Саміт НАТО та очікування України: настав час змінити тактику

П'ятниця, 29 червня 2018, 09:10 — , UA:Ukraine Analytica
Фото прес-служби президента

11-12 липня у Брюсселі відбудеться саміт НАТО, в роботі якого візьме участь і Україна.

Чи говоритимемо ми знов про захист європейських цінностей та цивілізованого світу від російських гібридних загроз перед аудиторією, яка давно вже навчилася скептично ставитися до такого роду риторики? Більше того, ця аудиторія поступово звикає до нових реалій: до нового профілю безпеки в Європі, до зростання попиту на жорстку силу та до кризи трансатлантичного партнерства. Вона потребуватиме прагматичних та конкретних відповідей на питання, серед яких російська агресія, ймовірно, буде не найбільш болючим.

Обставини гратимуть проти нас.

Коли мова заходить про Україну та НАТО, ми роками не можемо вийти із зачарованого кола розмов про членство та його "підготовчу версію" - ПДЧ. Між тим, очевидно, сьогодні ми перебуваємо далі від обох перспектив, ніж були десять років тому, коли в Бухаресті отримали від Альянсу відмову у наданні Плану дій щодо членства.

Навіть простий підрахунок позицій країн-учасниць НАТО покаже, що бажаючих запросити Україну до Альянсу – лічені одиниці, і серед них не знайти таких важковаговиків, якими були США у 2008 році. Про причини такого стану справ можна написати окремий довгий текст, який навряд чи сподобається натооптимістам.

У статті 10 Вашингтонського договору від 1949 року, яким була заснована НАТО, йдеться про те, що сторони можуть консенсусом запросити будь-яку європейську державу приєднатися до Договору, якщо вона поділяє закладені в ньому принципи та сприятиме зміцненню північноатлантичної безпеки. Окрім іншого, це означає, що нам не стільки варто ставити за мету "приєднатися" до НАТО, скільки прагнути того, щоб нас туди запросили.

Цей нюанс, можливо, дасть змогу нарешті зрозуміти, що наполегливе стукання у зачинені двері не може бути успішною стратегією, принаймні в даному випадку.

Не існує списку нормативних актів, які треба прийняти, або вимог, які треба виконати, щоб гарантувати членство в НАТО.

Слово не за українським референдумом чи конституцією, а виключно за волею держав-членів Альянсу.

На практиці це означає кропітку дипломатичну роботу із кожною країною-членом, включно із "складними" партнерами. А ще – дотримання цінностей не на словах, а також доведення того, що членство України зміцнюватиме, а не ставитиме під загрозу колективну безпеку Альянсу.

З урахуванням таких міркувань, гасла про вступ до НАТО – чи то для внутрішньої, чи то для зовнішньої аудиторії - виглядають спекулятивними. За їх допомогою можна боротися за прихильність електорату на виборах, але не можна наблизитись до самого членства.

Вони ні в чому не переконують Альянс, навіть у послідовності української зовнішньої політики. Їхні ритуальні можливості теж вичерпані.

Стратегію України щодо Альянсу краще будувати на концепціях партнерства та взаємовигідної співпраці. Ця мова буде більш зрозумілою та переконливою для інших столиць. Узгодження умов та обсягів допомоги, шляхів обміну досвідом, глибоке вивчення пріоритетів Альянсу – ось що означатиме реальну, а не декларативну співпрацю.

Менше вимог надати нам членство та більше відповідей на питання про те, чим Україна може бути корисною для Альянсу – ось що здатне наблизити Україну до мети.

На саміті в липні ми хочемо активізації діалогу з НАТО та участі у Партнерстві розширених можливостей. І це – правильні пріоритети. Щоправда, це може мати ціну – приблизне уявлення про неї можна отримати із повчальної історії конфлікту з Угорщиною. Такий розвиток подій ми, безумовно, мали передбачити ще минулої осені, але зараз бажано чітко знати відповідь на питання: як далеко ми готові піти шляхом поступок сусідам в обмін на їхню підтримку в НАТО. І якою може бути така підтримка? Чергові фрази про визнання права України хотіти приєднатися до Альянсу навряд чи можна вважати серйозним переговорним ресурсом.

Між іншим, додаткову перевагу НАТО у цьому діалозі даємо ми самі.

Чому визнання наших прагнень, яке абсолютно ні до чого не спонукає партнерів, так багато важить для нас?

Партнерство розширених можливостей ніяк не наближає до членства в НАТО. Достатньо згадати, що в цьому форматі беруть участь Австралія, Фінляндія, Грузія, Йорданія та Швеція. Ця програма націлена як раз на те, на що добре було б орієнтуватися Україні – пошук реальних точок можливої взаємодії та спільної реакції на кризові ситуації без розповсюдження гарантій безпеки. Досвід протидії російській агресії, внесок у забезпечення кібербезпеки, регіональна безпека в басейні Чорного моря, Придністровський конфлікт та високі оборонні видатки України – все це потенційні аргументи на користь більш тісної співпраці із НАТО.

Більш прагматичний діалог вимагатиме чіткіших зобов’язань не лише від нас, але й від Альянсу і його держав-членів. Замінити частину гасел прагматикою – в наших інтересах.

Менше розмов про різноманітні статуси типу "аспірантів".

Менше надій на ПДЧ – він сьогодні поза межами досяжного і до того ж не настільки потрібний, як був у 2008 році.

Менше визнання примарних перспектив з боку Альянсу – які по суті є порожніми обіцянками.

Натомість – більше зон спільних інтересів, прагматичних кроків та реального співробітництва. Світ навколо швидко змінюється в бік прагматизму. Наш діалог з НАТО потребує відповідних коректив.

Публікації в рубриці "Експертна думка" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.