У новій реальності головним викликом для Європейського Союзу стає захист своїх членів від зовнішньої агресії – як з боку США, так і Росії. Але не всі у ЄС із цим згодні. Ба більше, режим Віктора Орбана неприховано перешкоджає цим зусиллям і, користуючись тим, що Угорщина є членом ЄС – робить це зсередини.

Зараз з'явився шанс покласти цьому край.

Зокрема, через це майбутні вибори в Угорщині матимуть далекосяжні наслідки як для самої країни, так і для Європейського Союзу. Але навіть якщо Орбан зазнає поразки на цьогорічних виборах, лідери ЄС мають зробити правильні висновки з 16 років його неліберального правління.

Треба наголосити, що теза на початку цієї колонки не є перебільшенням. Захист Європи від агресії як Росії, так і Сполучених Штатів стає центральним геополітичним викликом для ЄС. І РФ, і США діють дедалі агресивніше, намагаючись компенсувати відносну втрату власної сили. А режим прем’єр-міністра Угорщини Віктора Орбана давно заважає зусиллям щодо спільного опору.

Які саме висновки з цього досвіду мають зробити інші європейські лідери?

Перш за все, необхідно замислитися над вразливостями в структурі Євросоюзу, які взагалі дозволили Орбану завдати стільки шкоди європейському об'єднанню.

Без суттєвих реформ ЄС не зможе побудувати стійкість до нових міжнародних загроз.

Наразі переваги членства в ЄС перетворилися на інструменти тиску, які антиєвропейські сили можуть використовувати проти самого Союзу. Орбан, який першим системно використав цей недолік, створив своєрідний "посібник" для лідерів, які схильні обрати той самий шлях.

Він подав приклад, яким у майбутньому можуть скористатися й інші.

Те, що Орбан захопив гроші ЄС та зловживав ними – добре задокументоване. Роками гроші європейських платників податків спрямовувалися не громадянам Угорщини, які їх потребують, а олігархам, лояльним до Орбана. Однак коли ЄС зробив крок назад і почав блокувати виплати для тиску на режим – це не дало очікуваних результатів.

Натомість Орбан використав такі кроки, щоб представити ЄС як "ворога угорського народу".

Крім того, Орбан зловживає правом вето, яке надає йому членство Угорщини в ЄС.

Механізм, створений для гарантування конструктивної одностайності, перетворився на метод шантажу. Хоча Угорщина зрештою підтримувала спільні рішення ЄС частіше, ніж це подають орбанівські пропагандисти, зараз Євросоюз має винести з цього урок і перейти від ідеалістичного прагнення до повної єдності та до більш прагматичної форми співпраці.

Ще однією структурною особливістю ЄС, яка зіграла на руку Орбану, є свобода пересування людей у межах Євросоюзу. Хоча "витік мізків" до інших європейських столиць створює серйозні довгострокові проблеми для будь-якої країни, еміграція фактично послужила інтересам Орбана: ті, хто міг би кинути йому виклик, просто шукають можливості деінде і залишають країну, захоплену Орбаном, що збільшує частку його прибічників.

Цими своїми діями Орбан висміює європейську згуртованість.

І не лише він.

Вишеградська четвірка (V4) – об'єднання Чехії, Угорщини, Польщі та Словаччини, створене свого часу як формат для підготовки до вступу в ЄС – перетворилася на майданчик для євроскептиків, які використовують відчуття центральноєвропейської солідарності для підриву європейських норм і цінностей.

Замість поглиблення згуртованості V4 стала платформою, через яку популістські політики підтримують один одного, наприклад, надаючи притулок тим, хто тікає від правосуддя у своїх країнах, зокрема політичним союзникам зсередини самої V4.

Орбан також зловживає високим публічним статусом, який дає йому членство в ЄС.

Оскільки Євросоюз є відданим принципу рівності між державами-членами, увага у ньому приділяється навіть малим і середнім країнам. Завдяки цьому Орбан отримує такий рівень представлення, якого не здатен досягти лідер, припустимо, Сербії чи Північної Македонії. У результаті ЄС мимоволі підсилює неліберальну модель Орбана, яка нині приваблює правих симпатиків з усього світу.

Наприклад, Орбан та інші антиліберали знайшли спільну позицію у протидії міграції.

Орбан відіграв вирішальну роль у перетворенні припливу біженців у 2015 році на повноцінну кризу для ЄС. Ще до того, як біженці з громадянської війни в Сирії та інших конфліктів досягли Європи, його уряд поширював ксенофобську пропаганду і робив ставку на недоліки Дублінської системи (яка визначає, хто відповідає за розгляд заяв про надання притулку), замість того щоб разом із партнерами по ЄС розробляти превентивну стратегію.

Орбан також порушив правила Шенгенської зони (безвізового простору, до якого входять усі держави ЄС), блокуючи транзит мігрантів, щоб чинити тиск на Німеччину. Колючий дріт, встановлений ним на сербсько-угорському кордоні, досі залишається ганебним символом його готовності експлуатувати слабкість сусідніх країн і людські страждання загалом.

Також Орбан удає, що підтримує інтеграцію Західних Балкан. Але водночас він демонструє майже мафіозну солідарність із режимами, які виграють від "втоми від розширення" (як у Сербії), і підтримує політиків, що загрожують крихкому регіональному статус-кво (наприклад, Мілорада Додіка в Боснії).

Лідери ЄС не повинні дозволити, щоб ці цинічні дії принесли йому дивіденди.

Які б труднощі не створював Орбан, вони не можуть бути виправданням, щоб залишати Західні Балкани поза межами ЄС, зважаючи на значення регіону для безпеки континенту. Натомість ЄС має розробити кращі інструменти для боротьби з потенційними внутрішніми саботажниками – наприклад, забезпечити, щоб політика згуртованості та розширення взаємно підсилювали одна одну, а не підміняли, і послідовніше застосовувати умови верховенства права (які вже є ключовими для процесу вступу) всередині самого Союзу.

Орбан чітко показав інституціям ЄС їхні слабкі місця.

Тактики Орбана, як і тактики президента Росії Владіміра Путіна та президента США Дональда Трампа, тепер добре відомі.

Угорський прецедент прояснив, чого потребує європейська стійкість: не символічної післявоєнної єдності, а політичної здатності протистояти тим, хто перетворює інституційні та соціальні слабкості – як усередині країни, так і за її межами – на джерело влади. Але такий обмежений і зрештою саморуйнівний важіль впливу не повинен лякати Союз, який прагне діяти як геополітичний актор.

Колонка початково вийшла на сайті Project Syndicate і публікується з дозволу правовласника