Турецький суд визнав винним мера Стамбула Екрема Імамоглу, арештованого у березні минулого року у зв’язку зі справою про корупцію. 

Хоча режим президента Туреччини Реджепа Таїпа Ердогана заперечував будь-яку політичну мотивацію, стверджуючи, що судова влада є незалежною, багато хто розпізнав у цьому класичний приклад відкату демократії: затримати популярного опозиційного лідера й обґрунтувати це "застосуванням права".

Цей крок викликав масові протести по всій країні, яких Туреччина не бачила більше десяти років.

Використання правових інституцій і процедур для визначення, хто може балотуватися, хто може виступати та хто може організовуватися, стало улюбленим методом обмеження політичної конкуренції, зберігаючи при цьому зовнішній вигляд демократії.

Судовий процес проти Імамоглу, який переміг кандидата від керівної Партії справедливості та розвитку (ПСР) на виборах мера Стамбула 2019 року (і в повторному голосуванні) та на виборах 2024 року, був лише початком. З того часу інші мери від Республіканської народної партії (РНП) також були затримані в рамках кампанії з ослаблення та руйнування опозиції.

Сіяти невизначеність можна не лише через кримінальні переслідування.

Напередодні арешту Імамоглу Стамбульський університет анулював його диплом через нібито порушення, позбавивши його права балотуватися в президенти. Це сталося лише за кілька днів до того, як РНП мала обрати Імамоглу своїм кандидатом у президенти на виборах 2028 року.

Наслідок очевидний: звузити виборче поле, нейтралізувавши єдиного реального суперника.

Рада Європи справедливо засудила цей крок як "напад на демократію".

Досудове утримання додає ще один рівень невизначеності. За принципом, затримання має захищати судовий процес.

На практиці ж воно стає способом усунути політичного опонента на невизначений термін, особливо коли розслідування та судові процеси дедалі частіше розтягуються на роки.

Прокурор, який веде справу про корупцію, пізніше вимагав для Імамоглу тюремного ув’язнення строком понад 2 тисячі років – демонстрація сили, яка покликана представити його політичний відхід як неминучий.

Незалежно від того чи погодиться суд із цими вимогами, сам процес, ймовірно, виснажить ресурси опозиції – увагу, гроші та лідерські можливості, – а також відлякає інших потенційних суперників.

Імамоглу став мішенню, бо він – неполітизований, орієнтований на конкретні справи центрист, який перемагає без використання політики ідентичності, на яку Ердоган спирається, щоб утримати свою електоральну базу.

Посада мера Стамбула лише підкреслила цей образ. Керівництво містом дає опозиційним лідерам видимість, цінний адміністративний досвід і доказ того, що можна керувати по-іншому.

Саме тому міста часто стають передовою лінією у боротьбі за збереження демократії.

Цей патерн виходить далеко за межі Стамбула.

Наприкінці 2024 року Міністерство внутрішніх справ Туреччини усунуло обраних мерів у провінціях із переважно курдським населенням, таких як Мардін і Батман, замінивши їх державними призначенцями.

Послання до виборців зрозуміле: ви можете голосувати, але держава залишає за собою право виправити ваш вибір.

В Туреччині мовчання політиків супроводжувалося цензурою в інтернеті.

Під час протестів після затримання Імамоглу турецька влада обмежила соціальні мережі, сповільнила роботу месенджерів і блокувала контент, щоб опозиція не могла організуватися. Коли цифровий публічний простір закривається на розсуд уряду, будь-яка надія на чесну конкуренцію зникає.

Венесуела дає сумну паралель. У січні 2024 року Верховний суд Венесуели підтвердив заборону для лідерки опозиції – нині лауреатки Нобелівської премії миру – Марії Коріни Мачадо обіймати посади. Це було актом демократичного знецінення через суди, який виключив виборців із процесу.

Політична логіка в обох країнах однакова: зберегти формальну законність, щоб заявляти про правління за правилами, одночасно використовуючи інституції для запобігання справжній зміні влади.

У Венесуелі близько 811 політичних в’язнів залишаються за ґратами після того, як президент США Дональд Трамп відсторонив Ніколаса Мадуро та вирішив зберегти режим чавістів.

Шлях до глибшого авторитаризму вистелений вибірковим переслідуванням, адміністративними виключеннями та досудовим ув’язненням – методами, що визначають політичні результати ще до того, як буде віддано бюлетень.

Західні країни часто толерують відкат демократії у стратегічно важливих партнерах заради стабільності.

Туреччина є союзником по НАТО з важливою роллю у регіональній безпеці, тоді як Венесуела – енергетична держава. В обох випадках перспектива короткострокових вигід спонукає іноземних лідерів применшувати значення обмеження демократичних свобод.

Але коли чинні уряди можуть нейтралізувати своїх суперників за допомогою "правової війни", суспільні інституції втрачають довіру, а політика зводиться до стратегій виживання тих, хто при владі.

Це – персоналізація влади, а не стабільність.

Політичні рішення стають менш передбачуваними, бо вони ґрунтуються на безпеці режиму, а не на підзвітних органах.

Країна, де верховенство права зазнало краху, не може бути опорою південного флангу НАТО. Вона постійно створює напруженість і може перетворитися на джерело вразливості.

Ув’язнення Імамоглу стосується не лише одного політика. Це служить попередженням.

Демократична країна може зберегти зовнішню форму демократії, навіть якщо її лідери використовують суди для інженерії політичних результатів.

У той час як виборці в таких країнах борються за можливість обирати кандидатів без втручання державної юридичної машини, іноземні лідери мають тиснути на такі режими, щоб забезпечити проведення вільних і чесних виборів.

Колонка початково вийшла на сайті Project Syndicate і публікується з дозволу правовласника