дають відсіч російському ворогу – до них почало поступово приходити осмислення своєї власної помилки і того, що вони останні 30 років абсолютно неадекватно працювали з Росією.

А докорінна зміна позиції Німеччини та визнання нею помилок у взаємодії Росії стали наочним лакмусовим папірцем.

Україна буде в НАТО

Зараз у мене немає жодного сумніву, що Україна стане 33-м членом НАТО.

Я дуже сподіваюся, що на Вашингтонському саміті Альянс зробить хоча б пів кроку до цього та створить певний проміжний етап, де ми будемо говорити про те, коли і як Україна стане членом Альянсу.

Це було би важливе рішення для всього світу, а головне – для Путіна. Бо це означало би, що попри його ядерні "лякалки", НАТО його не боїться і там готові стримувати агресію Росії.

По суті, потрібне рішення, що процеси інтеграції України до ЄС і НАТО йтимуть паралельно.

Переважна більшість членів Альянсу до цього готова. Але ми розуміємо роль США, які є мотором цієї системи, але можуть діяти також як її гальмо.

На жаль, поки що ядерні "лякалки" та заяви Медведєва, Лаврова тощо справляють враження і на США, і на Європу. Та є всі підстави вважати, що це зміниться – чи за нинішньої адміністрації в США, чи за наступної.

Як Огризко вимагав перекладу з російської на українську на переговорах з РФ

Це було ще до Бухареста.

Я ніколи не прагнув конфлікту з Росією. Але я переконаний, що відносини з усіма партнерами, включно з росіянами, мають ґрунтуватися на повазі – як це записано в усіх дипломатичних документах.

А коли тебе вважають другим чи третім сортом і вважають, що ти не маєш права голосу і повинен стояти десь позаду – то я цього не сприймаю.

В дипломатії такого не буває.

Усі розуміють, що політична вага різних країн відмінна, але у міжнародних організаціях, що США, що маленьке острівне утворення в Тихому океані мають по одному голосу.

Дипломатична етика та правила взаємодії вимагають від усіх країн поважати одне одного – і це те, чого я також вимагав від Росії.

А щодо деталей тієї історії я тримаю паузу. Планую написати мемуари, де викладу всі подробиці.

 

Записав Сергій Сидоренко,

Відео Володимира Олійника,
"Європейська правда"

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
Реклама: