З широко заплющеними очима: що заважає Бундестагу визнати Голодомор геноцидом

Четвер, 3 грудня 2020, 08:15 — , посол України у Німеччині
Фото Abaca/East News

Вже понад рік триває розгляд Бундестагом петиції про визнання Голодомору геноцидом українського народу.

Вже сам факт, що громадська ініціатива змусила німецький парламент і суспільство займатися цією фундаментальною для України темою, є великою перемогою.

Утім, багато хто вже встиг поставити хрест на цій унікальній кампанії за історичну справедливість.

Аргументи проти

Варто визнати: на перший погляд, наші шанси на успіх залишаються невисокими.

Адже МЗС ФРН (а отже, і уряд) одразу ж виступило проти визнання Голодомору геноцидом, прикриваючись відомою юридичною казуїстикою: нібито Конвенція ООН 1948 року не має ретроактивної дії. Формалізм цієї позиції викривається хоча б тим очевидним фактом, що нікому в світі не спаде на думку ставити під сумнів геноцидну природу Голокосту.

Оскільки німецьке дипвідомство очолює соціал-демократ, то поле для маневру для цієї фракції в Бундестазі, а відтак і для всієї коаліції, було фактично звужено до нуля.

Інший притягнутий за вуха аргумент вже самих депутатів, який так само не витримує серйозної критики, полягає у тому, що голод 1932-33 років торкнувся не лише України, але й інших регіонів СРСР.

При цьому кваліфікація Голодомору як акту геноциду не виключає того, що масове винищення Кремлем казахів так само буде з часом охарактеризовано як геноцид.

Насправді ж головною перешкодою для визнання Голодомору – і про це прямо кажуть самі парламентарі – є очевидне небажання дратувати путінську Росію, яка досі вперто заперечує геноцидну сутність цього найбільшого злочину сталінського режиму.

Річ у тім, що багато хто з депутатів відверто шкодує про рішення Бундестагу 2016 року щодо засудження геноциду вірмен, яке, на їхню думку, погіршило відносини Берліна з Анкарою. Цей German Angst дуже розчаровує, особливо на тлі триваючої російської агресії.

Добре інформована Німеччина

Але є іще один не менш дивний аргумент-відмовка, який доводиться чути у коридорах влади на Шпреє: якщо під час трагічних подій 1915 року Німецька імперія була головною військовою союзницею імперії Османської, то до Голодомору Німеччина ж не мала жодного стосунку. То якого біса Бундестаг має займатися цією темою?

Якщо на згадані вище застереження у нас є вагомі контраргументи, які системно доводяться до німецької громадськості і політ-істеблішменту, то теза про нібито непричетність Берліна до Голодомору спонукала глибше зайнятися її аналізом для розвінчування цього міфу.

То що ж ми маємо "у сухому залишку"?

Співвідповідальність німців за національну трагедію вірмен Бундестаг обґрунтував у такий спосіб: "Попри однозначну інформацію, також від дипломатів і місіонерів, про організовану депортацію та знищення вірмен [Німецька імперія] не спробувала зупинити ці злочини проти людяності".

Отже, чи знала Німеччина про масове винищення Сталіним українців у 1932-33 роках, і якщо так, то чому нічого не вдіяла задля запобігання геноциду та порятунку мільйонів життів?

Як свідчать німецькі архіви, берлінська дипломатія була чудово поінформована про масштаби спричиненого радянським керівництвом штучного голоду в Україні.

Адже у Києві, Харкові та Одесі працювали німецькі консульства, які прискіпливо збирали інформацію і регулярно доповідали в Берлін про смерть мільйонів українців унаслідок драконівської політики Кремля, спрямованої на фізичну ліквідацію не тільки селян, але й усієї української інтелігенції, мови, освіти і культури.

Ба більше, до німецького суспільства надходили тисячі листів розпачу – прямих свідчень про Голодомор від чисельної німецької меншини на території України, яка теж потерпала від брутальних дій Сталіна.

"Токсична" тема

Відтак виникає логічне питання: чому ж Німеччина, знаючи про масштаби злочину радянського режиму, нічого не зробила, щоб зупинити маховик масового вбивства і допомогти кинутим напризволяще мешканцям України?

Причин бездіяльності Берліна було декілька.

По-перше, у 1932-1933 роках зберігався дух Рапалло (угоди 1922 року про встановлення дипломатичних взаємин), внаслідок чого СРСР вважався дружньою, ледь не союзницькою для Німеччини державою, тож критикувати авторитарний курс Сталіна було не з руки.

По-друге, саме Німеччина була у цей час одним із найбільших імпортерів вітчизняного зерна та іншої продукції, яка насильно вилучалася в українських селян, прирікаючи мільйони на неминучу погибель.

По-третє, сам Гітлер цинічно використав факт Голодомору у своїх пропагандистських цілях, вбиваючи клин між головними політичними супротивниками – соціал-демократами і комуністами.

По-четверте, після окупації України Третім рейхом у 1941 році, тобто за якихось вісім років після Голодомору, нацисти продовжили використовувати цей підлий злочин Сталіна, цього разу щоб залучити постраждалу українську націю до спротиву проти Кремля і комуністів.

Тож годі дивуватися, що у повоєнний час тема Голодомору стала токсичною для німецьких дослідників.

Ця тінь і досі затьмарює об’єктивне вивчення геноциду та справжньої ролі Німеччини у 1932-33 рр. 

Берлін перед вибором

Буквально за останні місяці нам вдалося "накопати" всі ці приголомшливі факти і донести їх до німецької громадськості.

Але й це – лише вершина айсберга, справжня системна праця над цією темною сторінкою українсько-німецької історії тільки починається.

Тож, мабуть, це звучатиме крамольно, але може і немає нічого страшного у тому, що Бундестаг одразу ж не визнав Голодомор, поставивши, грубо кажучи, "галочку" на цій темі.

Може якраз навпаки: усі ці вагання депутатів і є тим унікальним шансом для України і далі щодня доносити до наших німецьких друзів правду про геноцид голодом.

Адже йдеться не лише про його формальне визнання Берліном. Ідеться про реальне усвідомлення німецьким суспільством своєї історичної відповідальності перед Україною!

Прямий зв'язок між визнанням Німеччиною Голодомору і масовими злочинами Третього рейху, жертвами яких стали як мінімум 8 млн українців, зокрема 5 млн мирних жителів України, тобто майже чверть усього населення, блискуче обґрунтовує авторитетний німецький журналіст Ріхард Герцингер. 

Одна лише історична відповідальність Німеччини за завданий українцям біль має спонукати її парламент до визнання Голодомору.

Звичайно, це є суверенним правом Бундестагу – підтримати або ж відхилити петицію.

Водночас депутати повинні розуміти одну просту істину: відмова визнати Голодомор матиме негативні наслідки для наших двосторонніх відносин, завдасть їм непоправної шкоди на десятиліття вперед, підірве довіру українців до Німеччини.

Не думаю, що саме такий сценарій – в інтересах Берліна.

Тож хочеться вірити, що депутати все ж відкинуть останні сумніви і визнають Голодомор геноцидом.

Публікації в рубриці "Експертна думка" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
powered by lun.ua