Російський Захід. Суб'єктивні враження

Вівторок, 11 листопада 2014, 16:00 — Дмитро Вовк, для Європейської правди
Попри те, що на вулицях Польщі та інших східноєвропейських країн є чимало ознак "нелюбові" до сучасної Росії, це ще не є підставою для оптимізму щодо ставлення до України.

П’ять днів перебування у Кракові на міжнародній науковій конференції подарували автору не лише низку наукових вражень чи задоволення від чарівного польського міста, але й можливість спілкування з юристами, політологами, релігієзнавцями, філософами зі Східної Європи (а також з Росії) на тему українсько-російських взаємин і ситуації на Донбасі.

Безумовно, наведені нижче нотатки є суто суб’єктивними. Але мені здається, що певні тенденції в них можна вловити.

Україна у європейських ЗМІ
і європейських мізках

Українське питання у газетах, які європеєць може взяти під час сніданку в готелі або купити у кіоску, нині присутнє хіба що побічно.

У "The Times" головними проблемами дня є повернення британських військових в Ірак, сексуальний скандал з лівійськими вояками, які тренувалися в Англії, події у парламенті чи навіть подробиці особистого життя Бенедікта Камбербетча – актора, який зіграв головну роль у серіалі "Шерлок".

Україна ж згадується у середині газети, де якийсь блогер пише про стіну на україно-російському кордоні. Мовляв, сучасна Європа почалась з падіння берлінського муру, але зараз, навпаки, настав час будувати мур.

В "Independent" уся Україна – це клаптик на дванадцять рядків у верхньому правому куті 37-ї сторінки про те, що сепаратисти звинуватили Київ в обстрілах. Але основні теми – знову Ірак, перипетії внутрішнього життя консервативної партії, імміграція тощо.

"Газета виборча" очікувано приділяє більшу увагу українській тематиці: події на Донбасі на 11-й сторінці, далі набагато більший матеріал про проблеми у прикордонних регіонах України і Польщі, а наприкінці – про футбольний клуб "Шахтар", що переїхав до Львова.

На польському ТБ у фокусі – обговорення аж надто специфічної, як для європейців, історичної оцінки пакту Молотова-Ріббентропа, що її надав Володимир Путін.

            * * * * *

Втім, якогось особливого захвату з приводу подій в Україні серед східноєвропейських інтелектуалів, які не мають безпосереднього стосунку до цієї теми, помітити не вдалося.

Так, є певна цікавість до Майдану і до того, що відбулося після нього.

На полицях книжкових крамниць Кракова лежить журнал "New Eastern Europe", черговий номер якого вийшов під назвою "Україна: рік після Євромайдану".

Але поза колом фахівців інформації обмаль навіть серед мислячої частини суспільства. Непомітні навіть намагання таку інформацію отримати.

Запитання про українське сьогодення скоріше можна почути від представників балтійських держав, для яких ця тема аж ніяк не суто теоретична.

            * * * * *

Варто додати, що подібний стан речей є скоріше наслідком загальної необізнаності європейців щодо сучасної української політики чи суспільних питань, а не принципової байдужості.

У Кракові є дуже відома книгарня "Массоліт", де продаються академічні і художні книжки, видані англійською мовою (переважно англійських й американських видавництв).

На трьох полицях, присвячених русистиці, можна знайти західні видання про Росію, переклади російських істориків, публіцистів, журналістів (особливо популярною є постать Сталіна), зрештою, переклади російської літератури.

Полиця ж про Україну налічує аж чотири видання, у тому числі путівник і щось на кшталт атласу.

І це, нагадаю, в Кракові. 

Цей приклад дуже яскраво показує різницю у рівні інформованості про Росію і Україну і, відповідно, їхньої суб’єктності в головах європейців.

Те саме стосується польськомовних книжок. На вітрині центральної академічної книгарні Кракова лежить новинка – книжка про сумнівне оточення президента Путіна. З українського вдалося побачити хіба що переклади Андрія Куркова.

Змінити цю ситуацію – вагоме завдання держави і, навіть більше, громадянського суспільства через доступні останньому неформальні канали спілкування і взаємодії.

