Рада Європи напередодні 70-річчя: хто має очолити організацію після Ягланда

Середа, 10 жовтня 2018, 15:25 — , Міністерство закордонних справ
Фото: coe.int

Чи залишились у когось сумніви, що напередодні своєї 70-ї річниці Рада Європи опинилась у глибокій кризі і що насправді спричинило цю кризу?

До сьогодні саме Рада Європи, а не Європейський Союз, залишається для європейців головним джерелом стандартів, коли йдеться про основні права і свободи людини. Стандартів, які закріплені, зокрема, у конвенціях, а не політичних деклараціях чи рішеннях, а відтак є обов'язковими для влади країн, які ці конвенції ратифікували.

Євросоюз, попри всю свою економічну потугу, не є таким джерелом для країн-членів, адже має досить обмежену компетенцію у сфері прав людини, хоча і намагається розбудовувати свої інституційні механізми у цій сфері. ОБСЄ - це взагалі навіть і не міжнародна організація з точки зору міжнародного права, а "процес", або форум для політичних консультацій, а всі зобов'язання і рекомендації, які напрацьовані в рамках ОБСЄ, мають винятково політичний характер.

Звісно, ще є ООН, де також існують норми і стандарти, в т.ч. у сфері прав людини, які закріплені в багатьох конвенціях та інших документах, але наважуся стверджувати, що ООН в силу її членства і географії ще далеко до рівня стандартів, хоча б тих, що містяться у Конвенції РЄ про захист прав людини і основоположних свобод.

Жодна країна Європи не може набути членства в РЄ без приєднання до цієї Конвенції і у подальшому її сумлінного виконання.

Це в теорії. А як же на практиці?

Кремль програв битву за Страсбург: як підкилимна гра Ягланда призвела до поразки росіян у ПАРЄ

На практиці є Білорусь, котра фактично є єдиною країною Європи, діалог якої з РЄ максимально обмежений і яка наразі не має перспективи членства передусім (хоча і не лише) через небажання цієї країни припинити застосовувати смертну кару або щонайменше запровадити мораторій на неї.

А з іншого боку, є Російська Федерація, яка, щонайменше з першої чеченської війни, а потім в Грузії, а згодом в Україні вбила і продовжує вбивати тисячі людей. За великим рахунком, політика режиму Кремля є смертним вироком для тисяч громадян як самої федерації, так і сусідніх країн.

Добре пам'ятаю, як в середині 90-х багато хто в Європі робив все, щоб Україна була прийнята в РЄ або разом з Росією, або щоб розрив у часі був мінімальний.

Україна вступила до Ради Європи 9 листопада 1995 року.

Росія - у третій рік чеченської війни, 28 лютого 1996-го, коли до Хасав'юртовських угод ще було довгих півроку. Цій події не стали на заваді тисячі, а то й десятки тисяч вбитих громадян Росії, які продовжували гинути, коли російські дипломати пили шампанське у Страсбурзі з нагоди набуття членства в РЄ.

Нагадаю, згідно з даними правозахисної організації "Меморіал", кількість вбитих серед мирного населення у першу чеченську війну склала 50 тисяч осіб. Секретар Ради безпеки РФ Александр Лебедь називав цифру вбитих у цій війні 80 тисяч.

Але такий вже був вибір європейських політиків - закрити очі на це море крові і дозволити Росії стати членом Ради Європи.

Давайте визнаємо нарешті, що, по суті, ще у 1996-му Європа відверто дала зрозуміти, що 50-80 тисяч вбитих аж ніяк не завадять заради "дружби" з Кремлем сидіти з ним за одним столом. А ви кажете 10 тисяч вбитих українців на Сході України!

Росія ратифікувала Конвенцію РЄ про захист прав людини - умова членства - лише 30 березня 1998 року і вже у серпні наступного року почалася друга чеченська війна, яка тривала до 2000-го...

Кремль програв битву за Страсбург: як підкилимна гра Ягланда призвела до поразки росіян у ПАРЄ

У жовтні 2000 року Human Rights Watch (HRW) видав на 99 сторінках доповідь, яка російською називалася "Добро пожаловать в ад", про дії російських військових стосовно чеченського населення. HRW заявляла, що попри резолюції Комісії ООН з прав людини російська влада не дозволила "любых заслуживающих доверия и прозрачных усилий по расследованию этих нарушений и привлечению виновных к ответственности".

Ну а тим часом у Страсбурзі продовжували сидіти з Росією за одним столом і водити розмови про те про се, і не тільки в КМРЄ і в ПАРЄ, але і в славетних ельзаських ресторанах, де розмови про спільне з Росією європейське сьогодення та майбутнє особливо добре складалися під "Гевюрцтрамінер" і фуа гра.

Війна Росії проти Грузії у 2008 році і реакція на неї Ради Європи лише зміцнила Кремль у думці, що безкарність на тлі розмов у Страсбурзі про спільність сьогодення і майбутнього Європи і Росії - це навіть не танго, а така собі калінка-малінка: "Ай, люли-люли, ай, люли-люли, полюби же ты меня".

І любов тривала і міцніла, а тут ще у жовтні 2009 року на посаду генерального секретаря РЄ вступив уже добре відомий українцям своєю позицією щодо Москви колишній очiльник соціалістичного уряду Норвегії, один з керівників Соцінтерну, Турбйорн Йохансен, він же Турбйорн Ягланд.

Ягланд, який після закінчення середньої школи невдовзі покинув вивчення економіки в Університеті Осло заради політичної кар'єри, яка стрімко почала розвиватися ще у 1966 році і не зупинялася майже до обрання на посаду генсека, так і не отримав академічної освіти.

Прихід Ягланда на посаду генсека Ради Європи ознаменував нову добу для інституту керівника функціонерів Секретаріату цієї організації. Вона із здебільшого "секретарської" остаточно перетворилася на "політичну".

Апогеєм "політичної ролі" Ягланда стали події 9 жовтня 2018 року... Але навіть після вчорашнього рішення ПАРЄ мені все ще важко прогнозувати, де зрештою опиниться Рада Європи: на місці захисника та промоутера європейських демократичних цінностей та конвенційних стандартів у сфері прав людини чи в обіймах послідовників "політики" 13-го генсека Ради Європи.

Я сподіваюсь, що Рада Європи піде першим шляхом. Незручним й болючим, але гідним.

Гідним її засновників та 70-річного існування в якості еталону стандартів демократії, верховенства права та прав людини. За іншого розвитку, не виключаю, що наступника нинішньому генеральному секретарю шукатимуть серед тих, хто, як і в Кремлі, "не считают ни одну страну в мире вправе давать уроки демократии или навязывать свои ценности".

Вже у січні наступного року розпочнеться процедура відбору кандидатів на посаду майбутнього генсека РЄ.

Після першого етапу відбору у Комітеті міністрів остаточний вибір у червні 2019 робитиме Парламентська асамблея.

З моменту заснування Ради Європи цю посаду обіймало тринадцять представників країн-членів, які завжди представляли "Стару Європу", і лише одного разу честь керувати Секретаріатом було віддано жінці.

Катрін Лалюм’єр обіймала цю посаду з 1989 по 1994 роки в часи розпаду Радянського Союзу та трансформації Ради Європи відповідно до нових реалій на нашому континенті та у світі. Це був виклик для Організації, яка переосмислювала свої інституційні механізми та створювала систему важелів та впливів для поступової демократизації нових країн-членів. Здається, це було не просте завдання, але у підсумку ми отримали Раду Європи, яка мудро й збалансовано допомагала країнам нової демократії впроваджувати європейські стандарти, зокрема на теренах колишнього СРСР.

Вже після неї почалися чеченські війни, під час яких Росію у бушлаті і з "калашем" в руках всадовили за один стіл з демократичною Європою. Хоча мали б не усаджувати, а саджати, і не за стіл, а на лаву.

Я переконаний, що робота Катрін Лалюм’єр на посаді керівника Секретаріату РЄ є ілюстративним прикладом участі жінки-лідера у прийнятті та реалізації політичних рішень, що впливають на життя цілого континенту, оскільки вони, ці рішення, базувалися на європейських цінностях. Недарма вже у квітні 2017 року в одному з своїх інтерв'ю колишня генсекретар РЄ наголошувала: "Європа - це носій духовних і гуманістичних цінностей, яких потребує світ".

Сьогодні нам знову потрібно здійснити переоцінку, але не цінностей, як того прагне Кремль, а ролі і місця Ради Європи у політичній архітектурі сучасної Європи, у боротьбі за ці цінності, які є чіткими і добре відомими всім справжнім європейцям.

Нинішня ефективність Ради Європи у відстоюванні цих цінностей сумнівна, але сумнівна вона не тому, що її засаднича концепція хибна, а тому, що це складний інструмент, застосування якого потребує глибоких знань і щирого бажання ці знання застосовувати на практиці. Рада Європи - це не соцінтернівський серп і молот, це вивірений часом, століттями європейської політичної і правової науки і культури механізм, керувати яким мають кращі з кращих. Лідери, які мають бездоганну репутацію, знання і вміння керуватися не пост-правдою, а верховенством права.

Впевнений також, що настав час і для регіону Східної Європи замислитися про своє лідерство в Раді Європі. Ба більше, я особисто вважаю, що обрання майбутнім генсеком РЄ кандидата-жінки підтвердить відданість Організації одному з головних принципів прав людини – рівноправ'ю.

Звісно, обраним має бути найкращий кандидат, але, на хвилинку - за 70 років генсеком побувало 12 чоловіків і лише одна жінка!!! Це вже не смішно, а тим більше у сучасній Європі.

Публікації в рубриці "Експертна думка" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора

Статтю початково опубліковано на facebook, републікується з дозволу автора 

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.