Міністерство закордонних справ відкрило для усіх охочих українців право подавати свою кандидатуру для призначення на посади послів України у двадцяти державах світу.

Відкритий добір послів викликав полярні реакції, як у дипломатичній спільноті, так і у соцмережах. 

Про те, які виклики та можливості несе нова ініціатива, за чим варто стежити під час призначення наступних послів, а також чому за існування цілого міністерства, інституту міжнародних відносин тощо взагалі є підстави говорити про "кадровий голод" в українській дипломатії читайте в статті редактора ЄвроПравди Сергія Сидоренка Посольський ліфт. Навіщо потрібен і як працюватиме "конкурс" Кулеби для топдипломатів.

Ідею відкритого добору послів можна охарактеризувати короткою фразою: "шкоди не буде, користь можлива".

Чи принесе ідея міністра закордонних справ України Дмитра Кулеби реальну користь для держави та для МЗС – залежить і від щирості задекларованих намірів, і від деталей втілення цієї ідеї, а також від того, чи погодиться Банкова з таким втіленням реформи – адже хай які кандидатури пропонуватиме МЗС, але остаточне призначення посла лишається правом президента. 

Через специфіку посади, добір очільника посольства все одно не може стати класичним "конкурсом" із наперед прописаними правилами та незалежною комісією, яка обирає переможця на свій смак. Річ у тім, що посол – це посада до певної міри політична, призначення на неї не може визначатися тільки фаховими критеріями. Зокрема, важливу роль повинен відігравати фактор політичної лояльності – і в цьому немає нічого поганого. Інша річ, що він не повинен бути головним (а тим більше єдиним) під час ухвалення кадрових рішень.

Лунає підозра, що мета відкритого добору – додати суспільної легітимності появі "нових Ілащук".

Наприкінці минулого року "Європейська правда" детально описувала історію з призначенням Олесі Ілащук послом України у Болгарії (детальніше – у статті Проблема не в сексології. Чому Зеленський має звільнити щойно призначеного посла).

Подальший розвиток підтвердив, що вона не готова до цієї посади. 

Дії влади, яка замість виправлення цієї очевидної кадрової помилки лише поглиблює її – окрема біда, причини якої варто досліджувати радше внутрішньополітичним журналістам.

А ЄвроПравді лишається констатувати, що історія з Ілащук вже зараз підірвала суспільну довіру до міжнародної кадрової політики навіть серед тих, хто не є противниками чинної влади. Саме про це призначення найчастіше згадують у скептичних коментарях щодо ідеї відкритого добору послів.

Та нова ініціатива, в теорії, навпаки має допомогти владі уникнути повторення "казусу Ілащук".

Адже, отримавши фахові кандидатури серед аплікантів, МЗС вже не зможе стверджувати, що запропонувало президенту треш-посла через те, що не мало альтернатив – бо у цьому разі на публіку вийдуть відхилені кандидати або кандидатки.

Свій допис із анонсом нової системи добору Кулеба почав зі слів про кадровий голод – і ЄвроПравді лишається тільки підтвердити, що якраз у цьому питанні міністр не перебільшує.

Ключова, засаднича проблема: дипломатів в Україні багато, а ініціативних, сучасних дипломатів – значно менше. Навіть серед "кар’єрних" послів України у європейських державах є ті, чия придатність до роботи на посольській посаді – під великим питанням.

Дипломатія безповоротно змінюється, і не всі українські топ-дипломати встигають за цими змінами.

Зараз посол – це передусім комунікатор. Це людина, яка готова на вчинки, яка готова сперечатися, просувати українські інтереси і водночас робити це так, щоб не втратити довіру та повагу у країні перебування. Яка розуміє країну перебування та її культурний та історичний код настільки досконало, що здатна використовувати ці знання, переконуючи місцевих політиків та громадян у правоті України. Яка готова і здатна здобувати та розбудовувати особистий авторитет у цій країні.

Очевидно, що такі навички не дає вища освіта. Тому і виник кадровий голод попри те, що в Україні є КІМВ та інші університети з "міжнародними" спеціальностями, а при МЗС функціонує Дипакадемія.

Як не дивно це звучить, але талановитих потенційних послів в Україні набагато більше серед дипломатів середньої ланки, не перевантажених стереотипами старої школи дипломатії. І, суто теоретично, нова система дозволяє їм претендувати на посади посольського рівня, до яких за рангом вони не доросли.

Чимало послів досягли успіху, не маючи перед тим ані дня дипломатичної кар’єри. Серед прикладів – експосол у Канаді Андрій Шевченко, посол у США Оксана Маркарова тощо.

Жодна країна не проводила відкритий добір послів. А от призначення послів з-поза меж МЗС у інших державах справді бувають, хоча й не є загальносвітовим трендом.

Загалом, МЗС оголосило добір кандидатур на посади послів у 20 державах. Як пояснили там у відповідь на запит ЄвроПравди, це – усі без винятку посольські посади, що є вакантними на даний момент і щодо яких у Києва немає узгодженого кандидата. Переважно це держави Африки.

Докладніше про критерії відбору послів і нову ініціативу Дмитра Кулеби – у статті Сергія Сидоренка Посольський ліфт. Навіщо потрібен і як працюватиме "конкурс" Кулеби для топдипломатів.