Україна очами російської інтелігенції

Моє спілкування з росіянами, звичайно, не накладається на загальний зріз російського суспільства із захмарною підтримкою дій керівництва РФ. Настрій людей інтелектуальної праці завжди критичніший.

Зустрічається і "крымнаш", але у дуже стриманому варіанті.

У такому випадку здебільшого йдеться про те, що винні обидві сторони, що Майдан був дарма, слід будо дочекатися виборів 2015 року, референдум в Криму і вибори на Донбасі показали волю народу, і взагалі санкції нам нецікаві, бо у Башкирії зараз почали робити смачну моцареллу.

Щоправда, башкирська моцарелла не заважає їм похнюплено констатувати зростання кредитних ставок у Росії.

Іноді перелічення стандартних тез може набувати кумедного характеру.

Наприклад, авторові довелось почути від російськомовного журналіста запитання: "Чому українці так схильні до революцій? Ось помаранчева революція, синя революція...". На прохання уточнити, що мається на увазі під "синьою революцією", пролунало: "Ну, це коли Янукович став прем’єром у 2006 році".

* * * * *

Цікавішим є ставлення людей, які відчувають, що щось у Росії йде неправильно. Дуже рідко це ставлення виражається у відкритій критичній оцінці, хоча буває і таке.

Частіше ж максимальний ступінь підтримки – це просте мовчання у публічному просторі.

І тут спрацьовують два мотиви.

Або відсутність проявів критичних настроїв виправдовується тим, що змінити нічого неможливо. Влада існує паралельно з суспільством, жодним чином від нього не залежить, "ми не чіпаємо їх, щоб вони не чіпали нас".

Таке бачення є ще й індикатором політичної культури.

Відчуття повної непідконтрольності влади і погодження з цим слугує тим ґрунтом, на якому народний суверенітет чи демократія не можуть розквітнути як такі.

Або ж лунає обґрунтування більш високого штибу: ми не критикуємо владу, бо тим шкодимо країні, а поразки Росії ми бажати не можемо.

Ця ідея поєднання російської влади і російської держави має дуже давнє коріння у свідомості російської інтелігенції. Тому Олександр Пушкін, здається, не любив російського імператора Миколу І, але написав "Клеветникам России".

Тому російські провладні політологи вважають досить доречним довід "Цілили в Януковича, потрапили у державу" на користь того, що події Євромайдану стали поразкою України.

У цьому принципова різниця між західним інтелектуалом і пострадянським інтелігентом: перший вважає критику суспільних інститутів доречною і корисною, бо вона допомагає суспільству розвиватися, другий, слідуючи все ще актуальній для нього логіці поліцейської держави, вбачає у критиці загрозу руйнації суспільного ладу, що неприпустимо, адже будь-який порядок кращий за хаос.

* * * * *

І, нарешті, відчутним і загальним є російське (власне, і європейське також) сприйняття подій на сході України як переважно віртуальних.

Так, десь стріляють, гинуть мирні люди, можливо навіть за участю російських військових, але це усе так далеко, що воно не переходить на рівень особистого.

І тому російські вчені не можуть зрозуміти, коли у міркування українців про названі події відчуваються емоційні ноти, а не суто відсторонена холодна раціональність. Бо для нас це війна, що стукає у двері, а для них – скоріше телевізійна картинка.

Що на виході?

У підсумку не складається враження, що Крим чи Донбас аж надто сильно позначились на ставленні європейців до України чи Росії.

Російська загроза видається реальною і суттєвою (особливо у Східній Європі), але не настільки, щоб збурити західні суспільства, обтяжені власними проблемами (подекуди і геополітичного характеру, як у Сполученому Королівстві).

Дається взнаки і необізнаність Європи з українських питань.

Це формує завдання для української держави і громадянського суспільства в інформаційній сфері.

Але передусім все це означає, що українцям варто сподіватися на себе і не очікувати неможливого.

 

Автор:

Дмитро Вовк,
юрист, кандидат юридичних наук,
Харків

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.