Захід нам допоможе? На яку допомогу може розраховувати Україна

Середа, 18 листопада 2015, 15:30 — Микола Капітоненко, Центр досліджень міжнародних відносин

В той час, коли на території України формується заморожений конфлікт і перетворюється на довгостроковий ключовий фактор вітчизняної політики, виникає необхідність переосмислити питання про те, чого ми хочемо в цій ситуації від міжнародного співтовариства, наших друзів, союзників і партнерів.

Рік тому відповідь на таке питання здавалося простою.

Ми хотіли всього й одразу: санкції проти Росії, кредити, зброю, Будапештські гарантії, реформу Ради безпеки ООН, членство в НАТО й особливе партнерство з США. Шукали аналогії в подіях напередодні Другої світової війни, проводили паралелі з Мюнхенською угодою і дивувалися недалекоглядності та нерішучості західних політиків.

Будь-який студент міг на пальцях пояснити, чому не можна умиротворяти агресора, і багато хто вважав, що в Україні вирішується доля світового ладу.

Очевидно, що продиктована такими міркуваннями позиція Києва в діалозі з партнерами не приносить бажаного успіху. Більш того, як і будь-яка інша еклектика, ця свідчить не про стратегію, а про її відсутність.

Вимагати допомоги за принципом "чим більше – тим краще", ослаблення Росії з таким самим гаслом, зображуючи при цьому битву за Україну як вирішальну у справі збереження залишків міжнародного права – не найкращий план.

У ньому досі немає відповіді на питання "навіщо?"

Планування передбачає вибірковість, розстановку пріоритетів, визначення термінів і конкретику.

Західні лідери, які більшою мірою покладаються на погляди політичних реалістів, ніж на трактування істориків-марксистів, в тому числі й подій Другої світової війни, не поспішають приміряти на себе лаври Черчілля. Для них події в Україні дійсно є серйозним викликом глобальним правилам гри. Але очевидно, що шляхи його нейтралізації оцінюються зовсім інакше.

Уявімо, що Вашингтон, Брюссель і Берлін раптом повністю погодилися з нашими доводами про останню битву добра і зла в Україні, пішли на значну ескалацію своєї присутності в конфлікті, зупинили агресію Росії, повернули нам контроль над Донбасом і кордоном, відкрили двері НАТО і внесли в порядок денний проблему Криму.

Чи вирішив би такий розвиток подій наші завдання у сфері безпеки? Так.

А завдання Заходу? Ні.

За такого розвитку подій Росія залишається радикально ревізіоністською державою, шукаючи будь-якої можливості для зламу міжнародного порядку.

Завдання Заходу полягає у покаранні Кремля за порушення принципів світобудови. І це покарання відбувається єдиним можливим шляхом – економічним.

Ще одне завдання полягає в тому, щоб за мінімальних витрат відновити status quo. Навряд чи рішення цієї задачі бачиться в тому, щоб кидатися рятувати Україну за будь-яку ціну.

Так само, як ми не знаємо, що робити зі зруйнованим морально і фізично Донбасом, Захід не зовсім розуміє, що робити з нами.

Це міркування необхідно мати на увазі при формулюванні подальшої міжнародної позиції України, при всій її суб'єктності або об’єктності.

Нам рано чи пізно треба буде зрозуміти, що являє собою по суті підтримка України різними центрами сили, які завдання вона покликана вирішити і які з цих завдань збігаються з нашими власними інтересами. Якщо в чомусь ми і могли переконатися за останні півтора роки напевно – так це в домінуванні здорового прагматизму при прийнятті рішень в американських і європейських столицях.

Неадекватна оцінка значущості міжнародної підтримки для України небезпечна, але ще більш ризикованим може стати неправильне розуміння її мотивів і загального контексту.

Багато в чому завдяки міжнародному тиску на Росію, кредитам і безоплатній допомозі, спільним навчанням і дипломатичній солідарності Україна сьогодні існує як суверенна держава. Але впродовж історії держави часто виникали й гинули, і драматичне століття між 1914 і 2014 роками підтверджує це особливо яскраво.

Виживають ті з них, у кого вистачає сил або дипломатичного мистецтва зробити свою смерть невигідною.

Загибель української держави сьогодні дійсно невигідна багатьом, але нашої заслуги в цьому не так багато, як хотілося б.

Ревізіонізм Кремля частково зруйнував основи міжнародної системи і підірвав європейську регіональну безпеку – доля України служить ілюстрацією цього. Баланс сил переглянуто, і це неминуче спричинить політичні наслідки.

Як це часто бувало в історії, компромісом може стати формальне збереження української держави, майже повністю позбавленої суверенітету.

Таке рішення кризи може виявитися найпростішим і безболісним, а тому і найімовірнішим. Два роки кризи підказують, що, на жаль, не в наших силах запобігти їй. Але ми цілком можемо зменшити або збільшити ймовірність такого сценарію.

Як і півтора роки тому, США, ЄС і Росія грають в різні ігри на українській території. Як і раніше, зрозуміло, що вони платять за участь у змаганні різну ціну, але найвищою вона виявляється для нас.

Схоже, що опції вийти з цієї дорогої гри у нас немає, а всі варіанти, які передбачали більш-менш просте й швидке вирішення кризи, виявилися відкинутими. Серед них не лише переможна війна за звільнення Криму, а також швидке членство в НАТО і "фінляндизація" української зовнішньої політики.

Решта "меню" виглядає досить неапетитно. Але з нього, найімовірніше, доведеться щось вибирати.

Час вже переоцінити ті ключові сигнали, які ми посилаємо партнерам. Замислитися не тільки про те, як вони ставляться до наших викликів, а й про те, чи достатньо повно ми розуміємо їхні інтереси.

І чи готові ми стати частиною рішення, а не лише черговою проблемою.

 

Автор: Микола Капітоненко,

директор Центру досліджень міжнародних відносин,

доцент Інституту міжнародних відносин

Публікації в рубриці "Експертна думка" не є редакційними статтями і відображають виключно точку зору автора

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
powered by lun.ua