Які сім уроків України може перейняти Європа для посилення свого цифрового суверенітету

Європа дедалі частіше говорить про цифровий суверенітет як про необхідну умову безпеки і конкурентоспроможності. У часи дедалі більш диджиталізованої економіки це має значення.

Ця потреба є і для України. Причому Україна проходить цей шлях у найжорсткіших умовах: під час війни, блекаутів, фізичних руйнувань і масованих кібератак.

Про те, як український досвід може стати у пригоді країнам Європейського Союзу, читайте в статті очільниці Українського альянсу цифрового суверенітету Тетяни Хабібрахманової Цифровий суверенітет за київським рецептом: де Україна може бути прикладом для ЄС. Далі – стислий її виклад.

В умовах повномасштабної війни цифрові рішення в Україні стали одним із механізмів виживання держави. Управління даними, доступом і захистом формували під постійною загрозою компрометації. Інфраструктура працювала в умовах фізичних руйнувань, блекаутів і кібератак.

Україна формувала ці компоненти в середовищі, де горизонт планування вимірювався тижнями, а цифрові політики запроваджували без тривалих випробувань, навіть коли ціна помилки могла бути високою.

Цей вимушений досвід допоміг сформувати набір правил.

1. Безперервність сервісів – це базова вимога, а не опція.

Георозподілене зберігання даних, перенесення систем у хмарні середовища (навіть коли йдеться про зберігання за кордоном) та завчасно продумані моделі резервування дозволяє Україні зберігати роботу критичних реєстрів і цифрових послуг навіть у разі руйнівних обставин.

2. Цифрова незалежність не може існувати окремо від безпекової архітектури країни.

В Україні цифрові інструменти щодня працюють і для оборонних задач: облік ресурсів, логістика, координація постачання, взаємодія між військовими, державними структурами тощо.

3. Цифрова держава має вміти змінювати правила доступу у разі зміни рівня загроз.

На початку російського вторгнення Україна тимчасово закрила частину реєстрів, змінила режими доступу, посилила сегментацію систем, переглянула підходи до публічності інформації. Згодом реєстри поетапно відкривалися – але вже за новими безпековими стандартами.

4. Конкуренти – в одному човні та мають співпрацювати.

В умовах загроз конкуренція поступається місцем кооперації.

5. Швидкість як елемент стійкості.

Під час повномасштабної війни уряд України адаптував платформи під воєнні потреби за лічені тижні. Це свідчить про швидкість і адаптивність цифрової політики без втрати керованості.

6. Трикутник довіри: держава, бізнес, громадянське суспільство.

Волонтерські ІТ-ініціативи, приватні компанії та державні органи часто працюють як єдина мережа. 

Подібний рівень інтеграції важко "встановити" адміністративно, але його можна розвивати через політики відкритості, інтероперабельності й партнерства.

7. Реалістичне бачення ризиків.

Українські управлінські рішення ухвалюються в умовах, де атаки на датацентри, перебої зв’язку або злам систем можуть статися будь-якої миті. Тому пріоритетом стають практичні речі, які забезпечують безперервність роботи: резервні копії, дублювання критичних компонентів і швидке відновлення сервісів та даних після збоїв.

Загалом суверенітет у цифровому світі вимірюється насамперед здатністю держави зберігати контроль над даними, працювати в умовах руйнування, швидко відновлюватися і не втрачати керованість під тиском.

Український досвід неможливо перенести як готову інструкцію для інших держав. Однак його можна використати як практичну рамку для європейської політики цифрового суверенітету: закріпити вимоги до юрисдикції й доступу до даних, інвестувати в резервування та взаємозамінність інфраструктури, розвивати кроспровайдерні моделі аварійного відновлення та відпрацьовувати сценарії роботи державних сервісів у кризових умовах.

Докладніше – в матеріалі Тетяни Хабібрахманової Цифровий суверенітет за київським рецептом: де Україна може бути прикладом для ЄС.