Минулого місяця ультраправа та антимігрантська партія "Альтернатива для Німеччини" ("АдН") здобула 43,8% голосів у землі Саксонія-Ангальт. Іноземні громадяни там становлять лише 7,9% населення – це приблизно половина від середнього показника по країні. 

"АдН" забракло лише трьох місць до абсолютної більшості у місцевому парламенті – ландтазі. Тому їй потрібно заручитися підтримкою іншої антимігрантські партії – Альянсу Сари Вагенкнехт. Її очолює жінка, чий батько походить з Ірану.

Усього за два тижні "АдН" знову вийшла на перше місце – цього разу на виборах у землі Мекленбург-Передня Померанія, економіка якої значною мірою тримається на праці близько 50 тисяч людей з міграційним минулим. Християнські демократи канцлера Фрідріха Мерца не здобули жодного місця в земельному парламенті – такого в історії партії ще не було. Відчувши, що суперник ослаб, лідерка "АдН" Аліс Вайдель закликала провести загальнонаціональні вибори "до Різдва". 

Сама ж вона, вочевидь, уже повернулася додому – до Швейцарії.

Там на неї чекала дружина, уродженка Шрі-Ланки, та двоє синів.

Спостерігаючи за всім цим, починаєш краще розуміти політичну тактику ультраправих. Вона зводиться до того, щоб поводитися настільки обурливо, брехливо або аморально, що приголомшені опоненти просто не встигають вчасно сформулювати відповідь.

Аморальність як засіб успіху

Так, у Німеччині партія, яка обіцяє "реміграцію" (тобто поставити іммігрантів та їхніх нащадків у такі умови, щоб вони виїжджали з країни), здобуває найбільшу частку голосів у федеральних землях, де частка іммігрантів непропорційно мала або де місцева економіка залежить від їхньої праці. 

А в Польщі уряд, який протягом восьми років нагнітав страх перед мігрантами, у 2023 році видав громадянам країн поза межами ЄС більше дозволів на проживання, ніж будь-яка інша держава-член Євросоюзу. За даними державного аудитора, за часів правління партії "Право і справедливість" було видано понад 366 тисяч віз громадянам азійських та африканських країн, причому, за твердженнями, нерідко в обмін на гроші.

Польські націоналісти, які найгучніше виступають проти Німеччини, нерідко мають прізвища німецького походження – як-от Славомір Менцен із "Конфедерації" чи Гжегож Браун із "Конфедерації польської корони". 

Так само багато лідерів антиіммігрантських партій Європи самі є іммігрантами або їхніми дітьми. 

Чеський націоналіст Томіо Окамура народився в Токіо. 

Його батько був наполовину японського, наполовину корейського походження. 

Нідерландський націоналіст Герт Вілдерс має прізвище германського походження, веде свій родовід по материнській лінії з Індонезії та одружений з угоркою.

У Великій Британії за імміграційну політику правопопулістської партії Reform UK відповідає Зія Юсуф – син мусульманських іммігрантів зі Шрі-Ланки. Він пообіцяв створити "Командування з депортації", яке здійснюватиме п’ять чартерних рейсів на день, щоб зупинити те, що він називає "вторгненням". 

Якби Reform UK перемогла на наступних виборах, Юсуф цілком міг би стати міністром внутрішніх справ.

У Франції ультраправі побудували всю свою політичну платформу на обіцянці протидіяти мусульманській імміграції з країн Магрибу. 

Не треба далеко ходити, щоб побачити лицемірство. Ерік Земмур, який б’є на сполох через "велике витіснення" корінних французів, є сином алжирських євреїв. Так само прадід Жордана Барделла, лідера партії "Національне об’єднання", був алжирським іммігрантом, а його дід у 1960 році переїхав до Франції з Італії. 

Якби пропонована ним імміграційна політика діяла тоді, Барделла, найімовірніше, ніколи б не народився.

Нелегал Маск і нащадок іммігрантів Трамп

Схожа ситуація й у Сполучених Штатах.

Після десятиліть масових убивств і примусового виселення місцевих з їхніх споконвічних земель тільки вони можуть беззаперечно претендувати на статус корінного населення – але становлять лише 1-2% населення країни. Всі інші американці – відносно недавні переселенці або нащадки переселенців. 

Дід президента Дональда Трампа виїхав із Баварії, коли йому було 16, щоб уникнути призову до війська. Згодом його вислали з Німеччини, коли він спробував повернутися після того, як розбагатів на тавернах і борделі у США. Так само мати Трампа народилася на одному з островів Гебридського архіпелагу біля узбережжя Шотландії, його перша дружина була чешкою, а нинішні родичі з боку дружини – словенці, які отримали американське громадянство у 2018 році. 

Це хрестоматійний приклад того, що Трамп називає "ланцюговою міграцією".

А ще є віцепрезидент Джей Ді Венс, який виголошує гнівні промови проти імміграції, а потім повертається додому до своєї дружини – іммігрантки другого покоління – та їхніх чотирьох дітей: Юена, Вівека, Мірабель та Алека Ніла.

Цей перелік можна продовжувати. Дід державного секретаря Марко Рубіо свого часу був затриманий як нелегальний іммігрант у США, і суддя постановив його депортувати. 

Ілон Маск, громадянин Південно-Африканської Республіки (чиї дідусь і бабуся по материнській лінії втекли туди після того, як очолили невелику канадську партію, заборонену через її симпатії до Гітлера), спочатку прибув до США за студентською візою. Йому дозволили в’їзд за умови навчання в аспірантурі Стенфордського університету. Однак, за даними The Washington Post, він так туди і не вступив. Попри ймовірне порушення умов перебування в країні, тепер він є одним із найгучніших критиків нелегальних іммігрантів – яким, власне, колись був і сам.

Нарешті, не можна оминути увагою Стівена Міллера – архітектора масових депортаційних рейдів Трампа. Дядько Міллера свого часу опублікував статтю, в якій зазначив, що політика його племінника, найімовірніше, не дозволила б в’їхати до країни навіть його власному дідові. 

А суддя Верховного суду США Емі Коні Барретт підтримала судові рішення, які дозволяють депортувати тисячі гаїтян – попри те, що сама всиновила двох дітей із цього острова.

Та лицемірство сучасних правих популістів не б'є по їхній популярності. Навпаки, обурлива поведінка стала успішною виборчою стратегією. 

Але тим, хто голосує за політику, що ставить інтереси корінного населення вище за інтереси іммігрантів, варто добре подумати. 

Колонка початково вийшла на сайті Project Syndicate і публікується з дозволу правовласника